Потоп. Том III

Тим часом прибув і сам Карл-Ґустав із головними силами, гарматами, і перебіг бою змінився. Решта полків пана Чарнецькогo, недисципліновані і не достатньо вишколені, не зуміли вчасно перешикуватися, деякі коней не мали під рукою, інші, котрі по дальших селах стояли, всупереч наказам залишатися напоготові розійшлися по домівках. Тому, коли ворог напав несподівано, одразу ж кинулися врозтіч, і в бік Вепра повтікали. Тому пан Чарнецький наказав сурмити відступ, аби ті полки, які першими атакували, не втратити. Одні подалися за Вепр, інші – до Кінської Волі, залишаючи поле та славу перемоги Карлoвi. А тих, хто за Вепр тікали, довго переслідували хоругви панів Зброжекa та Калинськогo, котрі ще на боці шведів воювали.

Радість запанувала у шведському таборі незмірна. Невеликі, щоправда, дісталися шведам від тієї перемоги трофеї: сакви з вівсом і кілька порожніх возів, але Карлoвi до здобичі цього разу було байдуже. Король радів, що перемога, як у давні часи, повернулася до нього, що як тільки він з’явився, то всіх розбив. І це самого пана Чарнецькогo, на котрого найбільші надії Ян-Казимир і Річ Посполита покладали. Монарх міг сподіватися, що звістка пошириться всією країною, що кожні вуста повторюватимуть: «Чарнецького розбили», що страхопуди розміри поразки роздують і тим самим засмутять серця і відберуть запал усім, хто на поклик Тишовецької конфедерації за зброю взявся.

Коли монарху принесли і кинули під ноги ті сакви вівса, а разом із ними тіла Вілкінсонa та Вальдемарa, той звернувся до своїх зажурених генералів:

– Не треба хмурити чоло, бо це – найбільша перемога, яку впродовж року вдалося здобути, й усю війну вона закінчити може.

– Ваша королівська величносте, – відказав Віттемберґ, котрий у своїй слабкості бачив речі песимістичніше. – Дякуймо Богові, якщо дальший похід будемо мати спокійний. Бо хоч такі війська, як пана Чарнецькогo, хутко розпорошуються, але й мерщій знову в купу збираються.

На це король зауважив:

– Пане маршале! Я не вважаю вас гіршим полководцем за пана Чарнецькогo, але якби я вас так розбив, то можу закластися, що і за два місяці ви не змогли б військо зібрати.

Віттемберґ лише мовчки вклонився, а Карл правив далі:

– Правду кажете, похід будемо мати безпечний, бо лише пан Чарнецький міг його справді стримувати. Немає війська пана Чарнецькогo – немає й перешкод!

Генерали втішилися від цих слів. Одурманені перемогою війська проходили перед очима короля з вигуками та співами. Пан Чарнецький припинив висіти, як хмара, над ними. Пан Чарнецький переможений і припинив своє існування! Від цієї думки забули про всі незгоди, яких зазнали. Від цієї милої думки забули й про майбутні труднощі. Слова короля, які багато офіцерів чули, розлетілися по табору й усі були переконані, що перемога ця справді мала надзвичайне значення, що дракон війни переможений, а тепер настали часи для помсти та панування.

Монарх дав війську кільканадцять годин перепочинку. Тим часом із Козениць прибули підводи з провіантом. Військо розмістилося в Ґоломб’ї, Кровєніках і Жижині. Рейтари підпалили покинуті подвір’я, повісили кільканадцятьох селян, узятих зі зброєю в руках, і кількох пахолків, котрих сплутали із селянами. Потім відбувся бенкет, після якого солдатня заснула міцним сном, вперше вже віддавна спокійним. Наступного дня прокинулися бадьорі і перші слова в усіх на язиках були:

– Немає більше Чарнецькогo!

Повторювали це один одному, немовби навзаєм хотіли доброю новиною поділитися. Похід розпочався весело. День був сухий, холодний і погожий. Кінські тіла та ніздрі вкрилися памороззю. Льодяний вітер заморозив калюжі на Люблінському тракті і дорогу зробив прохідною.

Військо розтягнулося майже на милю вужем, чого раніше не робили ніколи. Два драгунські полки під командуванням француза Дюбуа пішли на Кінську Волю, Маркушів і Ґарбів, за милю від головних сил. Якби так ішли ще три дні тому, то їх обов’язково спіткала б смерть, але тепер передував шведам страх і слава перемоги.

– Немає більше Чарнецькогo! – повторювали офіцери та солдати.

Похід відбувався спокійно. З лісових глибин не чулися вигуки, із заростів не прилітали стріли, невидимою рукою випущені.

Над вечір Карл-Ґустав прибув до Ґарбовa, веселий і в хорошому гуморі. Вже саме хотів вдатися до відпочинку, як тут Ашемберґ повідомив через службового офіцера, що хоче побачити короля в нагальній справі.

За хвилину він зайшов до квартири, і не сам, а з драгунським ротмістром. Король, котрий мав швидке око та пам’ять, таку обширну, що імена майже всіх жовнірів пам’ятав, упізнав зараз же капітана.

– А що нового, Фріде? – спитав він. – Дюбуа повернувся?

– Дюбуа мертвий, – відповів Фрід.

Король сторопів. Лише тепер зауважив, що ротмістр мав вигляд, немов його з могили викопали, й одяг на ньому пошарпаний.

– А драгуни? – поцікавився монарх. – Їх же два полки?

– Всіх до ноги вирізали. Мене одного живим відпустили!

Смагляве обличчя короля потемніло. Руками він заправив собі пасма волосся за вуха.

– Хто це зробив?

– Чарнецький!

Карл-Ґустав замовк і здивовано витріщився на Ашемберґa, а той лише головою кивав, немовби мав намір повторювати:

– Чарнецький! Чарнецький! Чарнецький!

– Не можу в це повірити, – сказав помовчавши король. – Ви бачили його на власні очі?

– Як вашу величність бачу. Наказав мені вклонитися вашій королівській величності й оголосити, що він за Віслу тепер переправляється, але скоро знову стежками нашими піде. Не знаю, чи правду він повідомив.

– Гаразд! – промовив король. – Скільки в нього людей?

– Я не міг точно полічити, але з чотири тисячі людей бачив особисто, а за лісом стояла ще якась кавалерія. Оточили нас біля Красичинa, до якого полковник Дюбуа навмисно з тракту відхилився, бо йому донесли, що там якісь люди перебувають. Тепер вважаю, що пан Чарнецький навмисно підіслав язика, щоб той нас у засідку привів. Тому ніхто, крім мене, живим не залишився. Селяни добивали поранених, я ж дивом урятувався!

– З нечистим цей чоловік увійшов до спілки, не інакше, – зронив, прикладаючи долоню до чола, король. – Бо щоб після такої поразки знову військо зібрати і над карком нам зависнути – це не людська сила!

– Сталося те, що маршал Віттемберґ передбачав, – докинув Ашемберґ.

Тут король вибухнув:

– Ви все вмієте передбачати, лише радити не вмієте!

Ашемберґ зблід і замовк. Карл-Ґустав, коли був веселий, то наче із самої доброти виліплений, але коли вже брову насупив, то викликав забобонний страх навіть у найближчому оточенні. Не так птахи криються перед орлом, як крилися перед ним найстарші та найзаслуженіші генерали.

Але поміркувавши, монарх знову спитав капітана Фрідa:

– І хороше військо має пан Чарнецький?

– Я бачив цілком пристойні хоругви, а кавалерію завжди мали добру.

– Це ті самі, що під Ґоломб’єм із таким запалом на нас насідали. Загартовані мусять бути це полки. А він сам, пан Чарнецький, – веселий, самовпевнений?

– Настільки самовпевнений, наче це він під Ґоломб’єм нас розгромив. Тепер тим більше серця їхні зміцніють, бо про поразку вже й забули, і новою вікторією вихваляються. Ваша королівська величносте! Що мені наказав пан Чарнецький передати, те я й повторив, але коли я вже виїжджав, то підійшов до мене хтось із старшин, могутній чоловік, старий, і повідомив мені, що він той, хто самого славетного Ґуставa-Адольфa в поєдинку здолав. Дуже вже він вашу королівську величність поносив, а інші йому вторили. Так вони хизуються! Я від’їхав під лайку й образи.

– Менше з тим! – махнув рукою Карл-Ґустав. – Отже, не розбитий пан Чарнецький і військо вже зібрав, це точно. Тим хутчіше мусимо йти вперед, аби польського Дарія якнайшвидше здолати. Можете йти. Війську оголосити, що ті полки від селянських зграй у незамерзаючих болотах згинули. А ми йдемо вперед!

Офіцери вийшли, а Карл-Ґустав залишився сам. Через якийсь час уже думав інакше. Мало того, що перемога під Ґоломб’єм жодних трофеїв не принесла, розкладу сил не змінила, то вона ще більшу запеклість в усій цій країні розбудила.