Зникнення Стефані Мейлер

Дерек поринув у її видатки. У його очах з’явився той миготливий зблиск, якого я вже давно не помічав. Уважно переглянувши видатки з кредитної карти, він узяв ручку і обвів щомісячний безумовний платіж у шістдесят доларів, що здійснювався від листопада.

— Ці видатки надходять товариству, що зветься СВМА, — сказав він. — Знаєш, що це?

— Ні, — відказав я.

Він підсунув до себе мій ноутбук і ввійшов у мережу.

— Це меблевий склад на самообслуговуванні в Орфеї, — урешті сказав він і обернув ноутбук до мене.

— Меблевий склад? — здивувався я, згадавши розмову з Труді Мейлер. Мати казала, що у Стефані не лишилося ніяких речей в Нью-Йорку, вона все перевезла до свого помешкання в Орфеї. То нащо винаймати від листопада ту комору?

Меблевий склад був відчинений цілу добу, тож ми вирішили податися туди негайно. Я показав сторожеві посвідчення, і він, проглянувши реєстр, повідомив номер кімнатки, яку винаймала Стефані. Ми пройшли цілим лабіринтом дверей із опущеними шторами й опинилися перед металевими жалюзі, замкненими на ключ. Я прихопив зі собою відмичку і вставив її в замкову шпарину. Потім підняв жалюзі, а Дерек посвітив усередину ліхтариком.

Нас приголомшило те, що ми побачили.

Дерек Скотт

Початок серпня 1994 року. Від дня убивства чотирьох людей минув тиждень.

Ми з Джессом працювали в поті чола над тим розслідуванням, гарували і вдень, і вночі, не думали ні про сон, ні про вихідні й понаднормові години.

Штаб улаштували в помешканні Джесса й Наташі, там було затишніше, ніж у холодному будинку крайового центру поліції штату. Ми розмістилися у вітальні, поставили там два похідні ліжка, які за потреби можна було складати й розкладати. Опікувалася нами Наташа. Часом вона вставала посеред ночі, щоб нагодувати нас. Казала, це непогана нагода випробувати страви, які вона збирається включати до меню свого ресторану.

— Джессе, — якось мовив я, за обидві щоки наминаючи всю ту смакоту, — пообіцяй, що ти поберешся з цією дівчиною. Вона просто фантастична.

— Це вже в плані, — відказав він мені.

— І коли ж? — радісно вигукнув я.

Він усміхнувся.

— Найближчим часом. Хочеш побачити обручку?

— А певно!

Він вийшов на хвильку й повернувся з коробочкою, де виблискував коштовний перстень із самоцвітом.

— Ох, Джессе, це диво якесь!

— Моєї бабуні, — пояснив він, швиденько ховаючи коробочку до кишені, бо якраз нагодилася Наташа.

Офіційно оголосили результати балістичної експертизи: для здійснення злочину використовувався той самий пістолет марки «беретта». Вбивства могла здійснити лише одна особа. Експерти гадали, що це напевне чоловік, причому не лише з огляду на жорстокість, а й тому, що двері розтрощили сильним ударом ноги. Втім, вони не були навіть замкнені на ключ.

На прохання прокурора склали картину вбивства, і виявилося, що все відбувалося ось як: злочинець розтрощив двері будинку родини Ґордонів. Спершу він здибав Леслі Ґордон у передпокої й майже впритул вистрілив їй в обличчя і груди. Потім угледів у вітальні дитину і застрілив її двома пострілами в спину, цілячись із коридору. Потім подався до кухні, вочевидь почувши там гамір. Міський голова Джозеф Ґордон хотів було втекти у сад крізь засклені двері в кухні. Його убили чотирма пострілами у спину. Вийшов убивця коридором через вхідні двері. Жодна куля не схибила, це свідчило про те, що вбивця був досвідчений стрілець.

Вийшовши з хати, він натрапив на Меґан Падалін, що вийшла побігати. Вона, звісно ж, спробувала втекти, і він застрілив її двома пострілами у спину. Либонь, діяв із відкритим обличчям, бо потім вистрілив їй упритул у потилицю, щоб упевнитися, що жінка вже не встане.

Труднощі полягали ще й у тому, що були два непрямі свідки, та вони не могли стати корисними для слідства. Коли стався той злочин, Пенфілд-Крісчент була майже порожня, мешканців удома не було. З восьми будинків один продавався, мешканці п’ятьох були у Великому театрі. В останньому домі мешкала родина Белямі, з якої лише Лена Белямі, молода мати трьох дітей, лишилася того вечора з тримісячним немовлям. Її чоловік, Терренс, був коло моря з двома старшими дітлахами.

Лена Белямі чула постріли, та подумала, що то звук феєрверка на березі моря з нагоди фестивалю. Щоправда, ще до того, як прозвучали постріли, вона помітила невеличкий чорний фургон із чималим логотипом на задньому склі, та не змогла змалювати його детально. Пам’ятала, що там було зображення, та не звернула достатньої уваги, щоб згадати, що воно означало.

Другий свідок жив сам. Звали його Альберт Плент, і мешкав він в одноповерховому будинку на паралельній вулиці. Після лихої пригоди він пересувався у візку на коліщатах і того вечора лишився вдома. Коли пролунали постріли, він саме вечеряв. Та стрілянина привернула його увагу, і він виїхав на ґанок поглянути, що це коїться на вулиці. У нього вистачило присутності духу, щоб поглянути на годинник: була 19 година 10 хвилин. А потім запала тиша, і він подумав, що то дітлахи кидали петарди. Він так і лишився на ґанку, втішаючись вечірньою прохолодою, аж о 20 годині 20 хвилин почув, як хтось кричить і гукає на поміч. Він одразу ж зателефонував до поліції.

Одною з найперших наших проблем була відсутність мотиву для вбивства. Щоб знайти вбивцю міського голови і його родини, потрібно було дізнатися, хто мав підстави зробити це. Та перші кроки слідства нічого не дали: ми опитали мешканців міста, муніципальних службовців, друзів голови і його дружини, та все було марно. Ґордонове життя видавалося бездоганно мирним. Ні ворогів, ні боргів, ні драм, ні темного минулого. Нічогісінько. Пересічна родина. Леслі Ґордон, його дружина, вчителювала в початковій орфейській школі, її дуже цінували, що ж до самого міського голови, то, крім того, що йому просто-таки дифірамби співали через високу кваліфікацію, він користувався досить-таки хорошим авторитетом у містечку, і всі вважали, що його знов оберуть головою на муніципальних виборах у вересні, де суперником у нього був Алан Браун, заступник.

Якось ми вже вкотре взялися до матеріалів слідства, аж я сказав Джессові:

— А що як Ґордон не збирався втікати? Що, як ми від початку йдемо хибним шляхом?

— Що ти маєш на увазі, Дереку? — запитав Джесс.

— Бач, ми зосередилися на тому, що Ґордон був удома, а не у Великому театрі, й що його валізи були спаковані.

— Зізнайся, дуже дивно, що міський голова вирішив не з’являтися на відкритті фестивалю, який сам і створив.

— Може, він просто запізнився, — сказав я. — Може, якраз і збирався їхати. Офіційна церемонія мала розпочатися аж о 19 годині 30 хвилин, то в нього ще був час дістатися до Великого театру. Туди їхати десять хвилин. Що ж до валіз, то, може, Ґордон збирався податися на вакації. Дружина з сином були вільні ще від початку літа. Це дуже логічно. Збирався він поїхати вранці, і вони вирішили спакувати валізи, перш ніж вирушити до Великого театру, адже знали, що повернуться пізно.

— А як ти поясниш, що їх повбивали? — запитав Джесс.

— Гадаю, це було кепсько організоване пограбування, — відказав я. — Хтось подумав, що Ґордон буде у Великому театрі й до хати можна легко вдертися.

— Тільки цей гаданий грабіжник нічого не взяв, крім їхніх життів. І розтрощив двері ударом носака, щоб увійти до помешкання. Не зовсім схоже на злодія. Та й жоден службовець не згадував, що мер збирається у відпустку. Ні, Дереку, тут щось інше. Той, хто напав на них, хотів їх ліквідувати. Така жорстокість не дає підстав думати інакше.

Джесс дістав із теки світлину трупа міського голови, зроблену в будинку, і довго дивився на неї.

— Тебе ніщо не здивувало на цьому знімку, Дереку?

— Крім того, що він лежить у калюжі власної крові?

— На ньому ні костюма, ні краватки, — сказав Джесс. — Він у звичайному вбранні. Хіба мер може піти на відкриття фестивалю в такому одязі? Це безглуздя. Знаєш, що я думаю, Дереку? Мені здається, він і не думав іти на ту п’єсу.