Страница 4 из 123
Якби він мав хоча б ті листи, то мав би з чим до конфедератів іти, мав би принаймні ними князя Януша в п’ястуці, бо ті листи могли підірвати довіру гетьмана навіть у шведів. Та й їхньою ціною можна б було Олюньку врятувати.
Але злий дух якийсь спричинився, що і листи згинули.
Пан Кміциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.
– Зрадник для Радзивіллів, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератів, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..
Рана на обличчі його ще пекла, але в душі палив молодика жар стократ болісніший. Бо на додаток до всього, страждало і його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нічим були йому ті побої, які йому в Любичі спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброєний чоловік, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний військовополонений, котрого мав у руках.
З кожною хвилиною міцніло в пану Кміцицу усвідомлення, в які страшні та ганебні він втрапив тарапати. Чим довше міркував, тим ясніше їхню моторошність бачив і щораз нові чорні кути помічав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батьківщини. Аж врешті охопив його переляк і подив.
«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.
І волосся ворушилося йому на голові.
– Не може бути! Мабуть, мене ще febris2 трясе! – зойкнув парубок. – Матінко Божа, такого не може бути!..
«Сліпий! Дурний баламут! – зауважила його совість. – Чи не було краще за короля та вітчизну стати, чому не послухався Олюньку!»
І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то міг собі сказати: шведи проти батьківщини, тому я проти них. Радзивілл проти короля – я проти нього! Тоді б йому в душі прояснилося і стало прозоро! Тоді би зібрав зграю зарізяк з-під темної зірки та гасав із ними, як циган на ярмарку, і шарпав би шведів, і по животах їхніх проїздив із чистим серцем, із чистою совістю, купався би в славі, як у сонці, став колись перед Олюнькою і промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae3, кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?
Але горда душа, що звикла собі давати волю, не хотіла враз і цілком визнати власну провину – то Радзивілли його поплутали, Радзивілли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честі та кохання.
Скреготнув пан Кміциц зубами, простяг руки до Жемайтії, на якій гетьман Януш сидів, як вовк на трупі, – і заволав глухим від нестями голосом:
– Помсти! Помсти!
Він упав у відчаї на коліна посеред світлиці та заговорив:
– Присягаюся Тобі, Ісусе Христе, цих зрадників гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем і мечем переслідувати, поки маю пару в роті, дихання в горлянці та життя на світі! В цьому мені, Царю Юдейський, допоможи! Амінь!
Аж тут йому якийсь внутрішній голос зауважив:
– Вітчизні служи, помсту залиш на потім!..
Очі пана Анджея палали гарячкою, губи мав спечені і тремтів увесь, як у лихоманці. Руками махав і говорив сам собі вголос, ходив, навіть бігав по кімнаті, копав ногами тапчани, аж врешті впав іще раз на коліна.
– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволіти!
Тут долинув до нього гуркіт пострілу, який лісова луна відбивала від сосни до сосни, аж докотився, наче грім, до хати.
Пан Кміциц зірвався, вхопив шаблю та вибіг у сіни.
– Що там? – спитав жовніра, котрий стояв на порозі.
– Постріл, пане полковнику!
– Де Сорока?
– Поїхав листи шукати.
– З якого боку стрельнули?
Жовнір вказав на східну частину лісу, зарослу густими хащами.
– Звідти!
У цю мить почувся тупіт невидимих ще коней.
– Пильнуй! – наказав пан Кміциц.
Але зі заростів з’явився Сорока, зістрибнув із коня, що мчав на повному ходу, а за ним випірнув і другий жовнір.
Обоє побігли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанці, спрямувавши мушкети в бік чагарників.
– Що там? – спитав пан Кміциц.
– Купа люду йде! – відповів Сорока.
Розділ II
Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашаруділо, наче кабани йшли, проте хрускіт той що ближчим ставав, то повільнішим. Потім знову стало тихо.
– Скільки їх там є? – уточнив пан Кміциц.
– Десь шестеро, може, восьмеро, бо не міг їх добре полічити, – відрапортував Сорока.
– Для нас це добре! Вони нас не здолають!
– Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.
– Ще буде на це час. Пильнуй!
Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга білого диму випливла зі заростей, і мовби птаство зашуміло в ближній траві, за якихось тридцять кроків від хати.
– Із ґарлача стрельнули! – припустив пан Кміциц. – Якщо мушкетів не мають, то нічого нам не зроблять, бо з ґарлача з хащі нас не дістануть.
Сорока, тримаючи однією рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою біля рота і зарепетував:
– А покажіться хтось із хащі, то скоро тут ногами беркицьнете!
Тишу в хащах порушив грізний голос:
– Ви хто такі?
– Кращі за тих, хто по трактах нишпорить.
– Яким правом зайняли наше місце?
– Розбійник про право питає! Навчить вас кат права, то й ідіть до ката!
– Ми викуримо вас звідси, як борсуків!
– То ходіть! Дивіться лише, щоб цим димом самі не подушилися!
Голос у хащах замовк, імовірно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кміцицу:
– Варто було б котрогось заманити і зв’язати, будемо мати і заручника, і провідника.
– Ти бa! – зронив полковник. – Якщо хтось прийде, то лише на пароль.
– З розбійниками годяться будь-які хитрощі.
– Краще не треба! – застеріг пан Анджей.
Раптом нові запитання долинули з боку заростів:
– Чого ж ви хочете?
Тут уже сам пан Кміциц узяв голос:
– Як приїхали, так би ми й поїхали, якби ви етикет знали, телепні, і з ґарлачa не починали.
– Ви не втримаєтесь, увечері прийде до нас сотня коней!
– До вечора сюди прибудуть двісті драгунів, і багна вас не захистять. Бо є там такі, що проїдуть, як і ми проїхали.
– То ви жовніри?
– Та, певна річ, не розбишаки.
– А з-під якого прапора?
– А ви там що, гетьман? Не вам маю звітувати.
– У старі часи вас би вовки тут позагризали.
– А вас ворони задзьобали.
– Кажіть, чого хочете, достобіса! Навіщо в нашу хату залізли?
– А ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!
– Пароль?
– Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете – вірте, не хочете – ваша справа!
– А удвох можна?
– Можна!
За мить із гущавини, віддаленої на сто кроків, виринуло двійко високих людей і плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в літах, другий ішов прямо, лише шию витягав із цікавістю до хати. Обоє мали на собі півкожушки, обшиті сірим сукном, які носила дрібна шляхта, високі ялові чоботи та хутряні шапки, насунені на очі.
– Що за дідько! – буркнув пан Кміциц, придивляючись пильно до двох чоловіків.
– Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це наші люди!
Ті тим часом наблизилися на кілька кроків, але не могли розпізнати тих, що стояли біля хати, бо їх затуляли коні.
Пан Анджей висунувся вперед.
Прибульці все одно його не впізнали, бо обличчя воїна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися міряти його цікаво та неспокійно очима.
– А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи він часом не поліг?
– Хто це? В чому річ? Що? Хто промовляє? Що? – заметушився дідуган із дивним, немов переляканим голосом.
Він застиг нерухомо, роззявивши рота і вирячивши очі. Раптом його син, котрий як молодший, мав зір гостріший, ураз зірвав шапку з голови.
– Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував він.
2
Febris (лат.) – лихоманка.
3
Захисник країни (лат.).