Страница 69 из 124
Ми з Анною й Дереком прийшли до театру перед початком третього дня проб.
Зала ще порожня. На сцені був тільки Гарві. Уздрівши нас, він вигукнув:
— Ви не маєте права перебувати тут!
Я навіть не вважав за потрібне відповідати йому. Плигнув на сцену і згріб його за комір.
— Гарві, що ви приховуєте від нас?
І потягнув його за куліси, подалі від очей.
— Ви знали, що то автомобіль Тенненбаума стояв біля дому Ґордонів, і навмисне знехтували свідченням автозаправника. Що ви знаєте про цю справу?
— Нічого я не скажу! — загорлав Гарві. — Як насмілюєшся ти шарпати мене, мавпо гівноїдна?
Я вихопив пістолет і впер цівку йому в черево.
— Що ти робиш, Джессе? — занепокоїлася Анна.
— Заспокойся, Леонберґу, — здався Гарві. — Що ти хочеш знати? Питай, я дозволяю.
— Я хочу знати, що це за Темна ніч, — сказав я.
— Тобі що, клепки бракує? — образився Гарві. — Це моя п’єса!
— Темна ніч, що була 1994 року, — уточнив я. — Що означає ця блядська назва — Темна ніч?
— І 1994 року то була моя п’єса, тобто не ця сама п’єса. Через того йолопа Ґордона я мусив усю її переписати. Але назву зберіг, бо вона дуже вдала. «Темна ніч». Незлецька, правда ж?
— Не тримайте нас за дурників, — вигукнув я. — Була одна подія, пов’язана з Темною ніччю, і ви знаєте про неї, тому що були тоді начальником поліції, — оті таємничі написи, що з’являлися скрізь в Орфеї, а потім пожежа в кафе «Афіна», і той зворотний відлік, що скінчився смертю Ґордона.
— Що ти верзеш, Леонберґу! — роздратовано вигукнув Гарві. — То теж був я! То був спосіб привернути до моєї п’єси увагу! Коли починалася постановка, я певен був, що зіграю її на відкритті фестивалю. Гадав, коли люди прочитають оті таємничі написи й анонс моєї п’єси, то це посилить інтерес до неї.
— То це ви підпалили будинок кафе «Афіна»? — запитав Дерек.
— Та певно, що ні! Мене покликали на пожежу, і я там пробув до середини ночі, аж поки погасили вогонь. Скористався тим, що ніхто не дивився в той бік, зайшов у руїни і надряпав напис «Темна ніч» на стіні. То була унікальна нагода. Коли почало світати, пожежники побачили той напис, і це справило свій вплив. Що ж до зворотного відліку, то він провадив не до Ґордонової смерті, а до дати фестивальної прем’єри, недотепи! Я був цілком певен, що буду на чільному місці на всіх афішах і що тридцятого липня 1994 року розпочнеться переможна хода «Темної ночі», сенсаційної вистави великого маестро Кірка Гарві.
— То це була тільки дурнувата рекламна кампанія?
— Дурнувата, дурнувата, — огризнувся Гарві, — не така вже й дурнувата, якщо ти, Леонберґу, допитуєшся в мене про неї через двадцять років!
Тієї миті у фойє почувся тупіт. То були кандидати на акторів. Я неохоче відпустив Кірка Гарві.
— Ти не бачив нас тут, Кірку, — попередив його Дерек. — А то буде тобі непереливки.
Кірк нічого не відповів. Запхав сорочку за пояс і подався на сцену, а ми тихенько вийшли пожежним виходом.
У залі тим часом тривав третій день проб. Перший піднявся на сцену не хто інший, як Семюель Падалін, що прийшов заклясти примар минулого і вшанувати пам’ять убитої дружини. Гарві відразу ж обрав його, бо той чоловік викликав у ньому болісні спогади.
— Ох, друже мій, — сказав він, — якби ти знав, якою я застав твою дружину... Лежить на тротуарі, руки й ноги розкидала...
— Знаю, — відказав Семюель Падалін. — Я сам там був.
Потім, на превеликий подив Гарві, на сцену вийшла Шарлотта Браун. Він розхвилювався, побачивши її. Довго уявляв, коли настане та мить. Хотів бути суворим із нею, принизити її, як принизила його вона, коли пішла до Брауна. Хотів сказати, що вона вже нездатна грати на сцені, та не зміг зробити цього. Варто було тільки оком кинути, щоб побачити, який чар струмував від неї. Вона була природжена акторка.
— А ти не змінилася, — врешті мовив він.
Вона всміхнулася.
— Ти теж, Кірку. Дякую.
Він звів плечима.
— Пхе! Я став старий і дурний. Ти хочеш знову вийти на сцену?
— Та хотілося б.
— Прийнята, — сказав він.
І вніс її до списку.
Те, що накоїв Кірк Гарві з тією «Темною ніччю», ще раз свідчило, що він несповна розуму. Зіграє свою виставу і осоромиться перед усіма, а з ним і міський голова Браун.
А ось Браун дуже цікавив нас. Чому почепила Стефані на стіні в меблевому складі той кадр із відео, де він виголошував промову на першому фестивалі 1994 року?
Ми переглянули в Анниному кабінеті той епізод. Браунова промова була загалом нецікава. Що ж могло там бути? Дерек сказав, що касету треба надіслати експертам із технічного відділу, щоб вони проаналізували це відео покадрово. Потім підвівся й глянув на магнітне панно. Стер фразу «Темна ніч», що вже не становила для нас інтересу, бо таємницю було розкрито.
— Не можу повірити, що це була тільки назва п’єси, яку хотів поставити Гарві, — зітхнула Анна. — Як подумаю про ті припущення, що їх ми висували!
— Часом відгадка перебуває в нас перед очима, — сказав Дерек, майже дослівно повторюючи пророчу фразу Стефані, що не давала нам спокою.
Раптом він замислився.
— Про що ти думаєш? — запитав я його.
Він обернувся до Анни.
— Анно, — сказав він, — пригадуєш, як ми були в База Леонарда у четвер минулого тижня, то він сказав, що Кірк Гарві виголошував монолог «Я, Кірк Гарві»?
— А певно.
— Чому він читав цей монолог, а не ставив «Темну ніч»?
— Цікаве запитання.
Цієї миті задзеленчав мій телефон. То був заправник Марті Коннор.
— Щойно я його впізнав, — сказав він.
— Кого? — запитав я.
— Того чоловіка, що провадив своє розслідування тих убивств.
— Хто він? — запитав я.
— Допіру побачив його світлину в «Орфея кронікл». Він гратиме у театральній виставі. Його звати Мета Островскі.
Після короткого сум’яття й декількох нападів істерики в Кірка Гарві на сцену піднялися Джеррі й Дакота Ідени.
Гарві зміряв Джеррі поглядом.
— Як тебе звати і звідки ти? — войовниче запитав він.
— Джеррі Іден, з Нью-Йорка. Суддя Куперстайн звелів...
— Ти приїхав із Нью-Йорка, щоб грати у моїй п’єсі? — урвав його Гарві.
— Я хочу побути з дочкою, Дакотою, зазнати разом з нею чогось нового.
— Навіщо?
— Бо в мене таке враження, ніби я втратив її, тож хочу тепер віднайти.
Запало мовчання. Гарві глянув на чоловіка, що стояв перед ним, і виголосив:
— Мені це подобається. Татка беремо. А зараз глянемо, чого варта його донька. Ану вийди на світло, будь ласка.
Дакота послухалася й ввійшла у світляне коло. Гарві аж здригнувся: від неї струмувала якась надзвичайна потуга. Вона кинула на нього погляд, в якому була така сила, що її годі було й витерпіти.
Гарві узяв аркуш, де була записана перша дія, і вже простягнув було його Дакоті, але вона сказала:
— Не треба, я чую цю сцену вже три години поспіль, то знаю її напам’ять.
Вона заплющила очі й на мить завмерла. Інші кандидати в залі побожно дивилися на неї, захоплені тим чаром, що струмував від Дакоти. Гарві мовчав, скорившись її привабі.
Дакота розплющила очі й почала декламувати:
— Похмурий ранок. Іде дощ. Рух на шосе паралізований: утворився велетенський корок. Водії несамовито сигналять. Узбіччям іде молода жінка, минаючи довгу низку автомобілів. Вона підходить до поліційного бар’єру і питає полісмена...
Потім вона підстрибнула кілька разів, підняла комір уявного пальта і подріботіла до Гарві, зіщулившись під дощем, що поливав її.
— Що сталося? — запитала вона.
Гарві дивився на неї й нічого не казав. Вона повторила:
— Що сталося, пане полісмене? Що тут скоїлося?
Отямившись, Гарві відказав:
— Загинув чоловік. Убився на мотоциклі.