Страница 87 из 124
Перечитала той лист декілька разів. У голові в мене був рейвах, я геть нетямилася. У мене не було бажання прощати їй. Гадаю, я задовго плекала ту свою лють, щоб отак ураз позбутися її. Отож, повагавшись трохи, я розіслала той лист через Фейсбук усім нашим однокласникам.
Наступного ранку його читала вся школа. Відтепер Тара стала Тарою-лесбійкою, з усіма образливими синонімами, що додавалися до цього слова. Хтозна, чи цього хотілося мені спочатку, та я відчувала, що мені добре, коли бачу Тару біля ганебного стовпа. Та й у знищенні мого тексту вона зізналася. А тепер правда випливла на світ божий. Винуватицю викрили, і жертва трохи збадьорилася. Та всі мої товариші в класі з того листа, що його я оприлюднила, помітили тільки Тарину сексуальну орієнтацію.
Того ж таки вечора Тара написала мені на Фейсбук: «Навіщо ти так учинила зі мною?». Я відповіла: «Бо я тебе ненавиджу». Гадаю, тієї миті я справді почувала до неї ненависть. І та ненависть поїдала мене. Незабаром Тара стала об’єктом насмішок і кпин, і коли я зустрічала її в коридорі, то думала собі, що добре зробила. Не могла забути той січневий вечір, коли вона стерла мій текст. Той вечір, коли вона вкрала мою п’єсу. Тоді ж таки я злигалася з Лейлою. Вона навчалася в паралельному класі, то була гарна дівчина, з харизмою, добре вбрана. Якось вона підійшла до мене в кафетерії. Сказала, що я чудово вчинила, оприлюднивши того листа. Вона теж вважала Тару занадто задавакуватою. «Що ти робиш у суботу ввечері? — запитала Лейла. — Прийдеш до мене?»
Відтоді суботи в Лейли стали неодмінним ритуалом. Приходило ще декілька однокласниць, ми замикалися в її кімнаті, потихеньку цідили горілочку, яку Лейла цупила у свого батька, курили у ванній і писали Тарі образливі повідомлення у Фейсбук. «Курва, блядь, пиздолизка». Там було що завгодно. Писали, що ненавидимо її, обзивали найпослідущими прізвиськами. Ми були в захваті від того. «Здохни, блядюго. Лесба. Лярва».
Отакою я стала. Ще рік тому батьки випихали мене з хати, казали, щоб я спілкувалася з друзями, а я знай писала вихідними. Тепер я смалила горілку в Лейли і щовечора ображала Тару. Що дужче я збиткувалася з Тари, то більше мені здавалося, ніби вона мізерніє. Так, я любила її колись, а тепер тішилася тим, що паную над нею. Зустрівшись із нею в коридорі, я неодмінно її пхала. Якось ми удвох із Лейлою застукали її у вбиральні й відлупцювали. Я ніколи ще нікого не била. Давши їй першого ляпаса, я злякалася, здалося, що вона дасть мені здачі, що візьме наді мною гору. Але вона дала себе віддухопелити. Мене страшенно вразило, коли вона почала плакати, благати, щоб я перестала її бити. Мені так це сподобалося. Подобалося відчуття своєї могутності. Подобалося бачити, яка вона нікчемна. Ми лупцювали її за кожної нагоди. Якось я била її, й вона обдзюрилася. Потім увечері я засипала її образами у Фейсбуці. «Тобі краще здохнути, суко. Так буде найліпше».
Так тривало три місяці.
Якось уранці в середині лютого до школи підкотили поліційні автомобілі. Тара повісилася у себе в кімнаті.
Незабаром поліція таки дісталася до мене.
За кілька днів після трагедії, коли я збиралася до школи, до нас приїхали поліційні інспектори. Вони показали мені кілька сторінок повідомлень, які я надіслала Тарі. Тато покликав нашого адвоката, Бенджаміна Ґраффа. Коли поліціянти пішли, він сказав, що нам можна не хвилюватися, тому що поліція нізащо не доведе причинно-наслідкового зв’язку поміж моїми повідомленнями в Фейсбуці й самогубством Тари. Пригадую, він висловився так:
— На щастя, вона не лишила посмертної записки з поясненнями свого вчинку, а то Дакоті було б непереливки.
— На щастя? — вигукнула моя мама. — Ти розумієш, що ти кажеш, Бенджаміне? Від вас усіх мені блювати хочеться!
— Я просто роблю мою роботу, — почав виправдовуватися Бенджамін Ґрафф, — роблю все, щоб Дакота не потрапила до в’язниці.
Але вона таки лишила посмертну записку, і батьки знайшли її, коли прибирали в кімнаті. Тара довго пояснювала в ній, що воліє умерти, ніж і далі щодня зазнавати образ від мене. Родина Скаліні подала скаргу.
Знову поліція. І тоді я збагнула, що накоїла. Я вбила Тару. Наручники. Комісаріат. Кімната для допитів.
Бенджамін Ґрафф утратив самовпевненість. Навіть занепокоївся. Казав, прокурор хотів улаштувати показовий процес, який стане хорошим уроком всім, що тероризують своїх товаришів у мережі. Ішлося до того, що підбурювання до самогубства може розглядатися навіть як убивство.
— Тебе можуть судити як дорослу, — сказав він мені. — Якщо так станеться, ти можеш отримати від семи до п’ятнадцяти років ув’язнення. Хіба що пощастить домовитися з Тариними батьками, щоб вони забрали скаргу.
— Домовитися? — перепитала мама.
— Заплатити, — уточнив Ґрафф. — За те вони відмовляться переслідувати Дакоту через суд. Тоді процесу не буде.
Батько доручив Ґраффові перебалакати з адвокатом Скаліні. І Ґрафф повернувся з їхньою пропозицією.
— Вони хочуть ваш дім в Орфеї, — пояснив він батькам.
— Наш дім? — недовірливо перепитав тато.
— Так, — підтвердив адвокат.
— То нехай беруть, — відказав тато. — Зателефонуй зараз їхньому адвокатові й скажи: якщо Скаліні відмовляться від переслідування, завтра о першій годині я буду в нотаріуса.
Джесс Розенберґ
Четвер, 24 липня 2014 року
За два дні до прем’ери
Колишній спеціальний агент Ґрейс із ФАБОВЗ, якому тепер було сімдесят два роки, спокійно жив собі на пенсії у Портланді, в штаті Мен. Коли я зателефонував йому, він одразу ж зацікавився нашою справою.
— Ми можемо зустрітися? — запитав він. — Я повинен конче показати вам дещо.
Щоб уникнути довгої мандрівки до штату Мен, ми домовилися зустрітися на півдорозі до Ворчестера, у Массачусетсі.
Ґрейс дав нам адресу невеликого ресторану, в якому полюбляв бувати, там ніхто нам не заважатиме. Коли ми ввійшли досередини, він уже сидів за столом. Видно було, що він схуд, постарів, обличчя вкрилося зморшками, та загалом не дуже змінився.
— Розенберґ і Скотт, двоє розбишак 1994 року, — всміхнувся він, угледівши нас. — Я завжди був певен, що наші шляхи ще перетнуться.
Ми посідали навпроти нього. Побачивши його, я відчув, наче вмить опинився в минулому.
— Отже, вас цікавить Джеремі Фолт? — запитав він.
Я коротко виклав йому ситуацію, і він сказав:
— Як учора казав я вам по телефону, капітане Розенберґу, Джеремі був наче в’юн. Слизький, невловний, меткий, наелектризований. Той тип, якого ненавидить поліція.
— Чому ним за тієї пори цікавилася ФАБОВЗ?
— Як по правді, ми зацікавилися ним лише побічно. По-справжньому цікавила нас тільки справа з крадіжкою зброї на армійських складах і її перепродажем у тому спортивному барі, де ми з вами здибалися. Одним із фігурантів того розслідування, що тривало довгі місяці, був Джеремі Фолт, від інформаторів ми знали, що сліди ведуть до нього. Незабаром я зрозумів, що це не наш чоловік, та після кількох тижнів стеження за ним я навіть розгубився: то був маніяк, причому надзвичайно передбачливий і організований. Урешті ми перестали ним цікавитися. Аж ось його ім’я знову виринуло одного липневого ранку 1994 року.
Ранок 16 липня 1994 року
Явка ФАБОВЗ, Ріджспорт
Була сьома година ранку, коли агент Ріґґз увійшов до явки ФАБОВЗ, щоб підмінити Ґрейса, який цілісіньку ніч сидів у засідці.
— Я їхав сюди шістнадцятою автострадою, — сказав Ріґґз, — там сталося нещастя. Мотоцикліст убився. Ніколи не вгадаєш, хто саме.
— Мотоцикліст? Ні, не вгадаю, — відказав Ґрейс, що втомився й не мав охоти гратися в загадки.
— Джеремі Фолт.
Ґрейс аж остовпів.
— Джеремі Фолт загинув?