Зникнення Стефані Мейлер

Заміж вийшла поспішно, за чоловіка, переповненого чеснотами, але недоброго. Гадаю, так швидко я побралася з ним через мого батька.

Ми з батьком завжди були дуже тісно пов’язані, і зв’язок той був дуже міцний. Відколи себе пам’ятаю, ми з ним були як два пальці на руці. Що робив мій батько, те і я хотіла робити. Що він казав, те я повторювала. Куди ішов, туди і я прямувала.

Мій батько полюбляє грати в теніс. Я теж граю в теніс, у тому самому клубі, що й він. Неділями ми частенько грали з ним одне проти одного, і що більше років спливало, то коротші ставали наші матчі.

Мій батько полюбляє грати у скрабл. Так сталося, що і я полюбляю цю гру. Ми частенько збували час у Вістлері, в Британській Колумбії, каталися там на лижах. Після вечері сідали в готельній вітальні й бралися до скраблу, ретельно записуючи партію за партією й рахунок кожного з нас. Батько мій — адвокат, він закінчив Гарвард, тож цілком природно, що, навіть не замислюючись, я теж подалася вивчати право до Гарварду. У мене було таке відчуття, що це те, чого я давно хотіла.

Мій батько завжди пишався мною. Тим, як я грала в теніс, у скрабл, тим, як навчалася в Гарварді. Чим завгодно. Він ніяк не міг натішитися компліментами, які йому казали про мене. Понад усе подобалося, коли йому казали, яка я розумна і вродлива. Він страшенно гордився, бачачи, як звертаються на мене всі погляди, коли виходжу на люди, хоч під час вечірки, де ми з’являлися з ним удвох, хоч на тенісних кортах чи в готельній вітальні у Вістлері. Та водночас він лихим оком дивився на всіх моїх хлопців. Від шістнадцяти до сімнадцяти років мого віку жоден хлопець, із яким я гуляла, не був, на його думку, достатньо добрий, гарний і розумний для мене.

— Ох, Анно, — казав він, — ти заслуговуєш ліпшого!

— Таж я кохаю його, тату, хіба це не головне?

— То ти хочеш побратися з цим хлоп’ягою?

— Тату, мені сімнадцять років! Я вже не дитина!

Що далі тривали мої стосунки з тим хлопцем, то дужче опирався цьому мій батько. Не прямо, але досить-таки підступно.

Якесь ущипливе зауваження, якась подробиця, що на неї він звертав мою увагу, спостереження, що його він мені висловлював, — усе це поволі, але неухильно щоразу руйнувало той образ коханого, що склався в мене. І врешті я таки поривала з ним, певна, що сама виступаю ініціаторкою цього розриву стосунків, чи принаймні хотіла в це вірити. А найгірше було те, що коли я зав’язувала нові стосунки, батько казав мені: «Знаєш, той попередній твій друг був такий гарний хлопчина, — шкода, що у вас із ним нічого не вийшло, — а в цьому, правду тобі скажу, не знаю, що ти знайшла». І щоразу я ловилася на той гачок. Та й чи справді була я така дурепа, що батько впливав на мої розриви з хлопцями? А може, я сама поривала з ними, причому не з конкретних причин, а тому що не могла зважитися кохати хлопця, який не був до вподоби моєму батькові. Гадаю, я не могла уявити, що кохатимуся з кимось, кого він не любить.

Скінчивши Гарвард і вступивши до адвокатської колегії в Нью-Йорку, я почала працювати в батьковому адвокатському бюро. Це тривало рік, наприкінці якого я виявила, що правосуддя, таке величне на перший погляд, насправді дуже повільна машина, коштує дорого, потребує чималої тяганини і геть перевантажена, тож навіть переможці не здобувають нічого. Дуже швидко я втямила, що ліпше послужила б правосуддю, якби застосовувала його ще на початку, заздалегідь, й що робота на вулиці приносила б більшу користь, ніж балачки в кабінетах. На превеликий жах моїх батьків, я вступила до поліційної школи НДП[4] — батько особливо був приголомшений і дуже недобре поставився до того, що я покинула його бюро, та вважав, що це минуща примха, а не відмова від адвокатської діяльності, і що я покину ту школу, не скінчивши її. Я таки закінчила її через рік найкращою ученицею на курсі, з похвальними відгуками всіх моїх інструкторів, і в званні інспектора вступила до кримінальної бригади п’ятдесят п’ятого округу.

Мені відразу ж припала до вподоби робота, надто отими невеличкими щоденними перемогами, завдяки яким я усвідомила, що хоч життя й жорстоке, та добрий поліціянт може його поправити.

Моє місце в батьковому бюро було вільне, тож його віддали досвідченому адвокатові, що звався Марк і був на декілька років старший від мене.

Вперше почула я про Марка під час родинної вечері. Мій батько був у захваті від нього. «Блискучий юнак, обдарований, гарний, — сказав він мені. — У нього є все. Він навіть у теніс грає». І вперше в моєму житті я почула: «Не сумніваюся, він сподобається тобі. Хочу, щоб ти з ним побачилася». А мені саме дуже кортіло зустрічатися з кимось. Мої стосунки з хлопцями закінчувалися нічим. Після того, як я скінчила школу поліції, мої побачення сягали не далі першої вечері з ними чи першого виходу на люди: дізнавшись, що я працюю в поліції, та ще й у кримінальній бригаді, люди страшенно зацікавлювалися й засипали мене запитаннями. Попри моє бажання, я привертала загальну увагу, всі на мене дивилися, мов на диво якесь. І моя дружба з хлопцем припинялася, бо він казав мені: «Тяжко водитися з тобою, Анно. Людей цікавиш тільки ти, а я наче не існую для них. Гадаю, мені потрібна дівчина, з якою я почувався б вільніше».

Урешті я таки побачилася з тим славетним Марком, сталося це пополудні, коли заглянула до батькового кабінету, й відразу стало зрозуміло, що в нього немає тих комплексів, що в давніших моїх залицяльників: своїм природним чаром він приваблював погляди і зосереджував на собі всі розмови.

Він міг побалакати на будь-яку тему, майже усе вмів робити, а як не вмів, то захоплювався роботою інших людей. Я дивилася на нього, як не дивилася досі на жодного хлопця, може, тому що мій батько був у захваті від нього. Він просто-таки обожнював його. Марк був його улюбленцем, вони навіть почали грати у теніс удвох. Батько був у захваті, коли розповідав мені про нього.

Марк запросив мене випити з ним кави. Між нами відразу ж наче струм пробіг. У ньому наче алхімія нуртувала, якась несамовита потуга. Третю каву він приніс мені в ліжко. Ні він, ні я нікого не казали про це моєму батькові, аж урешті, як ми вечеряли разом, він мовив:

— Мені дуже хочеться, щоб у нас це було серйозно...

— Але? — зацікавлено запитала я.

— Я знаю, Анно, як захоплюється тобою твій батько. І дуже високо ставить професію адвоката. Хтозна, чи цінує він так мене.

Коли я передала ті слова батькові, він як ніколи зрадів їм. Запросив Марка до кабінету і відкоркував пляшку шампанського.

Коли Марк переповів мені той епізод, я кілька хвилин аж нетямилася від реготу. Потім узяла келих, підняла його і, наслідуючи поважний батьків голос і його патерналістську жестикуляцію, виголосила: «За чоловіка, що порає мою доньку!».

То був початок захопливої пригоди у нас із Марком, що незабаром переросла у пристрасні стосунки в найліпшому значенні того слова. Першою значною подією у наших взаєминах було те, що ми пішли обідати до моїх батьків. І тоді вперше за останні п’ятнадцять років я побачила, як батько аж засяяв, який привітний він був і запобігливий із хлопцем, що супроводжував мене. Він рішуче відмітав усіх попередніх залицяльників, а тепер ось був у захваті.

«Оце чоловік! Оце чоловік!» — вигукував він у телефон наступного дня. «Надзвичайний хлопчина!» — підспівувала на задньому плані моя матінка. «Тільки ж не прожени його, як ото тих давніших!» — набравшись нахабства, ляпнув мій батько. «Авжеж, цей — справжнісінький скарб», — додала матуся.

Другою значною подією у наших стосунках було те, що рік нашого знайомства збігся з нашими традиційними вакаціями на лижах у Британській Колумбії. Батько запропонував разом податися до Вістлера, і Марк погодився.

«Якщо витерпиш п’ять вечорів підряд із моїм батьком, надто ж за грою в скрабл, то заслужиш медаль».

Він не лише витерпів, а й тричі виграв у батька. Додам сюди, що на лижах їздив він як бог і що останнього вечора, коли ми обідали у ресторані, чоловіка за сусіднім столиком спіткав серцевий напад. Марк викликав швидку допомогу, а поки вона їхала, робив усе, що міг, аби продовжити тому чоловікові життя.

4

NYPD, Нью-Йоркський департамент поліції (англ.) (прим. пер.).