Зникнення Стефані Мейлер

Ми виклали перед Зіґґі кілька світлин, на одній з яких був Тед Тенненбаум.

— Так, Зіґґі, — сказав Джесс, — треба, щоб ти нам допоміг.

— Ох, я не пам’ятаю жодного обличчя.

Джесс поклав перед ним фото електричного стільця.

— Оце, друже Зіґґі, — сказав він, — чекає на тебе, якщо ти не заговориш.

— Як це? — перелякано запитав той.

— З твоєї «беретти» вбили чотирьох людей. І тебе звинуватять у цьому вбивстві.

— Таж я не вбивав! — вигукнув Зіґґі.

— Це ти казатимеш судді.

— Якщо до тебе не повернеться пам’ять, любий ти наш, — додав Джесс.

— Покажіть мені ще раз, — попросив капрал. — Я не дуже добре роздивився.

— Можеш піти до вікна, там більше світла, — сказав Джесс.

— Авжеж, світла тут замало... — пробурмотів Зіґґі.

— А певно, світло — це ж головне.

Капрал підійшов до вікна й уважно оглянув кожну світлину, яку ми йому давали.

— Ну, я продав пістолет оцьому чолов’язі, — сказав він. І простягнув нам фото Теда Тенненбаума.

— Ти певен цього? — запитав я.

— Авжеж.

— І коли ти продав йому зброю?

— У лютому. Я вже бачив його в барі, але давненько. Йому потрібен був пістолет. Він мав при собі готівку. Я продав йому «беретту» і набої. Більше я його відтоді не бачив.

Ми з Джессом обмінялися переможними поглядами: Тед Тенненбаум улип.

- 1

Dies irae: День Гніву

Понеділок, 21 липня — п’ятниця, 25 липня 2014 року

Джесс Розенберґ

Понеділок, 21 липня 2014 року

За п’ять днів до прем’єри

Орфея вирувала. Звістка про те, що театральна п’єса розкриє особу непокараного вбивці, поповзла всім регіоном, наче хмара куряви. За вихідні про це заговорили всі мас-медіа, а юрми туристів, що прибули до Орфеї в пошуках сенсації, побільшивши населення міста разом із його мешканцями, аж нетерплячка брала від цікавості. На центральній вулиці було повнісінько люду, там вешталася сила-силенна продавців, які відразу ж ухопилися на слушну нагоду і продавали з рук напої, перекуски і навіть футболки, де було написано: «Я був у Орфеї, я знаю, що сталося 1994 року». Величезний натовп зібрався довкола Великого театру, доступ до нього перекрила поліція, а перед головним входом кишіла ціла юрба тележурналістів, які регулярно вели телерепортажі в прямому ефірі: «Хто вбив міського голову Орфеї, жінку, яка вийшла на пробіжку, і молоду журналістку? Незабаром ми отримаємо відповідь на це запитання. Це станеться за п’ять днів, тут, в Орфеї, штат Нью-Йорк».

«За п’ять днів нам відкриє таємницю найбільш незвична п’єса, що її коли-небудь ставили на сцені».

«Затишним містечком у Гемптонсі ходить убивця, його ім’я відкриє нам вистава».

«Дійсність перевершує вигадку: міські власті Орфеї заявили, що увечері під час фестивальної прем’єри місто буде закрите. Очікується підмога з крайової поліції штату, а Великий театр, де зараз відбуваються репетиції вистави, цілодобово перебуває під наглядом».

Поліція була геть завалена роботою. Оскільки керувати не було кому, бо шеф Ґуллівер брав участь у репетиціях п’єси, то командування перебрав на себе Монтань, якому на поміч прислали людей із місцевої поліції та з поліції штату.

До того майже неймовірного рейваху додалася ще й політична гризня: у зв’язку з останніми подіями Сильвія Тенненбаум вимагала, щоб її брата офіційно визнали невинним. Вона організувала навіть комітет із підтримки тієї кампанії, який вимахував перед телекамерами гаслами з написом «СПРАВЕДЛИВОСТІ ДЛЯ ТЕДА!». Крім того, жінка вимагала відставки мера Брауна і негайних муніципальних виборів, де, як вона заявила, балотуватиметься на посаду міського голови. Усім засобам масової інформації, які звертали на неї бодай найменшу увагу, вона казала: «Міського голову Брауна допитали в зв’язку з убивством 1994 року. Він утратив довіру».

Та мер Браун, як тварина політична, якою він, власне, й був, і не думав покидати свій пост. Неспокійна обстановка йшла йому тільки на користь: Орфея більше, ніж будь-коли, потребувала людини, яка вміла б орудувати містом. Попри всі ті запитання, що виникли до нього внаслідок допиту в поліції, Браун зберігав ще чималий капітал довіри, і ті громадяни, яких непокоїла ситуація в місті, не хотіли втрачати мера в період кризи. Що ж до комерсантів, то вони аж нетямилися від щастя: у ресторанах і в готелях не було де яблуку впасти, крамниці сувенірів уже заявляли, що запаси їхні вичерпуються, а кількість ділових угод, укладених під час цього фестивалю, як дехто пророкував, незабаром мали сягнути рекордних показників.

Ніхто й гадки не мав, що в залі Великого театру, до якого заборонено було доступ усім, крім акторів, п’єса Кірка Гарві чимраз дужче звертала на манівці. Там було дуже далеко до сенсаційного викриття, якого так чекала публіка. Про це ми знали завдяки Майклові Бірду, який став нашим незамінним союзником у розслідуванні. Оскільки Кірк Гарві довіряв йому, то він був єдиною сторонньою особою, яка мала право доступу до Великого театру. Взявши з нього обіцянку не розголошувати змісту п’єси до прем’єри, Гарві виписав йому спеціальну перепустку. «Мені потрібен журналіст, який зможе засвідчити, що сталося в Орфеї», — пояснив Кірк Майклові. Ми зобов’язали Бірда бути нашими очима в залі й знімати репетиції на камеру. Того ранку він погукав нас до себе переглянути сфільмоване напередодні.

Майкл із родиною мешкав в дуже красивому будиночку за межами Орфеї, на шляху до Бріджгемптона.

— Невже він побудував такий дім на скромну платню редактора місцевого часопису? — запитав Дерек, коли ми під’їхали до будинку.

— Його тесть має чимало грошиків, — пояснила нам Анна. — Клайв Девіс, може, ви чули про нього. Кілька років тому він балотувався в міську раду Нью-Йорка.

Нас прийняла Майклова дружина, дуже гарна білявочка, якій ще не було й сорока років, тобто набагато молодша за свого чоловіка. Вона запропонувала нам кави і попровадила до вітальні, де ми зустріли Майкла, який порався з кабелями, приєднуючи комп’ютер до телевізора.

— Дякую, що прийшли, — сказав він.

Видно було, що він приголомшений.

— Що сталося, Майкле? — запитав я.

— Здається, Кірк геть утратив розум.

Він почаклував коло комп’ютера, і на екрані раптом постав Великий театр і сцена, де Семюель Падалін грав роль трупа, а Джеррі — полісмена. Гарві дивився на них, тримаючи в руках грубенький стос аркушів у палітурці.

— Добре, — заволав Гарві, поставши на екрані, — а тепер перейміться вашою роллю! Семюелю, ти труп, мрець. Джеррі, ти гордий поліціянт!

Потім розгорнув теку і почав читати:

«Похмурий ранок. Іде дощ. Рух на шосе паралізований: утворився велетенський корок».

— Що це за стос аркушів він тримає в руках? — запитав я.

— То його п’єса, — відказав Майкл. — Вочевидь у ній усе. Я хотів було зазирнути туди бодай упівока, та він не випускає її з рук. Каже, зміст такий приголомшливий, що він буде розподіляти сцени по краплинах. Навіть якщо актори зможуть прочитати її того вечора, коли відбудеться прем’єра, не маючи часу на те, щоб вивчити текст.

ГАРВІ: Водії несамовито сигналять.

Аліса зі Стівеном пілікають, імітуючи роздратованих корком водіїв.

ГАРБІ: Узбіччям іде молода жінка, минаючи довгу низку автомобілів. Вона підходить до поліційного бар’єру і питає полісмена:

ДАКОТА (жінка): Що сталося?

ДЖЕРРІ (полісмен): Загинув чоловік. Убився на мотоциклі.

ДАКОТА: На мотоциклі?

ДЖЕРРІ: Так, врізався в дерево на повній швидкості. Від нього тільки каша лишилася.