Страница 18 из 20
Згідно із результатами загальнонаціонального соціологічного моніторингу, досвід тимчасової трудової міграції за кордон набули члени 10,2% українських сімей. Оскільки в країні нараховується приблизно 15 млн. сімей, це означає, що з метою заробітку за кордон виїжджали принаймні 1,5 млн. осіб. Міністерство праці та соціальної політики України зробило висновок, що загальні обсяги трудової міграції з України сягають близько 2 млн. осіб, а Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова назвала цифру – близько 7 млн. громадян. Якщо в середині 90-х років однозначно переважали кількаденні виїзди, а більше місяця тривали не більше 20% поїздок, то на початку XXІ ст. найбільш поширеними виявилися поїздки терміном від 1 до 6 місяців, на такий термін виїжджали здебільшого до Росії, Польщі, Німеччини, а кожна п’ята поїздка була спрямована переважно до Італії, Іспанії, Португалії та тривала в середньому 1,5-2 роки [9].
Якщо короткотривалі поїздки за кордон сприяють ознайомленню з культурою чужого народу, то тривалі поїздки з часом перетворюються в один з факторів асиміляції культур. У процесі адаптації до нового середовища зміни ідентичності, особливо етнокультурної, відбуваються практично у всіх мігрантів, незалежно під причини міграції. Зважаючи на те, що 58% трудових мігрантів становлять одружені, а загальна кількість домогосподарств, в яких проживали трудові мігранти, складала близько 1,2 млн. осіб, то перші акультураційні прояви починає відчувати на собі сім’я. Зміни у сім’ї розпочинаються з побутового рівня (наприклад, способу харчування) та закінчуються переоцінкою сімейних відносин. Зміна ціннісних орієнтацій щодо шлюбно-сімейних відносин відбувається серед молодого покоління, незважаючи на те, що сім’я і надалі має важливе значення. Так, значно відкладається вік вступу до шлюбу, з’являються нові форми сімейних відносин, заснованих на консенсуальних шлюбах, посилюється регулювання кількості та термінів народження дітей в сім’ях, поширюється малодітність та однодітність.
Найперших змін зазнає репродуктивні функція сім’ї, на яку найбільше впливають збільшення кількості розлучень та зменшення кількості шлюбів, на її основі можна простежити усі негативні ознаки зміни сім’ї. Починаючи з 1990 р. відбувається стрімке збільшення коефіцієнта розлучуванності та зменшення коефіцієнта шлюбності (рис.1).
Дані рис. 1 засвідчують, що в 2009 р. рівня 1990 р. по досягнув жоден показник. Це, безумовно, пов’язано не тільки з несприятливою економічною ситуацією, але й із зміною репродуктивних установок сімей.
Станом на 1990 р. було зареєстровано 482,8 тис. шлюбів та 192,8 тис. розлучень, за підсумками 2006 р. – 355 тис. шлюбів і 179,1 тис. розлучень відповідно. Проте 2007 р. продемонстрував певні зміни в тенденції: 416,4 тис. шлюбів, 178,4 тис. розлучень. Такий сплеск шлюбності (понад 400 тис. уперше за 12 років) можна пояснити стереотипними уявленнями, забобонами щодо успішності шлюбу, укладеного високосного року. Як свідчення бачимо падіння шлюбності у 2008-09 рр. до рівня 2004-05 рр. та зниження рівня розлучуванності, яке дослідники пов’язують із економічною кризою, що сприяє згуртуванню сім’ї для вирішення спільних проблем, а не її роз’єднанню. До речі, високий показник розлучень має місце не лише в Україні. Порівняння кількості розлучень в Україні, Росії, Польщі, Словаччині та Білорусі дає змогу побачити, що на 100 осіб в Україні – 3,2 розлучень, в той час, як, наприклад, у Польщі – 1,5. Найгіршою є ситуація в Росії – 4,4 розлучення на 100 осіб [3].
Сім’я в сільській місцевості завжди була середовищем підтримання шлюбних та родинних традицій, тісних сімейних взаємодій внаслідок специфічності ведення домашнього господарства та побуту. За роки незалежності саме сільська сім’я відчула на собі всю важкість кризових явищ, що знайшло відображення у зростанні показників розлучуванності у сільській місцевості в 1,6 разу за одночасного зниження показників шлюбності в 1,5 разу.
У міських поселеннях в останні роки – навпаки, спостерігається зниження показників розлучуваності поряд із деяким підвищенням коефіцієнта шлюбності, що окремі дослідники пояснюють впливом економічної кризи, яка згуртовує людей.
Негативним явищем є також те, що понад 50% розлучень припадають на вік шлюбу від 1 до 9 років. Адже це саме той період у сім’ї, коли народжуються діти, які потребують уваги і піклування обох батьків, особливо у перші роки життя. Ця ситуація спричинює зниження народжуваності у людей репродуктивного віку та трансформацію поглядів підростаючого покоління на шлюб та сім’ю. Науковцями доведено, що діти, які виросли у неповній сім’ї, є більш емоційно нестабільними, а несформовані рольові відносини підвищують ризик розлучення в їхніх майбутніх сім’ях. Лише 44% сімей, що розпалися у 2008 p., не мали спільних неповнолітніх дітей, а у 56% подружжів були діти віком до 18 років.
Внаслідок низки несприятливих соціально-економічних умов (економічна криза і, як наслідок, – падіння рівня життя більшості населення; невпевненість у майбутньому; зміщення календаря народжень у 80-х роках на більш ранній період; зміни у структурі населення дітородного віку; погіршення здоров’я, у тому числі – репродуктивного, надсмертність чоловіків) відбувається зменшення кількості народжень (657,2 тис. немовлят 1990 p., 472,7 тис. 2007 р. й спостерігається деяке зростання до 512,5 тис. ос. у 2009 р.) і зменшення розмірів сім’ї, звідси старіння населення та його депопуляція (з огляду на переважання в Україні простих сімей, поняття «домогосподарство» та «сім’я» практично тотожні, і для спрощеної характеристики ситуації вони будуть розглядатися нами як ідентичні). В останні десятиріччя спостерігається зменшення середнього розміру сім’ї від 3,5 осіб у 1959 р. до 2,6 осіб у 2009 р.
Велика частина однодітних сімей вказує на нереалізовані репродуктивні орієнтації на дводітність. Лише 14-16 % сімей хотіли б мати одну дитину. Дві третини сімей хотіли б мати дводітну сім’ю за наявності усіх необхідних умов. Кожне п’яте подружжя (22%) дотримується думки, що у сім’ї повинно бути троє та більше дітей. Установка на однодітність переважає серед подружніх пар, які ще не мають дітей, і вона поступово послаблюється в міру переходу до одно- та дводітних сімей. Згідно з опитуванням, більшість дводітних сімей хочуть мати саме двох дітей, тобто вони реалізували свої дітородні орієнтації. Натомість серед однодітних сімей лише 12% дотримується думки, що в сім’ї має бути одна дитина, дві третини хотіли б мати двох дітей, ще 20 % – троє та більше[11]. Меншу кількість дітей можна розглядати як стратегічний вибір сучасної сім’ї, яка прагне зберегти певний рівень матеріального достатку і забезпечити дітям кращу якість догляду, виховання, освіти.
Як і в інших країнах світу (особливо європейських), для яких характерні високі показники розлучуваності та поширене безшлюбне материнстві, в Україні спостерігається стійка тенденція до зростання частки неповних сімей, кількість яких у 2009 р. становила 7,5%. В загальній кількості неповних сімей частка сімей, в яких відсутня матір, склала 5,2%; питома вага сімей, в яких не було батька, становила 92,1%; частка домогосподарств, де відсутні батьки, була на рівні 2,9%. За роки незалежності суттєво зросла частка позашлюбних дітей. Якщо у 1991 р. кількість дітей, народжених поза шлюбом, сягала .12%, то вже 2007 р. ця цифра сягнула 21,4%, а в Криму – 28%, на Прикарпатті – 11%. Основна частка позашлюбних народжень припадає на жінок 20-34 років. Експерти прогнозують, що вже скоро кожна третя дитина в Україні може бути позашлюбною. При цьому, лише 32% українців негативно ставляться до матерів-одиначок [8].
Стрімке зростання позашлюбних народжень спостерігається у більшості європейських країн з 80-х рр. минулого століття. На початку XXI ст. у більшості країн Південної Європи частка позашлюбних народжень була близькою до 10%, у той же час у Данії, Франції, Великій Британії, Фінляндії – понад 40%, а в Болгарії, Естонії, Норвегії, Швеції – понад 50%. Британська дослідницька компанія Асnielson, провівши опитування в 41 країні, дійшла висновку, що в нинішніх умовах інститут шлюбу проіснує максимум до 2050 р.[8].