Страница 123 из 123
– За мною! – гукнув пан Кміциц.
І повів їх, як вихор, до Янoвa.
Через чверть години підпалили нещасне поселення з чотирьох боків, а через годину одне море полум’я розлилося так широко, скільки було того Янoвa. Над пожежею здіймалися до багряного неба стовпи вогняних іскор.
Так пан Анджей повідомив гетьманoвi, що захопив тил війська Богуслава. Сам же, як кат, від людської крові червоний, шикував поміж вогню своїх татар, аби вести їх далі. Вже стали в бойовому порядку і витягувалися в лаву, коли враз на освітленому, як удень, пожежею полі побачили перед собою велетенський загін рейтарів електора. Вів її лицар, помітний здалеку, бо був у срібний обладунок одягнений і сидів на білому коні.
– Богуслав! – заревів нелюдським голосом пан Кміциц і кинувся з усією татарською лавою вперед.
Неслися вони назустріч один одному, як дві хвилі, що їх два вихори женуть. Простір розділяв їх ще значний, тому коні по обидва боки набрали нечуваної швидкості і летіли з притуленими вухами, витягнуті, як хорти, землю майже животами підмітаючи. З одного боку хмара люду, в блискучих кірасах, з прямими шаблями, піднятими правицями вгору, а з другого – сіра тьма татарська.
Нарешті зіткнулися довгою лавою на світлому полі, але тоді сталося щось страшне. Татарська тьма впала, як покіс, який поклав вихор. Велетенська армада перелетіла її і летіла далі, наче люди та коні мали силу громів, а крила – бурі.
Згодом кілька десятків татар схопилися і стали їх переслідувати. Дику орду можна проїхати, але зім’яти її одним наскоком – аж ніяк. Тому все більше людей погналося за втікачами рейтарами. Аркани засвистіли в повітрі.
Але вершник на білому коні на чолі втікачів скакав усе ще в першому ряді, а між переслідувачами не було пана Кміцицa.
Лише сірого ранку стали повертатися татари і майже кожен вів на аркані рейтара. Скоро надибали й пана Анджея і непритомного відвезли до пана Сапєги. Гетьман особисто сидів над його ложем. Опівдні розплющив молодик очі.
– Де Богуслав? – були його перші слова.
– Розбитий вщент… Бог допоміг йому, бо вийшов із березняків і в чистому полі напав на піхоту пана Оскерка, там втратив людей і вікторію… Не знаю, чи хоча б п’ятсот людей утекло, бо ваші татари купу люду переловили.
– А він сам?
– Утік.
Пан Кміциц помовчав із хвилину і зауважив:
– Ще мені з ним доведеться помірятися. Вдарив мені келепом у голову і скинув разом із конем… Щастя, що місюрка з хорошої криці викувана, але я втратив притомність.
– Цю місюрку тепер маєте в костелі повісити.
– Буду його переслідувати хоч би на краю світу! – промовив пан Анджей.
Гетьман, своєю чергою, повідомив:
– Погляньте, яку звістку я сьогодні отримав після битви.
І подав йому листа.
Пан Кміциц прочитав уголос таке:
– «Шведський король вирушив із Ельблонґa, йде на Замостя, а звідти на Львів, на короля. Прибувайте, Ваша гідносте, з усіма своїми силами на порятунок короля і вітчизни, бо сам я не вистою.
Запала мовчанка.
– Ви підете з нами чи подастеся з татарами в Тауроги? – спитав гетьман.
Пан Анджей заплющив очі. Згадав слова пріора Кордецькогo, те, що йому пан Володийовський із паном Скшетуським казав, і відповів:
– Особисте зачекає! Вітчизну захищати від ворога треба! Гетьман обійняв його за голову.
– Відтепер ви брат мені! – просльозився він. – А що старий я вже, то прийміть моє благословення…