Страница 120 из 124
— Гадаєш, Майкл міг бути отим чоловіком із мотелю? — запитав я.
— Так, — відказала Анна. — І Міранда вигадала про те татуювання, щоб заплутати сліди.
Тут ми зустріли і Міранду Бірд, що прийшла перевідати чоловіка в лікарню.
— Ох, Анно, яке у вас обличчя! — вигукнула вона. — Мені так шкода, що з вами таке скоїлося. Як ви почуваєтеся?
— Та нічого.
Міранда обернулася до нас.
— Тепер ви переконалися, що Майкл тут ні до чого. От сердега, як він там?
— Ми знайшли Анну там, де ви і вказали, — мовив я.
— Та це пусте! Боброве озеро знають тут усі. У вас є докази?
Доказів у нас не було. У мене було таке враження, наче ми знову переживаємо розслідування стосовно Тенненбаума 1994 року.
— Ви набрехали мені, Мірандо, — сказала Анна. — Сказали, що зустріли Майкла за кілька років після смерті Джеремі Фолта, а це неправда. Ви познайомилися з ним, як були у Ріджспорті.
Міранді заціпило.
Вона геть розгубилася. Дерек побачив, що в почекальні нема нікого, і запросив нас туди. Ми посадили Міранду на дивані, й Анна сказала:
— Коли ви зустріли Майкла?
— Я вже не пам’ятаю, — пробурмотіла Міранда.
Тоді Анна запитала:
— Майкл — це той чоловік із мотелю, який відбився від Костіко?
— Анно, я...
— Відповідайте на запитання, Мірандо. Не змушуйте мене відвезти вас до відділку.
Мірандине обличчя пополотніло.
— Так, — урешті відказала вона. — Не знаю, як ви дізналися про той випадок у мотелі, але то був Майкл. Я зустріла його, коли приймала гостей у клубі, наприкінці 1993 року. Костіко хотів, щоб я заманила його в пастку, як й інших чоловіків. Але Майкл не піддався.
— Отож коли я розмовляла з вами, — сказала Анна, — ви вигадали цю історію з татуюванням, щоб пустити нас хибним слідом? Навіщо?
— А щоб захистити Майкла. Якби ви дізналися, що то був він...
Міранда замовкла, усвідомивши, що сказала забагато.
— Кажіть, Мірандо, — роздратовано кинула Анна. — Якби ми дізналися, що в мотелі був Майкл, то що відкрилося б?
По її щоці покотилася сльоза.
— То дізналися б, що він убив Джеремі Фолта.
Отак ми повернулися до того самого пункту — до Джеремі Фолта, про якого ми знали, що його убив міський голова Ґордон.
— Майкл не вбивав Джеремі Фолта, — сказала Анна. — Ми певні цього. Його убив мер Ґордон.
Її обличчя посвітліло.
— То це не Майкл? — зраділа вона, буцім та вся халепа була тільки страшним сном.
— А чому ви гадаєте, Мірандо, що Майкл убив Джеремі Фолта?
— Після випадку з Костіко я кілька разів бачила Майкла. Ми закохалися одне в одного. І Майкл вирішив мене видерти з пазурів Джеремі Фолта. Усі ці роки я вважала, що... О боже, мені так полегшало!
— Ви ніколи не говорили на цю тему із Майклом?
— Після смерті Джеремі Фолта ми ніколи не згадували про те, що сталося в Ріджспорті. Треба було все забути. То був єдиний спосіб оговтатися від того. Ми все стерли з пам’яті й почали дивитися в майбутнє. Погляньте, які ми зараз щасливі.
Увесь день пробули ми в Анни, переглядаючи всі елементи цієї справи.
Що більше думали, то дужче ставало зрозуміло, що всі сліди провадять до Майкла Бірда: він був колегою Стефані Мейлер, мав доступ до Великого театру і міг заховати зброю, був весь час присутній в архівній кімнаті, яку надав у наше розпорядження, й стежив за розслідуванням, прибираючи тих, що могли посвідчити проти нього. Та попри ці численні докази в нас не було проти нього нічого конкретного. Вправний адвокат міг легко його звільнити.
Надвечір нас очікував сюрприз: до Анни прибув майор МакКенна. Він попередив про загрозу, що висіла над нами з Дереком від початку тижня.
— Якщо до завтрашнього ранку ви не закінчите слідство, я буду змушений вимагати, щоб ви покинули поліцію. Так звелів губернатор. Усе це вже далеко сягнуло.
— Усе свідчить про те, що злочинець — Майкл Бірд, — сказав я.
— Потрібні не свідчення, а докази! — гаркнув майор. — Причому вагомі докази! Невже я повинен вам нагадувати, як ви лоханулися з Тедом Тенненбаумом!
— Ми знайшли ключі...
— Забудь про ті ключі, Джессе, — урвав мене МакКенна. — Вони не можуть бути законним доказом, і ти це знаєш. Жоден суд не візьме їх до уваги. Прокуророві потрібна надійна справа, ніхто не хоче ризикувати. Якщо ви не розкриєте цієї справи, то її закриють і здадуть в архів. Вона вже всім у печінках сидить. Якщо ви певні, що вбивця — Майкл Бірд, то змусьте його заговорити. Будь-що вирвіть у нього ці зізнання.
— А як? — запитав я.
— Натисніть на нього, — порадив майор. — Зіграйте на його слабкій струні.
І тоді Дерек сказав нам:
— Міранда вважала, що Майкл убив Джеремі Фолта, тому що він ладен був що завгодно вкоїти, аби лиш захистити її.
— Що ти маєш на увазі? — запитав я.
— Треба натиснути не на Майкла, а на Міранду. І, здається, я знаю, як це зробити.
Джесс Розенберґ
Понеділок, 4 серпня 2014 року
Через дев’ять днів після прем’єри
О сьомій годині ранку ми прийшли в дім родини Бірдів. Майкл повернувся додому напередодні увечері.
Двері відчинила Міранда, і Дерек відразу надів наручники.
— Мірандо Бірд, — сказав я їй, — вас заарештовано за те, що збрехали співробітникові поліції й завадили розслідуванню кримінальної справи.
Майкл прибіг із кухні разом із дітьми.
— Ви з глузду з’їхали! — вигукнув він, намагаючись стати поміж нами і дружиною.
Дітлахи заплакали. Я не любив так діяти, але вибору не було. Намагався заспокоїти дітей і відтіснити Майкла, а Дерек провадив Міранду до дверей.
— Ситуація серйозна, — пояснив я Майклові довірливим тоном. — Мірандина брехня призвела до поважних наслідків. Прокурор лютує. Її покарають ув’язненням.
— Та це жахіття якесь! — сказав Майкл. — Я сам побалакаю з прокурором, це ж непорозуміння.
— Мені дуже шкода, Майкле. На жаль, тут нічого не вдієш. Кріпіться. У вас дітки.
Я вийшов надвір, щоб сісти разом із Дереком в авто. За нами вибіг Майкл.
— Відпустіть її! — крикнув він. — Відпустіть мою дружину, я в усьому зізнаюся.
— У чому ви зізнаєтеся? — запитав я.
— Я скажу вам, якщо пообіцяєте дати спокій моїй дружині.
— Домовилися, — сказав я.
Дерек зняв наручники з Мірандиних рук.
— Мені потрібна письмова угода з прокурором, — уточнив Бірд. — Запорука, що Міранді ніщо не загрожує.
— Гаразд, я це влаштую, — запевнив я його.
За годину Майкл Бірд прочитав у кімнаті для допитів крайової поліції штату лист із підписом прокурора, який звільняв його дружину від будь-якого переслідування за навмисне перешкоджання розслідуванню шляхом введення його в оману. Він підписав його і майже полегшено заявив:
— Я убив Меґан Падалін. І родину Ґордонів. І Стефані. І Костіко. І Коді. Усіх їх убив.
Запало тривале мовчання. Минуло двадцять років, та ми все ж таки домоглися зізнання. Я спробував заохотити Майкла, щоб він розповів більше.
— Чому ви зробили це? — запитав я.
Він звів плечима.
— Я зізнався, хіба вам не все одно?
— Ми повинні зрозуміти все. Ви не належите до психотипу вбивці, Майкле. Ви хороший батько родини. Як сталося, що такий чоловік, як ви, убив семеро людей?
Він подумав.
— Навіть не знаю, з чого почати, — пробурмотів він.
— Розпочніть від самого початку, — порадив я.
Він поринув у спогади і сказав:
— Усе почалося ввечері наприкінці 1993-го.
Початок грудня 1993 року
Того вечора Майкл Бірд уперше подався в Ріджс-клубу. Не любив він таких закладів, та один із його друзів знай наполягав, щоб він пішов туди з ним. «Там є співачка з унікальним голосом», — запевнив він його. Та коли вони туди прийшли, не співачка привабила Майкла, а дівчина, що зустрічала гостей біля входу. То була Міранда. Він був приголомшений.