Зникнення Стефані Мейлер

— Пані Деніелз, від чого помер ваш чоловік?

— Наклав на себе руки. Повісився у нашій кімнаті, ввечері в день свого народження.

Лютий 1994 року

У вмебльованому помешканні, яке винаймала Фелісіті Деніелз у Корамі, вже западав вечір. Меґан прийшла до неї пополудні, щоб занести лазанью, і застала її у цілковитому відчаї. Діти казилися, не хотіли робити уроки, у вітальні був рейвах, Фелісіті плакала на дивані, не в змозі прибрати ситуацію до рук.

Меґан відразу ж утрутилася: закликала дітей до порядку, змусила їх поробити уроки, потім відпровадила у душ, посадила вечеряти і поклала спати. Тоді відкоркувала пляшку вина, яку принесла зі собою, і налила Фелісіті велику склянку.

Фелісіті не мала кому звіритися, тож розповіла все Меґан.

— Я вже не можу, Меґан. Аби ти знала, що кажуть про Люка. Боягуз, мовляв, повісився в день свого народження, коли дружина з дітьми готувалися до святкового обіду на першому поверсі. Я бачу, як батьки інших учнів дивляться на мене. Не можу я терпіти цієї суміші докору і поблажливості.

— Ох, мені так шкода тебе, — сказала Меґан.

Фелісіті стенула плечима. Вона ще налила вина і вихилила одним духом. Алкоголь подіяв, і вона, трохи сумовито помовчавши, врешті сказала:

— Люк завжди був дуже порядним чоловіком. І ось до чого це призвело.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Меґан.

— Нічого.

— О ні, Фелісіті. Ти сказала або ж забагато, або недостатньо!

— Я скажу тобі, Меґан, але пообіцяй, що нікому не розповідатимеш про це.

— Авжеж, ти можеш завжди мені довіряти.

— Останніми роками Люкове підприємство трималося добре. Все у нас було гаразд. Аж до того дня, коли мер Ґордон призначив йому зустріч у себе в кабінеті. Це було перед тим, як у муніципальних приміщеннях мали розпочатися роботи з перебудови. Ґордон сказав Люкові, що віддасть йому підряд на обладнання вентиляційних систем за фінансове відшкодування.

— Ти маєш на увазі хабар? — запитала Меґан.

— Авжеж, — кивнула Фелісіті. — А Люк відмовився. Сказав, що бухгалтерія помітить це і він усе втратить. Ґордон почав погрожувати, що знищить його. Сказав, що так роблять усі в місті. Та Люк не послухався. І не отримав муніципального контракту. Наступного теж не отримав. І щоб покарати за непокору, мер Ґордон знищив його. Він робив йому капості, недобру рекламу, відраджував людей працювати з ним. І незабаром Люк утратив усіх своїх клієнтів. Та він нічого мені не казав, щоб не турбувати. Я дізналася про все незадовго до його смерті. Бухгалтер фірми прийшов і сказав, що над нею нависло банкрутство, що робітники практично без роботи, а я, дурепа така, нічого й не знала. Того вечора я розпитала Люка, і він про все мені розповів. Я сказала, що потрібно боротися, та він певен був, що проти міського голови нічого не вдіє. Я порадила йому подати скаргу. Він сумно подивився на мене. «Фелісіті, ти нічого не розумієш. Усе місто причетне до цих хабарів. Усі наші друзі. Зокрема, твій брат. Як ти гадаєш, чому він отримував останні два роки ці контракти? Якщо їх викрити, то вони втратять усе. І сядуть за ґрати. Нічого не можна казати, всі тут пов’язані». Наступного вечора він повісився.

— О боже, Фелісіті! — з жахом вигукнула Меґан. — То в усьому винен Ґордон?

— Ти не повинна нікому казати про це, Меґан.

— Таж потрібно, щоб усі знали, що Ґордон злочинець.

— Присягнися мені, що нічого не скажеш, Меґан! Підприємства закриють, власників посадять, люди втратять роботу.

— То що, дозволити міському голові й далі діяти безкарно?

— Ґордон дуже сильний. Набагато сильніший, ніж здається.

— Він не злякає мене!

— Меґан, пообіцяй, що нікому не скажеш. У мене й так достатньо клопоту.

— Але вона таки не втерпіла, — сказала Анна.

— Авжеж, зателефонувала анонімно заступникові голови Браунові й про все розповіла. Я страшенно розлютилася.

— Чому?

— Якби розпочалося розслідування, то потерпіли б люди, які були мені дорогі. Я знаю, що це таке — втратити все. Такого я й ворогові не побажала б. Меґан пообіцяла більше нікому про те не казати. Але через два місяці вона зателефонувала мені й сказала, що все виклала голові Ґордонові у книгарні. Я так на неї кричала, як ні на кого в житті. То був останній мій контакт із Меґан. Після цього я перестала з нею розмовляти. Я страшенно розгнівалася на неї. Справжні друзі не зраджують ваших таємниць.

— Гадаю, вона хотіла вас захистити, — зауважила Анна. — Хотіла, щоб було бодай якесь правосуддя. Вона щодня казала Ґордонові, що через нього вкоротив собі віку ваш чоловік. Хотіла віддати йому належне. Кажете, Меґан не була смілива? Гадаю, навпаки, вона була відважна. Вона не боялася атакувати Ґордона. Тільки вона зважилася це зробити. Вона була сміливіша, ніж усе місто вкупі. І заплатила за це життям.

— Ви хочете сказати, що ціллю вбивці була Меґан? — приголомшено запитала Фелісіті.

— Ми гадаємо, так, — відказав Дерек.

— А хто ж це зробив? — запитала Фелісіті. — Мер Ґордон? Але ж він загинув разом із нею. Нісенітниця якась.

— Оце ми і намагаємося збагнути, — зітхнув Дерек.

— Пані Деніелз, — сказала Анна, — ви знаєте ім’я ще одної подруги Меґан, котра могла б розповісти нам про неї? У щоденнику я прочитала, що її звати Кейт.

— Авжеж, Кейт Ґренд. Вона теж належала до тенісного клубу. Гадаю, це була близька подруга Меґан.

Коли ми покидали торговий центр у Корамі, Дерекові зателефонував експерт дорожньої бригади.

— Я проаналізував ті уламки, що ти їх мені дав, — сказав він.

— І які висновки?

— Ти правильно все оцінив. Це уламки бічного правого бампера. Довкола блакитний колір, а отже, авто було блакитної барви. Знайшов я й сліди сірої барви, себто, згідно зі справою, яку ти мені переслав, того ж таки кольору був і мотоцикл, що фігурував у смертельній пригоді 16 липня 1994 року.

— Отож мотоцикл зіштовхнули на повній швидкості, й він урізався в придорожній об’єкт? — запитав Дерек.

— Саме так, — підтвердив експерт. — І зіштовхнуло його авто блакитного кольору.

У Нью-Йорку, біля свого будинку у Брукліні, Берґдорф сів за кермо кемпінг-кара.

— Ну ось, рушаємо! — сказав Берґдорф, вмикаючи запалення.

Дружина, що сиділа поруч, пристебнула пасок безпеки. Потім обернулася до дітей, що сиділи ззаду.

— Усе гаразд, любі мої?

— Так, мамо, — відказала дочка.

— А чому ззаду авто?

— Бо це практично! — відказав Стівен.

— Практично? — перепитала Трейсі. — Он багажник не відчиняється!

— Щоб відвідати найліпший національний парк, багажник не потрібен. Хіба задля того, щоб замкнути туди дітей.

Стівен зареготався.

— Татко замкне нас у багажнику? — занепокоєно запитала донька.

— Ніхто нікого не замикатиме, — сказала її мати.

Кемпінг-кар покотився до Мангеттен-бридж.

— А ми швидко прибудемо до Єлловстоуна? — запитав син.

— Дуже швидко, — відказав Стівен.

— Треба ж буде бодай трохи ознайомитися з країною! — роздратовано сказала Трейсі. Потім звернулася до сина: — Поспи, мій любий. Треба набратися терпіння.

— Ви їдете збіса швидким потягом «Амерікен експрес»! — вигукнув Стівен. — Ніхто ніколи ще не їздив з такою швидкістю із Нью-Йорка до Єлловстоуна!

— Ой добре, ми швидко поїдемо! — вигукнув хлопчик.

— Ні, ми не їхатимемо дуже швидко! — вигукнула Трейсі, якій уже урвався терпець.

Вони перетнули острів Мангеттен, дісталися Голланд-танела, виїхали у Нью-Джерсі й попрямували сімдесят восьмою автострадою на захід.

У клініці Маунт-Сінай Синтія Іден вибігла з Дакотиної палати і погукала медсестру.

— Покличте лікаря! — кричала вона. — Вона розплющила очі! Моя донька розплющила очі!

Ми сиділи в архівній кімнаті й разом із Кірком та Майклом вивчали можливі сценарії нещасної пригоди з Джеремі.