Страница 91 из 124
Він проказав уголос:
— Що ж це таке, що було у нас перед очима, та ми його не завважили?
Потім глянув на світлину, що ілюструвала ту статтю.
— Їдьмо туди, — сказав він.
За десять хвилин ми були на Пенфілд-Крісчент, де двадцять років тому, ввечері 30 липня, розпочалася ця історія.
Ми покинули авто на тихій вуличці й довго розглядали дім, що був колись домівкою Ґордонів. Порівняли його зі світлиною до статті: нічого не змінилося від 1994 року, тільки дім від вулиці трохи побілили.
Новими власниками дому Ґордонів було симпатичне подружжя, що вже вийшло на пенсію, воно придбало його 1997 року.
— Звісно ж, ми знали, що тут скоїлося, — пояснив чоловік. — Не приховуватиму, довго вагалися, але ціна була все ж таки приваблива. У нас не знайшлося б коштів, щоб набути такий великий дім, якби за нього просили більшу ціну. То була вдала нагода.
Я запитав у нього:
— А планування в домі таке саме, як і тоді?
— Авжеж, пане капітане, — відказав він. — Ми цілком перебудували кухню, та розташування кімнат лишилося те саме.
— Ви дозволите нам оглянути дім?
— Так, прошу.
Ми розпочали зі входу, згідно з поліційним протоколом. Анна читала його.
— Убивця висадив двері ударом носака, — казала вона. — Він зустрів Леслі Ґордон у коридорі й застрелив її, потім обернувся праворуч, побачив сина в кімнаті, що слугувала вітальнею, і теж його вбив. Потім подався до кухні, застрелив міського голову і вийшов головними дверми.
Ми пройшли з вітальні до кухні, потім із кухні вийшли на ґанок.
— Виходячи, — знову озвалася Анна, — він зустрів Меґан Падалін, яка намагалася втекти, але отримала дві кулі в спину, а потім одну кулю в голову.
Тепер ми знали, що вбивця приїхав не автомобілем Теда Тенненбаума, як гадали раніше, а іншою автівкою або ж прийшов пішки.
Анна глянула в сад і сказала:
— Знаєте, щось тут не клеїться.
— Що саме? — запитав я.
— Вбивця хотів скористатися тим, що всі на фестивалі. Вважав, що впорається тихенько, непомітно, швидко. Якщо міркувати логічно, він мав бродити довкола будинку, прокрастися в сад, заглядати до хати крізь вікна.
— Може, він так і вчинив, — озвався Дерек.
Анна насупила брови.
— Ви сказали мені, що того дня прорвало трубу зрошувальної системи. Всі, хто ходив моріжком, намочили взуття. Якщо він заходив у сад, перш ніж висадити двері ногою, то мусив би лишити в домі мокрі сліди. А в рапорті про це не згадується. А вони ж мали бути, правда?
— Слушне спостереження, — сказав Дерек. — Я про це й не подумав.
— І далі, — провадила Анна, — чому вбивця ввійшов вхідними дверми, а не кухонними, що ззаду будинку? Адже це скляні двері. Просто шибка, та й годі. Чому не ввійшов до будинку крізь них? Певне, тому що не знав про них. Його спосіб дії швидкий, навальний, брутальний. Він висадив двері й усіх повбивав.
— Гаразд, — сказав я, — але що ти хочеш довести, Анно?
— Не думаю, що Ґордон був головною ціллю, Джессе. Якщо вбивця хотів порішити його, то нащо було атакувати вхідні двері, адже в нього був ліпший вибір.
— То що ти маєш на увазі? Пограбування? Але ж у хаті нічого не взяли.
— Знаю, — відказала Анна, — але тут щось не те.
Дерек теж подумав, глянув у парк, що був коло будинку.
Пішов туди і сів на моріжку.
— Шарлотта Браун каже, що коли вона приїхала, Меґан Падалін робила вправи в парку. Ми знаємо з хронології подій, що вбивця прийшов на цю вулицю за хвилину по тому, як вона поїхала. Отже, Меґан була ще в парку. Якщо вбивця вийшов з автомобіля, щоб піти до хати, висадити двері і повбивати Ґордонів, то чому Меґан тікала до будинку? Адже це безглуздя. Вона мала б тікати в зворотному напрямку.
— О боже! — вигукнув я.
Я все зрозумів. Не родина Ґордонів була ціллю 1994 року, — нею була Меґан Падалін.
Убивця знав її звички, тож прийшов убити саме її. Може, він напав на неї, й вона почала тікати. Тоді він зупинився посеред вулиці й застрелив її. Був певен, що того дня в Ґордонів нікого нема. Адже все місто було у Великому театрі. Аж угледів у вікні Ґордонового сина, як ото і Шарлотта побачила його перед тим. Він висадив двері й повбивав усіх свідків.
Ось що було перед очима у всіх слідчих від самого початку, та ніхто цього не побачив: тіло Меґан Падалін перед будинком. Ціллю була вона. Ґордони стали побічними жертвами.
Дерек Скотт
Середина вересня 1994 року. За півтора місяця після вбивства чотирьох людей і за місяць до драми, що спіткала нас із Джессом.
Тед Тенненбаум попався.
Пополудні після допиту капрала Зіґґі, який зізнався, що продав Тенненбаумові «беретту» зі спиляним номером, ми подалися до Орфеї заарештувати Теда. Щоб не проґавити його, взяли дві групи людей із поліції штату: першу очолював Джесс, щоб застати його вдома, а другу я, щоб заарештувати його в кафе «Афіна», якщо вдома його не буде. Та ми зловили облизня: вдома Тенненбаума не було. А менеджер ресторану не бачив його з учора.
— Подався на вакації, — пояснив він нам.
— На вакації? — здивувався я. — Куди?
— Хтозна. Узяв кілька днів відпустки. Має повернутися в понеділок.
Обшук у домі Тенненбаума нічого не дав. У його кабінеті в кафе «Афіна» теж. Ми не могли чекати, коли він захоче повернутися до Орфеї. Згідно з нашими даними, він не сів на літак, принаймні під своїм справжнім прізвищем. Близькі його не бачили. І його вантажівки не було. Ми накреслили широкий план пошуку: Тенненбаумові прикмети надійшли в аеропорти, на кордони, його паспортні дані отримала поліція по всій країні. Фото розіслали в усі торгові пункти довкола Орфеї і в автозаправки штату Нью-Йорк.
Ми з Джессом ділили свій час поміж кабінетом у крайовій поліції штату, де була штаб-квартира нашої операції, і засідкою біля будинку Теда Тенненбаума в Орфеї, де ми по черзі спали в автомобілі. Були певні, що він переховується десь у цих краях: він добре знав місцевість, у нього було чимало ресурсів, щоб ховатися. Ми домоглися навіть, щоб телефон його сестри, Сильвії Тенненбаум, яка мешкала на Мангеттені, поставили на прослуховування, а також телефон ресторану. Та все було марно. Через три тижні те прослуховування зняли, визнавши задорогим. Поліціянтів, що їх дали нам на поміч, теж скерували на важливіші завдання.
— Невже є важливіші завдання, ніж арешт убивці чотирьох людей? — протестував я в розмові з майором МакКенна.
— Дереку, — відказав майор, — я надавав тобі необмежені ресурси упродовж трьох тижнів. Ти знаєш, що вся ця халепа може тривати місяцями. Треба набратися терпіння, він урешті потрапить вам до рук.
Тед Тенненбаум утік від нас і тепер ховався. Ми з Джессом майже не спали: нам хотілося зловити його, заарештувати і закрити цю справу.
Поки ми розширювали коло пошуків, роботи з облаштування «Маленької Росії» тривали повним ходом. Дарля з Наташею вважали, що встигнуть відкрити ресторан уже наприкінці року.
Та потроху поміж ними почала зростати напруга. Спершу була та стаття, опублікована в одній газеті у Квінсі. Мешканців кварталу дуже зацікавила вивіска ресторану, а перехожих, що звертали на неї увагу, чарувала врода власниць того закладу.
Незабаром усі заговорили про «Маленьку Росію». Тією справою зацікавився один журналіст, який сказав, що хоче написати статтю. Він прийшов із фотографом, який зробив цілу серію світлин, на одній були Наташа з Дарлею на тлі тієї вивіски. Та коли за кілька днів стаття вийшла друком, дівчата з подивом побачили, що на сторінці з’явилося тільки фото Наташі, вона стояла у фартуху з логотипом ресторану, а нижче був підпис: «Наташа Даррінскі, власниця ресторану „Маленька Росія“».
Хоч Наташа була тут ні при чому, Дарля страшенно образилася за той епізод, який свідчив про те, що Наташа завдяки своїм чарам справляє враження на людей. Коли вона була в кімнаті, то дивилися тільки на неї.
Досі все йшло як слід, а тепер почалася незлагода. Щоразу, коли їхні погляди не збігалися. Дарля повторювала: