Зникнення Стефані Мейлер

— Припніть язика, — образилася жінка, — бо я зараз викличу поліцію!

— Ото гівно! — дзявкнула бабця, що не могла пропустити слушної нагоди.

Водійка розлютилася ще дужче й напалася на свого чоловіка, який мовчав і тільки тер пальцем подряпину на бампері, щоб дізнатися, чи він пошкоджений, чи, може, це просто бруд якийсь.

— Ох, Роберте, — вигукнула вона, — та зроби щось, дідько б тебе вхопив!

Люди, що котили повні візки на паркувальний майданчик, почали зупинятися й стежити за тією сценою, а Роберт дивився на дружину і не казав ні слова.

— Знаєте, пані, — сказав дідусь водійці, — ви ліпше пошукайте яйця вашого чоловіка у бардачку.

Роберт випростався й, замахнувшись кулаком, люто заревів:

— Яйця? Ви гадаєте, я без яєць?

Побачивши, що він зараз ударить діда, я вискочив з автомобіля як був, у тій дівчачій перуці на голові.

— Не чіпайте мого дідуся! — закричав я Робертові, що зопалу обманувся моєю перукою й запитав:

— А цьому дівчаткові що треба?

Це вже було занадто. Та коли вже вони всі второпають, що я не дівчатко?

— Ось тобі по яйцях! — крикнув я дитячим голосом і так вгатив, що він гепнув додолу мов сніп.

Бабця вхопила мене і хутко посадила на заднє сидіння, сама теж сіла в наше авто, дід швиденько скочив за кермо і, гостро взявши з місця, чкурнув додому.

— Пиздюки кляті!

— Ото гівно!

Такі вигуки ще встигли почути свідки тієї події, які добре розгледіли номер нашого автомобіля й відразу ж зателефонували до поліції.

Той випадок дав кілька хороших результатів. Одним із них стало те, що в моє життя прийшли Ефрам і Бекі Дженсони. То були сусіди моїх діда і баби, я часом зустрічав їх. Знав, що Бекі вряди-годи робить покупки для моєї бабуні, а Ефрам надає дрібні послуги дідусеві, наприклад, міняє лампочку, коли треба добряче балансувати на стільці. Знав я й те, що в них немає дітей, тому що якось бабця запитала:

— А що, дітей у вас нема?

— Ні, — відказала Бекі.

— Ото гівно! — співчутливо буркнула бабця.

— Згодна з вами.

Але справжні стосунки з тим подружжям зав’язалися в мене після того, як ми хутко повернулися додому, лишивши коло супермаркету Роберта з його яйцями, а згодом у двері до нас постукала поліція.

— Когось убили? — запитав дідусь у двох поліціянтів, вийшовши на сходи.

— Ні, пане. Навпаки, ви і ще якесь дівчатко обвинувачуєтеся в інциденті на паркувальному майданчику торгового центру Реґо.

— На паркувальному майданчику торгового центру? — ображеним тоном перепитав дідусь. — Я там ніколи в житті не був!

— Пане, після того, як маленьке біляве дівчатко напало на чоловіка, свідки запам’ятали номер автомобіля, зареєстрованого на ваше ім’я, який відповідає тому, що стоїть зараз коло вашого дому.

— Тут нема ніякого білявого дівчатка! — запевнив дідусь.

Коли ж це у двері визирнув я в моїй дівчачій перуці, щоб дізнатися, з ким це там балакає дідусь, бо не знав, що приїхала поліція.

— Ось те дівчатко! — вигукнув колега того полісмена, що балакав із дідом.

— Я не дівчатко! — грубим голосом крикнув я.

— Не чіпайте моєї Джессіки! — вигукнув дідусь, заступивши двері своїм тілом.

Отоді на сцені з’явився і Ефрам Дженсон, сусіда моїх дідуся й бабусі. Почувши галас, він одразу ж вийшов на сходовий майданчик і показав свою поліційну посвідку. Не знаю, що він казав тим двом своїм колегам, та я зрозумів, що той Ефрам обіймав дуже великий чин у поліції. Досить йому було побалакати, як полісмени перепросили діда і пішли собі.

Відтоді моя бабуня, яка ще з Одеси трохи боялася властей і мундирів, надала Ефрамові звання Праведника. Щоб віддячити йому, кожної п’ятниці пополудні пекла пресмачний пиріг із сиром, рецепт якого знала тільки вона, він пахтів на всю кухню, коли я приходив зі школи, але я знав, що не маю права навіть шматочка покуштувати з нього. Загорнувши його, бабця казала мені: «Віднеси це йому хутчій, Джессе. Цей чоловік, це наш Рауль Валленберґ!» Я йшов до Дженсонів і, вручаючи їм пиріг, завжди казав, як мені загадали: «Мої дідусь із бабусею дякують вам за те, що ви порятували нам життя».

Ходив я до Дженсонів кожного тижня, й вони почали запрошувати, щоб я в них трохи побув. Бекі казала мені, що той пиріг величезний, а їх тільки двоє, тож, попри мої протести, відрізала мені шмат і давала з’їсти його в кухні зі склянкою молока. Я дуже їх любив: Ефрам просто-таки чарував мене, а в Бекі я знаходив ту материнську любов, якої мені бракувало, адже своєї матері майже не бачив. Незабаром Ефрам із Бекі запропонували мені гуляти з ними вихідними на Мангеттені або ж ходити на виставки. Вони заходили забирати мене в діда й баби. Коли дзвонили у двері й питали в бабці, чи можу я піти з ними, мене охоплювала величезна радість.

Що ж до білявої дівчинки, яка так спритно зацідила по яйцях тому чоловікові, то її більше не було. Джессіка зникла назавжди, і я вже не повинен був носити тієї клятої перуки. Щоправда, бабця часом згадувала те ім’я. Бувало, обідає вся наша родина, душ із двадцять, аж вона і каже:

— Джессіка померла на паркувальному майданчику біля супермаркету.

Зазвичай по тому западало мовчання. Тільки хтось із двоюрідних братів іноді питав:

— Хто вона така, та Джессіка?

— Певне, це ще з війни якась історія, — казав інший.

І всі насуплювалися, й у кімнаті западала мовчанка, бо в нас ніколи не говорили про те, що було в Одесі.

Після того випадку з Робертовими яйцями дід вирішив, що тепер я став хлопчиком, та ще й неабияким, хоробрим хлопчиною, й, щоб відзначити це, повів мене якось пополудні до підсобки в кошерній крамниці різника, де стариган, що народився в Братиславі, давав уроки боксу. Той дідуган був колишнім різником, — крамницю тепер тримали його сини, — тож цілими днями навчав дітей своїх друзів боксу, що полягало переважно в лупцюванні коров’ячих туш під розповідь чудернацьким акцентом про фінал чемпіонату з боксу в Чехословаччині 1931 року.

Отак я виявив, що кожного дня пополудні в Реґо-парку старі дідугани казали, начебто ідуть погуляти зі своїми внуками, а насправді тікали з родинних осель і збиралися в тій крамниці. Вбрані у пальта, вони сідали на пластикових стільцях, пили каву й курили, а ватага трохи збентежених дітлахів духопелила кусні м’ясива, що звисали зі стелі. А коли вже ми добряче вхоркувалися, то сідали на долівці й слухали, що розповідав отой дідуган із Братислави.

Цілими місяцями приходив я туди пополудні й день при дні гамселив ті туші в підсобці, причому все це відбувалося в обстановці високої секретності. Казали, що в мене, либонь, справжній талант до боксу, і ті чутки приваблювали туди щодня цілу юрбу стариганів, що тхнули як сто чортів, вони збиралися в тій холодній коморі, щоб поглянути на мене, і їли канапки з чорного хліба і масла. Я чув, як вони галасували, підбадьорюючи мене: «Атакуй, атакуй!», «Ану вгати, вгати дужче!».

Дідусь аж надимався від гордощів і кожному, хто хотів його слухати, казав:

— Це мій, мій онук!

Він суворо звелів мені не казати нічого мамі про ту нашу нову забаву, і я знав, що він має рацію. Замість перуки він купив мені яскравий спортивний костюм, який зберігався в нього, і бабця щовечора прала його, щоб наступного дня він був чистий.

Матінка ні про що не підозрювала цілі місяці. Аж до того квітневого дня, коли до тієї антигігієнічної крамниці прийшла поліція разом із представниками санепідемстанції, бо сталося кілька отруєнь. Пригадую, як витріщили очі інспектори, увійшовши до підсобки і вздрівши цілу ватагу дітлахів у боксерських костюмах і гурт стариганів, які, кашляючи, смалили цигарки, і над усім цим стояв їдкий сопух м’ясива, перемішаний із тютюновим чадом.

— І ви продаєте це м’ясо після того, як його гамселили кулаками діти? — не вірячи своїм очам, запитав поліціянт.

— Авжеж, — звичайнісінько відказав стариган із Братислави. — Воно тоді стає м’якеньке. І, зверніть увагу, перед вправами вони миють руки.