Страница 11 из 124
— Може, вона просила вас поливати квіти чи забирати пошту?
— Вона ніколи не просила мене про такі послуги.
Раптом він замислився. Потім вигукнув:
— Ох, як я міг забути! Вона сперечалася з якимось поліціянтом.
— Коли?
— У суботу ввечері на тому тижні.
— Як це відбувалося?
— Я прийшов пішки з ресторану. Хилилося вже до півночі. Коло нашого будинку стояло поліційне авто, Стефані розмовляла з водієм. Казала йому: «Ти не можеш так учинити зі мною, ти мені потрібен». А він відповів: «Я не хочу тебе більше чути. Якщо ще зателефонуєш мені, я подам скаргу». І поїхав. Якусь хвилю вона стояла на хіднику. Мала страшенно розгублений вигляд. Я зачекав на розі, звідки почув усю ту балачку, доки вона пішла до свого помешкання. Мені не хотілося ставити її в незручне становище.
— Яке то було авто? — запитала Анна. — З орфейської поліції чи з іншого міста? З поліції штату? Чи, може, дорожньої поліції?
— Хтозна. Я тоді не звернув уваги. Та й була вже ніч.
Нас урвав міський голова Браун, що просто-таки накинувся на мене.
— Ви, мабуть, читали вже сьогоднішню газету, капітане Розенберґу? — люто запитав він, розгорнувши перед моїм носом випуск «Орфея кронікл».
На чільній сторінці містилася світлина Стефані, а над нею напис:
ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ ДЕСЬ ЦЮ ЖІНКУ?
Журналістка «Орфея кронікл»,
Стефані Мейлеру не дається чути від понеділка.
Довкола її зникнення відбуваються загадкові події.
Поліція штату провадить розслідування.
— Я не знав про це оголошення, пане голово, — запевнив його.
— Знали чи не знали, капітане Розенберґу, а це ви зняли цю колотнечу! — розлючено крикнув Браун.
Я глянув на сплюндрований пожежею будинок.
— Ви хочете сказати, що в Орфеї нічого не відбувається?
— Нічого такого, що не було б у компетенції місцевої поліції. Отож не зчиняйте тут бучі, розумієте? Фінансове становище міста не зовсім хороше, тож усі сподіваються на курортний сезон і театральний фестиваль, щоб заробити трохи грошенят. Якщо туристів налякати, вони сюди не приїдуть.
— Дозвольте мені все ж таки наполягти на своєму, пане голово: я вважаю, що тут скоєно дуже тяжкий злочин.
— У вас немає найголовнішого доказу, капітане Розенберґу. Шеф Ґуллівер сказав мені вчора, що її автомобіля ніхто не бачив від понеділка. А що як вона просто поїхала кудись? Я зробив декілька телефонних дзвінків, здається, ви наступного понеділка виходите на пенсію?
Анна зачудовано глянула на мене.
— Джессе, — сказала вона, — ти покидаєш поліцію?
— Нікуди я не піду, поки не виведу злочинця на чисту воду.
Міський голова Браун таки мав довгі руки, і я зрозумів це, коли повернувся з Бендгем-роуд до орфейської поліції й мені зателефонував мій начальник, майор МакКенна.
— Розенберґу, — сказав мені він, — міський голова Орфеї весь час мені телефонує, вже спокою нема від нього. Каже, ти сієш паніку в місті.
— Майоре, — відказав я, — тут зникла жінка, і це може бути пов’язане з убивством чотирьох людей 1994 року.
— Справу про вбивство чотирьох людей закрито, Розенберґу. І ти повинен це знати, адже ти її й розкрив.
— Та знаю, майоре. Та оце думаю, чи ми тоді чогось не проґавили...
— Що ти мені розповідаєш?
— Зникла жінка — журналістка, яка почала наново розслідувати цю справу. Хіба це не причина, щоб копати знову?
— Розенберґу, — роздратовано сказав МакКенна, — начальник місцевої поліції каже, що в тебе немає навіть найменшого доказу. Ти псуєш мені суботу, а за два дні, коли покидатимеш поліцію, всі вважатимуть тебе дурником. Ти цього хочеш?
Я мовчав, і МакКенна дружнім тоном продовжив:
— Послухай мене уважно. Цими вихідними я маю поїхати з родиною на озеро Чамплейн, а телефон забуду вдома. Буду недоступний для будь-яких дзвінків, аж поки не прийду на роботу в понеділок уранці. Отож ти повинен до першої години надати мені в понеділок солідні докази. Якщо цього не станеться, ти чемненько повертаєшся до свого кабінету, наче нічого й не було. Ми хильнемо по чарчині з нагоди того, що ти йдеш із поліції, й більше я нічого не хочу чути про цю справу. Ти все зрозумів?
— Авжеж, майоре. Дякую.
Часу було обмаль. В Анниному кабінеті ми почали записувати всі ті розрізнені дані на магнітному панно.
— Згідно зі свідченнями журналістів, — сказав я, — комп’ютер украли з редакції вночі з понеділка на вівторок. До квартири вломилися у четвер увечері, а пожежу влаштували цієї ночі.
— До чого ти ведеш? — запитала Анна, простягаючи мені чашку гарячої кави.
— Так ось, усе дає підстави гадати: ця особа не знайшла того, що шукала, в редакційному комп’ютері, й це змусило її обшукати помешкання. Вочевидь, безуспішно, бо вона ризикнула повернутися туди наступного вечора й підпалити квартиру. І що її до того змусило, як не сподівання, що в такий спосіб вона знищить документи, яких не зуміла знайти?
— Тоді те, що вона шукала, може справді існувати? — вигукнула Анна.
— Авжеж, — потвердив я. — Тільки де?
У мене були зі собою виписки з телефонних розмов і банківських рахунків Стефані, які я прихопив напередодні у крайовому центрі поліції штату, і я виклав їх на стіл.
— Спершу спробуймо з’ясувати, хто телефонував Стефані, коли вона вийшла з «Кодяк-гриль», — сказав я, знайшовши поміж паперами перелік телефонних дзвінків, які отримала і зробила журналістка.
До Стефані подзвонили о 22:03. Потім вона двічі зателефонувала тому самому абонентові. О 22:05 і о 22:10. Перший дзвінок тривав насилу секунду, другий — двадцять секунд.
Анна сіла за комп’ютер. Я продиктував їй номер, з якого Стефані надійшов дзвінок о 22:03, і вона ввела його в систему, що давала змогу визначити абонента.
— Ось воно, Джессе! — вигукнула вона.
— І що? — запитав я, кидаючись до екрана.
— Це номер телефонної будки в «Кодяк-гриль»!
— Хтось телефонував Стефані, коли вона вийшла з ресторану? — здивувався я.
— Хтось за нею стежив, — сказала Анна. — Поки вона чекала, хтось весь час тримав її під наглядом.
Я взяв перелік і обвів ручкою останній номер, який набрала Стефані.
Вставивши той номер у систему пошуку, Анна аж рота роззявила.
— Ні, це, мабуть, помилка! — пополотнівши, вигукнула вона. І, попросивши ще раз продиктувати його, хутенько заторохтіла клавішами, знову набираючи ті числа.
Я глянув на екран і прочитав ім’я, що з’явилося там.
— Шон О’Доннелл. У чому проблема, Анно? Ти знаєш його?
— Ще й як! — приголомшено відказала вона. — Це один із моїх полісменів. Шон О’Доннелл — співробітник орфейської поліції.
Коли ми показали шефові Ґулліверу той перелік номерів, він уже не міг заборонити нам допитати Шона О’Доннелла. Викликав його з патруля й запровадив до кімнати для допитів. Коли ми з Анною і шефом Ґуллівером увійшли туди, Шон наполовину звівся з крісла, наче його не слухалися ноги.
— Хтось мені скаже, в чому річ? — занепокоєно запитав він.
— Сядь, — звелів йому шеф Ґуллівер. — У капітана Розенберґа є до тебе запитання.
Він послухався. Ми з Ґуллівером посідали за столом, перед Шоном. Анна притулилася до стіни.
— Шоне, — сказав я, — мені відомо, що Стефані Мейлер телефонувала вам у понеділок увечері. Ви останній, з ким у неї був зв’язок. Що ви приховуєте від нас?
Шон ухопив голову в долоні.
— Пане капітане, — простогнав він, — я геть пропав. Треба було розповісти про це Ґулліверові. І я хотів розповісти, хотів! Ох, мені так шкода...
— Але ви не зробили цього, Шоне! Що ж, розповідайте мені тепер.
Він зітхнув і врешті заговорив.
— Ми зі Стефані зустрічалися, правда, недовго. Познайомилися в барі. Я підійшов до неї і, як по правді, вона була не в захваті від мене. Та врешті погодилася, щоб я пригостив її чаркою, ми трохи побалакали, і я думав, що далеко це знайомство не зайде. Та як сказав, що працюю в орфейській поліції, вона відразу ж пожвавішала. Почала ставитися до мене по-іншому, видно було, що я її зацікавив. Ми обмінялися телефонними номерами, а потім кілька разів зустрічалися, але не більше. Все пішло швидше тижнів зо два тому. Ми переспали. Всього один раз.