Страница 14 из 58
ПРИГОДА ШОСТА,
У якій Іа-Іа на день свого народження одержує два подарунки
Іа-Іа – підстаркуватий сірий ослик – стояв одного разу на березі струмка й понуро дивився у воду на своє віддзеркалення.
– Трагічна картина,– сказав він нарешті.– Ось як це зветься: трагічна картина.
Він обернувся й ліниво почвалав берегом струмка вниз за течією. Пройшовши метрів із двадцять, він перебрів струмок і так само ліниво почвалав назад протилежним берегом проти течії. Навпроти того місця, де він стояв раніше, Іа-Іа зупинився і знов подивився у воду.
– Я так і знав,– зітхнув він.– Із цього боку анітрохи не краще. Та всім байдуже. Нікому немає діла. Трагічна картина – ось як це зветься.
Нараз у заростях папороті щось затріщало і звідти вигулькнув Пух.
– Доброго ранку, Іа,– сказав Пух.
– Доброго ранку, ведмедику Пуше,– невесело сказав Іа.– Якщо він, цей ранок, і справді добрий. А я в цьому сумніваюся,– додав він.
– Чого? Що трапилося?
– Нічого, ведмедику Пуше. Усі ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нічого не вдієш.
– Чого всі не можуть? – перепитав Пух, потерши кінчик носа.
– Веселитися, співати-танцювати й таке інше... Під вербою, під рясною...
– А-а, ясно! – сказав Пух. Він надовго задумався, потім спитав:– Під якою вербою?
– Під тією, на якій груші ростуть,– невесело мовив Іа-Іа.– Танки-співанки й таке інше. Я не жаліюся, але так воно і є.
Пух умостився на великому камені й спробував що-небудь зрозуміти. Виходило щось, на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим відгадувачем, бо в голові в нього, що не кажіть, була тирса.
І через те він про всяк випадок заспівав загадкову пісеньку:
Це був перший куплет пісеньки. І коли Пух його проспівав, Іа-Іа не мовив ні слівця, чи сподобалася йому пісня, чи ні. Тому Пух заспівав ще й другий куплет:
Іа-Іа й цього разу мовчав, наче набрав у рот води, тому Пух перейшов до третього куплета:
– Правильно. Ото ж бо і є,– сказав ІаІа.– Співай-траляляй! Ой гоп, жа-жа-жа. Веселися, ведмежа!
– Я й веселюся,– сказав Пух.
– Дехто може,– сказав Іа-Іа.
– Та що трапилося, скажи?
– А хіба щось трапилося?
– Ні, але в тебе такий сумний вигляд, Іа.
– Сумний? Чого б мені бути сумним? Адже сьогодні мій день народження. Найщасливіший день року!
– Твій день народження? – перепитав Пух, страшенно здивований.
– Атож. Хіба не бачиш? Поглянь на всі ці подарунки.– Він помахав передньою ногою, ніби справді на щось показував.– Поглянь на іменинний пиріг! На цукерки й тістечка!
Пух поглянув – спершу праворуч, тоді ліворуч.
– Подарунки? – спитав він.– Іменинний пиріг? Цукерки? Де?
– Хіба ти їх не бачиш?
– Ні,– сказав Пух.
– Я теж,– сказав Іа.– Це жарт,– пояснив він.– Ха-ха!
Пух почухав потилицю, зовсім збитий з пантелику.
– А сьогодні справді твій день народження? – спитав він.
– Справді.
– Ой! Ну, щиро вітаю тебе і зичу тобі багато-багато щастя в цей день.
– І я щиро вітаю тебе і зичу тобі багатобагато щастя в цей день, ведмедику Пуше.
– Але ж сьогодні не мій день народження.
– Ні, не твій, а мій.
– А ти ж кажеш: "Зичу тобі щастя в цей день".
– То й що? Хіба ти хочеш бути нещасним у мій день народження?
– Ага, зрозумів,– сказав Пух.
– Досить уже того,– сказав Іа-Іа, ледве не плачучи, – досить уже того, що я сам такий нещасний: ні дарунків, ні іменинного пирога, ні цукерків, і взагалі – всі мене покинули й забули.... А коли й інші будуть нещасні...
Цього Вінні-Пух стерпіти вже не міг:
– Постій тут! – гукнув він осликові й щодуху помчав додому.
Пух відчув, що мусить негайно подарувати бідолашному Іа хоча б що-небудь, а опісля він матиме час подумати про Справжній Дарунок.
Біля своєї хатки він застав Паця, який підстрибував перед дверима, силкуючись дотягтися до дзвоника.
– Привіт, Пацю,– сказав Пух.
– Доброго здоров'ячка, дорогий Пуше,– сказав Паць.
– Що ти там робиш?
– Та намагаюся подзвонити,– сказав Паць.– Я оце йшов повз твою...
– Дай-но я тобі допоможу,– люб'язно запропонував Пух.
Він підійшов до дверей і натиснув на кнопку.
– А я оце щойно зустрів Іа-Іа,– повідомив Пух.– Бідолашний ослик дуже засмучений, бо в нього сьогодні день народження, а всі про нього забули, і він так зажурився, так зажурився, – ти ж знаєш, як він уміє... Ну от, він стоїть такий похнюплений, а я...
– Слухай, чого нам так довго не відчиняють? Невже тут живуть такі сплюхи? – дещо роздратовано сказав Пух і знову подзвонив.
– Пуше,– сказав Паць,– та це ж твій власний дім.
– Еге,– сказав Пух.– А й справді. Тим краще: прошу заходити!
Вони зайшли до кімнати. Пух відразу шаснув до буфета, аби впевнитися, чи стоїть там невеличкий горщик із медом – саме такий, якого йому треба. Горщик стояв на місці, і Пух зняв його з полиці.
– Я віднесу його Іа,– пояснив він.– А що ти збираєшся йому подарувати?