Страница 113 из 124
Повітря вже геть бракувало, із відчайдушним зусиллям я виплив на поверхню разом із Джессом. Насилу доплив до берега. Наспіли поліційні патрулі, я бачив, як до річки біжать поліціянти. Я таки добився до них і віддав їм непритомного Джесса. Хотів було відшукати Наташу, поплив на середину річки. Я навіть не пам’ятав, у якому місці потонуло авто. Нічого не було видно, вода стала каламутна. Мене охопив страшенний відчай. Вдалині почулися сирени. Я спробував іще раз пірнути. І знову побачив Наташині очі, той погляд, що переслідуватиме мене все життя.
І ще одне запитання буде переслідувати мене: якби я спробував іще раз смикнути той пасок, щоб вирвати його, а не витягувати Джесса, як ото вона мені сказала, то чи зміг би її порятувати?
3
Обмін
Четвер, 31 липня — п’ятниця, 1 серпня 2014 року
Джесс Розенберґ
Четвер, 31 липня 2014 року
Через п’ять днів після прем’єри
У нас залишалися три дні, щоб розплутати цю справу. Часу було обмаль, проте цього ранку Анна призначила нам зустріч у кафе «Афіна».
— Еге, саме пора гаяти час на сніданки! — бурчав Дерек дорогою до Орфеї.
— Хтозна, що вона хоче, — сказав я.
— Вона нічого більше не сказала?
— Нічого.
— Та й ще у кафе «Афіна»! Це останнє місце, куди я хотів би заглянути, з огляду на обставини.
Я всміхнувся.
— Що таке? — запитав Дерек.
— Ти в кепському гуморі.
— Ні, я не в кепському гуморі.
— Я знаю тебе як облупленого, Дереку. Настрій у тебе геть нікудишній.
— Гаразд, гаразд, — сказав він, — їдь швидше, я хочу знати, що там Анна задумала.
Він увімкнув маяк, щоб пришвидшити мене. Я зареготав.
Прибувши в кафе «Афіна», ми побачили, що Анна сидить за столом у глибині зали. Чашки з кавою вже чекали на нас.
— Ага, ось і ви! — нетерпляче сказала вона, ніби ми загаялися.
— Що сталося? — запитав я.
— Я весь час про неї думала.
— Про кого?
— Про Меґан. Зрозуміло, міський голова хотів її здихатися. Вона забагато знала про нього. Може, Ґордон сподівався лишитися в Орфеї, а не тікати до Монтани. Я спробувала зв’язатися з тією Кейт Ґренд, подругою Меґан. Вона у відпустці. Я лишила повідомлення для неї в готелі, чекаю дзвінка. Та це не має значення: безсумнівно, міський голова хотів усунути Меґан, і він таки зробив це.
— Тільки він убив Джеремі Фолта, а не Меґан, — нагадав Дерек, який не тямив, до чого веде Анна.
— Це був обмін, — відказала Анна. — Він убив Джеремі Фолта для когось іншого. А той інший убив Меґан для нього. Вони обмінялися вбивствами. А кому потрібно було убивати Джеремі Фолта? Тедові Тенненбаумові, який терпіти не міг, щоб його обдирали.
— Але ж ми вирішили, що Тед Тенненбаум не винен, — роздратовано сказав Дерек. — Прокурор починає офіційну процедуру його реабілітації.
Анна не дала збити себе з пантелику.
— У своєму щоденнику Меґан пише, що 1 липня 1994 року мер Ґордон, який носа не потикав до книгарні, прийшов купити театральну п’єсу, яку вже прочитав і навіть розкритикував. Але не він її обрав, а замовник убивства Джеремі Фолта, який записав з використанням простого коду ім’я жертви.
— А нащо так робити? Вони могли просто зустрітися.
— Може, вони були незнайомі. Або ж не хотіли, щоб їх бачили разом. Не хотіли, щоб поліція потім дісталася до них. Нагадую, що Тед Тенненбаум і міський голова ненавиділи один одного, а це добряче алібі. Ніхто не запідозрив би, що вони у змові.
— Навіть якщо ти маєш рацію, Анно, — сказав Дерек, — то як міг міський голова знайти текст, у якому був код?
— Він міг перебрати книжки, — відказала Анна, яка вже думала про це. — Або ж позагинати сторінки, якщо сам залишив код.
— Тобто позагинати сторінки, як ото зробив мер Ґордон із книжкою Стівена Берґдорфа? — запитав я, згадавши про те спостереження, що було в щоденнику Меґан.
— Атож, — відказала Анна.
— Тоді нам треба конче знайти ту книжку, — сказав я.
— Тим-то я й покликала вас сюди, — відказала Анна.
Тієї миті відчинилися двері, й увійшла Сильвія Тенненбаум. Вона люто зиркнула на нас із Дереком.
— Що це означає? — запитала вона Анну. — Ти не попередила, що вони будуть тут.
— Сильвіє, — лагідно сказала Анна, — треба побалакати.
— Нам нема про що говорити, — відтяла Сильвія Тенненбаум. — Мій адвокат саме подає позов проти поліції штату.
— Сильвіє, — провадила Анна, — гадаю, твій брат причетний до вбивства Меґан і родини Ґордонів. І докази цього в тебе вдома.
Сильвія аж остовпіла, почувши те.
— Анно, — образилася вона, — то ти теж на їхньому боці?
— Ми можемо спокійно поговорити, Сильвіє? Я хочу тобі дещо показати.
Сильвія завагалася, та потім погодилася сісти поруч із нами. Анна коротко змалювала їй ситуацію й показала витяги зі щоденника Меґан Падалін. Потім сказала:
— Я знаю, що ти успадкувала дім твого брата, Сильвіє. Якщо Тед причетний до цих справ, то книжка може бути там, і нам потрібно заглянути в неї.
— Я там ґрунтовно поприбирала, — кволим голосом пробурмотіла Сильвія. — Але його бібліотеки не чіпала.
— Ми можемо туди зазирнути? — запитала Анна. — Якщо знайдемо ту книжку, то отримаємо відповіді на запитання, що нас непокоять.
Сильвія трохи повагалася — це тривало стільки часу, скільки горить недопалок цигарки, що впав на тротуар, — та врешті погодилася. Ми поїхали до неї. Ми з Дереком знову опинилися в тому домі, який обшукували двадцять років тому. Тоді ми нічого там не знайшли. А доказ був у нас перед очима. Тільки ми тоді не помітили його. То була книжка про фестиваль. Її обкладинка й досі була загнута на ріжку. Вона стояла собі на полиці, поміж творами великих американських письменників. Ніхто й не торкнувся її за весь цей час.
Тепер її взяла до рук Анна. Ми з’юрмилися довкола неї, й вона повільно перегорнула сторінки, де видніли підкреслені фломастером слова. Як і в тексті п’єси Кірка Гарві, що його ми знайшли в міського голови, перші літери кожного підкресленого слова склалися в ім’я:
МЕҐАН ПАДАЛІН.
Отямившись напередодні в клініці Маунт-Сінай у Нью-Йорку, Дакота неймовірно швидко відновлювала сили. Лікар, який прийшов поглянути, як почувається дівчина, застав її, коли вона жадібно поглинала гамбургер, що приніс їй батько.
— Та не так швидко, — сказав він, усміхаючись, — добре пережовуйте.
— Я голодна як вовк, — відказала дівчина з напханим ротом.
— Радий бачити вас у такому стані.
— Дякую, пане лікарю! Завдяки вам я ще поживу на світі.
Лікар стенув плечима.
— Ви завдячуєте тільки собі, Дакото. Ви боролися за життя. Ви хотіли жити.
Вона опустила очі. Лікар перевірив пов’язку в неї на грудях. Їй довелося накласти кільканадцять швів.
— Не турбуйтеся, — сказав лікар. — Ми вдамося до косметичної хірургії й замаскуємо шрам.
— Не треба, — відказала Дакота. — Це мені відплата.
За дві тисячі кілометрів звідтіля кемпінг-кар Берґдорфа мчав дев’яносто четвертою автострадою, покинувши штат Вісконсин. Родина вже була біля Міннеаполіса, аж Стівен зупинився на автозаправці, щоб наповнити бак пальним.
Діти вийшли надвір розім’яти ноги. Трейсі теж вийшла з автомобіля й підійшла до чоловіка.
— Заїдьмо до Міннеаполіса, — сказала вона.
— О ні, — роздратовано відказав Стівен, — не міняй мені програми!
— Якої програми? Я хотіла скористатися мандрівкою, щоб показати дітям кілька міст. Ти відмовився зупинитися в Чикаго, а тепер не хочеш відвідати Міннеаполіс. Нащо ж ми мандруємо, Стівене, якщо ніде не зупиняємося?
— Ми прямуємо до Єлловстоунського парку, моя люба! Якщо будемо весь час зупинятися, то так і не доберемося до нього.