Страница 98 из 124
— Krassavtchik, — як пояснив мені дідусь після одної з тих підслуханих балачок про мене, — означає «гарний хлопець».
Потім настав Геловін.
Того вечора, коли перший гурт дітлахів подзвонив у двері, щоб попросити цукерок, і бабця побігла туди з відром холодної води, Наташа вигукнула:
— Що ви робите, бабуню?
— Та нічого, — збившись із плигу, знітилася бабця й понесла відро до кухні.
Наташа приготувала задля цієї нагоди цілі салатниці з цукерками в барвистих обгортках, потім вручила їх дідові та бабі й послала їх до дверей. Дітлахи страшенно зраділи, радісно заверещали, набрали повні жмені цукерок і зникли у вечірніх сутінках. А дід із бабою дивилися їм услід і люб’язно гукали:
— Веселого свята, дітки!
У Реґо-парку Наташа була справжнісіньким вихором, що поширював потоки добра і творчості. Коли вона не була в кулінарній школі й не куховарила, то фотографувала квартал або ж ходила до муніципальної бібліотеки. І весь час казала дідові й бабі, куди йде і що робитиме. Або ж і просто віталася з ними.
Якось я повернувся з ліцею, й бабця, побачивши, як я увійшов до хати, вигукнула, погрозливо тицьнувши в мене пальцем:
— Де це ти був, Джессіко?
Вона завжди прозивала мене Джессікою, коли гнівалася.
— Таж у ліцеї, бабуню, — відказав я. — Як завжди.
— А чого не сказав, куди йдеш?
— А чому я повинен казати?
— Наташа завжди каже.
— Та ви ж знаєте, що я ходжу до ліцею будніми днями! Де ж я ще можу бути?
— Пиздюки кляті! — сказав дідусь, що саме ніс до кухні слоїк із квашеними огірками.
— Ото гівно! — відказала йому бабуня.
Одне з найбільших збурень у нашому житті, до якого спричинилася Наташина присутність, було те, що дід із бабою перестали нецензурно висловлюватися, принаймні коли поруч була вона.
Дід також перестав курити за обідом смердючі самокрутки, а ще я виявив, що вони можуть цілком пристойно поводитися за столом і говорити на цікаві теми. Та ще й уперше випало мені побачити дідуся в нових сорочках. («Наташа придбала, сказала, що мої геть уже в дірках».) А в бабці я побачив заколки у волоссі («Це Наташа зачесала мене, сказала, що я гарна».)
А мене Наташа посвятила в те, що було мені геть незнане, — в літературу і мистецтво. Вона відкрила мені очі. Ми ходили в музеї, галереї, на літературні вечори. Часто ввечері ми їхали в метро до Мангеттена, у Метрополітен музей, у Музей сучасного мистецтва, в Музей природничої історії, у Вітні. Або ж ішли в порожній кінотеатр і дивилися фільми незнайомими мені мовами. Та мені було байдуже. На екран я не дивився, а дивився на неї. Поїдав її очима, збентежений присутністю цієї геть ексцентричної, надзвичайної й винятково еротичної дівчини. Вона жила тим, що діялося на сцені: переживала разом з акторами, плакала, гнівалася, знову плакала. А як сеанс закінчувався, питала мене: «Гарно було, правда ж?» — і я відповідав, що нічого не второпав. Вона сміялася, казала, що все мені пояснить. Провадила до найближчої кав’ярні, вважаючи, що не можна лишатися в невіданні, і від початку переповідала фільм. А я її зазвичай не слухав. Мій погляд був прикутий до її вуст. Я був у захваті від неї.
Крім того, ми ходили до книгарень, — за тієї пори в Нью-Йорку ще була сила-силенна книгарень, — Наташа купувала цілі стоси книжок, і ми поверталися до її кімнати в домі моїх діда й баби. Вона змушувала мене читати, а сама лягала на ліжку, скручувала цигарку і спокійно собі курила.
Якось у грудні, коли вона лежала, поклавши голову мені на груди, а я читав книжку про історію Росії, бо зважився запитати в неї про те, як розділилися колишні радянські республіки, вона помацала мої м’язи на животі.
— Чому в тебе таке тверде тіло? — запитала вона.
— Хтозна, — відказав я. — Певне, тому що я полюбляю спорт.
Вона затягнулася самокруткою й поклала її в попільничку.
— Ану зніми футболку! — звеліла вона раптом. — Хочу по-справжньому оглянути тебе.
Я без роздумів скорився. Серце моє задудоніло на все тіло. Став перед нею голий по пояс, вона уважно оглянула моє рельєфне тіло, поклала долоньку на мої м’язи і провела пучками пальців по грудях.
— Мені здається, я ніколи в житті не бачила такого гарного тіла, — сказала Наташа.
— Ти вважаєш мене гарним?
Вона зареготалася.
— Авжеж, дурнику!
Тоді я їй сказав:
— А ось я не вважаю себе гарним.
На її личку з’явилася чарівна усмішка, і вона промовила фразу, що назавжди закарбувалася у моїй пам’яті.
— Гарні люди ніколи не вважають себе гарними, Джессе.
Вона дивилася на мене і всміхалася. Я був зачарований нею й завмер від нерішучості. Урешті, страшенно збурений і задля того, щоб урвати мовчання, пробурмотів:
— У тебе є хлопець?
Вона лукаво насупила брови і сказала:
— А я завжди гадала, що це ти мій хлопець.
Вона нахилилася до мене і легенько торкнулася вустами моїх губ, а потім поцілувала, як ніхто ніколи мене ще не цілував. Її язичок переплівся з моїм язиком із такою еротичністю, що мене пронизало відчуття, якого я ще ніколи не зазнавав у житті.
То був початок нашої історії. Від того вечора й упродовж цілих років по тому я вже не розлучався з Наташею.
Вона була осереддям мого життя, моїх думок, центром моєї уваги, моїх турбот, усього мого кохання. І те саме почувала вона до мене. Я кохав її, а вона мене, як мало хто кохав на світі. У кіно, в метро, у театрі, в бібліотеці, за столом у моїх дідуся й бабусі моє місце коло неї було місцем у раю. А ночі були нашим царством.
Щоб заробити трохи грошенят, Наташа після навчання працювала офіціанткою в ресторані «У Каца», де полюбляли бувати мої дід із бабою. Там вона запізналася з дівчиною свого віку на ймення Дарля, що теж була офіціанткою.
А я після закінчення ліцею, завдяки хорошим шкільним оцінкам вступив до Нью-Йоркського університету. Навчатись я любив, у мріях частенько уявляв себе викладачем або адвокатом. Та в університеті я нарешті збагнув, що означає фраза, яку часто повторювали дід із бабою: «Стань неабиякою людиною». А що означало стати неабиякою людиною? Як на мене, єдиним прикладом, що спадав мені на думку, був наш сусіда Ефрам Дженсон, капітан поліції. Заступник. Захисник. Ні до кого не ставилися з такою шанобою й повагою мої дідусь із бабусею, як до нього. І я хотів стати поліціянтом. Як він.
Отримавши диплом після чотирьох років навчання, я вступив до поліційної академії штату, скінчив її першим у випуску, довів, що можу здійснювати оперативну діяльність, добув звання інспектора і отримав направлення в крайовий центр поліції штату, де будував надалі свою кар’єру. Пам’ятаю той перший день, коли ввійшов до кабінету майора МакКенна і сів коло хлопця, що був насилу старший від мене.
— Інспекторе Джессе Розенберґу, перший у випуску, гадаєш, ти вразив мене своєю рекомендацією? — гаркнув майор МакКенна.
— Ні, пане майоре,— відказав я.
Він обернувся до хлопця.
— А ти, Дереку Скотте, наймолодший сержанте в історії поліції штату, гадаєш, вразив мене?
— Ні, пане майоре.
МакКенна глянув на нас.
— Знаєте, що кажуть у генеральному штабі? Що ви обоє аси. Отож працюватимете в парі й покажете, на що ви здатні.
Ми одночасно кивнули.
— Гаразд, — сказав МакКенна. — Ми дамо вам кабінет поруч один із одним і доручимо розшукувати котів, яких погубили їхні господарі. Подивимось, як ви з цим упораєтеся.
Наташа з Дарлею заприязнилися під час роботи в ресторані «У Каца», та з кар’єрою їм не таланило. Після кількох не зовсім вдалих спроб вони найнялися до «Блакитної лагуни», щоб працювати в кухні, та господар послав їх у залу, бо начебто бракувало офіціанток.
— Вам треба йти з цієї роботи, — якось увечері сказав я Наташі. — Він не мав права так чинити з вами.
— Ох, — сказала вона, — там добре платять. Мені на все вистачає, і я можу ще й трохи відкладати. Зрештою, ми з Дарлею вже надумалися: відкриємо свій ресторан.