Зникнення Стефані Мейлер

— Не розумію, про що ти кажеш, Шарлотто!

— Про Танець із борсуком! Про Підстилку заступника міського голови! Хіба ні?

— Катай відціля, Шарлотто, якщо тобі це не подобається!

Коли ми повернулися із Ріджспорта, про ситуацію в театрі нам розповів Майкл Бірд. Ми знайшли його в архівній кімнаті «Орфея кронікл».

— Шарлотта умовляла всю трупу відмовитися від участі в «Темній ночі», — пояснив Майкл. — Урешті організували голосування, й виявилося, що всі актори хочуть лишитися.

— А Шарлотта? — запитала Анна.

— Вона теж лишилася. Кірк погодився вилучити фразу «Я підстилка заступника міського голови».

— Це щось неможливе, — сказав Дерек. — Якщо зважити на цю фразу і «Танок мерців», то можна подумати, що Кірк Гарві ставить цю п’єсу лише задля того, щоб відплатити всім, хто принижував його в минулому.

Та Майкл показав нам іще одну дію, яку він потихеньку зняв раніше, ту, в якій Шарлотта грала улюблену всіма співачку.

— Це не може бути випадковість, — вигукнув Джек. — Це Ріджс-клуб.

— Ріджс-клуб? — перепитав Майкл.

— Це нічний клуб, що належав Джеремі Фолтові. Ота пригода на мотоциклі, тепер клуб. Усе це не вигадка, та й не випадковість. Крім того, ми помітили, що актор, який грав трупа в першій дії, у другій грав господаря бару.

— Друга дія — це ретроспектива, — пробурмотів Дерек. — Той персонаж — це Джеремі Фолт.

— То відповідь справді криється в цій п’єсі? — запитав Майкл.

— Майкле, — сказав я йому, — хтозна, що там коїться зараз, але не зводьте з Гарві очей.

Ми хотіли поговорити з Коді про текст «Темної ночі», що продавався в його книгарні 1994 року. Анна не змогла зв’язатися з ним по телефону, і ми поїхали до книгарні. Та продавчиня сказала, що цілий день не бачила господаря.

Це було дуже дивно. Анна порадила поїхати до нього додому. Під’їхавши до хати, вона відразу ж побачила, що його авто стоїть тут-таки. Отже, Коді вдома. Та коли ми почали дзвонити у двері, він не відчинив. Урешті Анна натиснула на клямку, і виявилося, що двері не замкнені. У мене виникло враження, наче це вже колись було зі мною.

Ми увійшли в дім. Скрізь панувала похмура тиша. Всі лампи світилися, видно було як удень. Знайшли ми його у вітальні.

Він лежав коло низького журнального столика в калюжі крові.

Його вбили.

Дерек Скотт

Кінець листопада 1994 року.

Через чотири місяці після вбивства чотирьох людей.

Джесс не хотів нікого бачити.

Я щодня приходив до нього, довго тарабанив у двері, благав відчинити. Марно. Бувало, цілі години стояв я під дверима. Та нічого не міг удіяти.

Впустив він мене аж тоді, коли я почав погрожувати, що виламаю двері, й почав гатити в них ногами. Переді мною постав привид: замурзаний, чуприна розпатлана, щоки обросли щетиною, погляд похмурий. У хаті був чистісінький рейвах.

— Чого тобі? — понуро запитав він.

— Хотів упевнитися, чи з тобою все гаразд, Джессе.

Він цинічно зареготав.

— Ох, добре мені, Дереку, так добре! Мені ще ніколи не було так добре.

І витурив мене з хати.

За два дні майор МакКенна зайшов до мого кабінету.

— Дереку, треба, щоб ти поїхав до комісаріату п’ятдесят четвертого округу в Квінсі. Твій друзяка Джесс там набешкетував, сьогодні вночі його затримала нью-йоркська поліція.

— Затримала? Як це так? Таж він уже бозна-відколи не виходить на люди.

— То, либонь, таки вирішив вийти, бо розгромив ресторан, який саме будували. Той ресторан зветься «Маленька Росія». Тобі знайома ця назва? Одне слово, знайди власника і розгреби все це лайно. І нажени йому розуму в голову, Дереку. Бо ми його не зможемо забрати назад, у поліцію.

— Я подбаю про це, — пообіцяв я.

Майор МакКенна глянув на мене.

— У тебе сумне обличчя, Дереку.

— Паршиво все це.

— Ти ходив до психолога?

Я звів плечима.

— За звичкою я приходжу сюди щоранку, пане майоре. Та, гадаю, мені вже не місце в поліції. Після того, що сталося.

— Ох, Дереку, нехай тобі всячина, — ти ж герой! Ти врятував йому життя! Ніколи не забувай: якби не ти, Джесс був би мертвий. Ти врятував йому життя!

Джесс Розенберґ

Середа, 23 липня 2014 року

За три дні до прем’єри

Орфея була приголомшена. Убили Коді Іллінойса, мирного власника книгарні, який ніколи не мав нічого спільного з криміналом.

Та ніч виявилася коротка і для поліції, й для мешканців міста. Звістка про друге вбивство вмить облетіла місто, і журналісти з роззявами посунули до будинку Коді. Людей нестримно тягло туди, а водночас усі були перелякані. Спершу Стефані, тепер Коді Іллінойс. Почали казати, що в місті діє серійний убивця. Громадяни заходилися організовувати добровільні патрулі. У тій обстановці загального занепокоєння передовсім належало уникнути паніки. У розпорядження голови Брауна прибули люди з поліції штату і місцевої крайової поліції для підтримання безпеки в місті.

Ми з Анною й Дереком половину ночі пробули на ногах, намагаючись з’ясувати, як могло це статися. Були ми присутні й тоді, коли доктор Ранжіт Сінґ, лікар-патологоанатом, що відразу ж прибув на місце злочину, здійснив перші констатації в цій справі. Коді вдарили в потилицю тяжкою металевою лампою, яку знайшли біля трупа всю в крові. Крім того, тіло завмерло у незвичній позі, наче він упав на коліна, а долоні були притулені до обличчя, ніби він хотів затулити очі чи протерти їх.

— Невже він благав убивцю? — запитала Анна.

— Та ні, не думаю, — відказав доктор Сінґ. — Тоді його вдарили б в обличчя, а не в потилицю. І щоб розтрощити череп у такий спосіб, вбивця мав би бути вищий за нього.

— Вищий? — перепитав Дерек. — Що ви маєте на увазі?

Доктор Сінґ коротко змалював, як воно все, на його думку, сталося.

— Коді відчинив убивці. Може, він його знав. Принаймні довіряв йому, бо ніяких слідів боротьби ми не виявили. Гадаю, він зустрів його і спровадив у вітальню. А потім обернувся до нього обличчям, і той його осліпив. Він притулив долоні до обличчя й упав навколішки. Убивця вхопив ту лампу і щосили вгатив його по потилиці. Коді був убитий на місці, та вбивця ударив його ще кілька разів, щоб упевнитися, що він мертвий.

— Зачекайте, докторе, — урвав його Дерек, — що ви маєте на увазі під словом «осліпив»?

— Гадаю, він нейтралізував його газовим балончиком. Цим пояснюються сліди від сліз на щоках і слизу на обличчі.

— Газовим балончиком? — перепитала Анна. — Як ото Джесса в помешканні Стефані Мейлер?

— Так, — потвердив доктор Сінґ.

— То ви кажете, — устряв собі і я, — що вбивця хотів упевнитися, що він мертвий, та водночас прийшов сюди без зброї й скористався лампою? Що за вбивця діє в такий спосіб?

— Той, що не хоче вбивати, але не має вибору, — відказав Сінґ.

— Він стирає сліди минулого, — пробурмотів Дерек.

— Гадаю, так, — сказав доктор Сінґ. — Хтось у цьому місті ладен піти на все, щоб зберегти свою таємницю й завадити вам завершити розслідування.

Що знав Коді? Що пов’язувало його з цією справою? Ми обшукали дім, його книгарню. Все було марно. Ми нічогісінько не знайшли.

Того ранку Орфея, штат Нью-Йорк, а потім і вся країна прокинулися під звуки останніх новин, де сповіщали про смерть Коді.

Та ще дужче, ніж загибель простого книгаря, хвилювала людей низка тих незвичайних подій. Про це навперебій говорили вже всі національні медіа, тому слід було очікувати нечуваного напливу людей до Орфеї.

Щоб відреагувати на ситуацію, в міській адміністрації відбулася термінова нарада, в якій взяли участь мер Браун, майор МакКенна з поліції штату, представники сусідніх міст, шеф Ґуллівер, Монтань, Анна, Дерек і я.

Передовсім треба було дати відповідь на таке запитання: чи відбудеться фестиваль? Уночі вирішили взяти під охорону всю театральну трупу.