Страница 67 из 73
Але саме вони й «такі».
А ви, пані, кажете, що вам потрібен вельми позитивний герой. Це теж свого роду манекен, тільки з іншого боку.
4
Я тоді вертався з автостанції, де брав квиток на завтра, і чекав на зупинці тролейбуса. Його довгенько не було, тож почав роздивлятися по боках і побачив біля зупинки кішку — звичайну, із шерстю всуціль сірого кольору, тільки на грудці під мордочкою виднілася біла плямка у вигляді зірочки, від якої відходило два промінчики. Я покликав її. Кішка підвела голову й подивилася на мене — ніби допитливо і водночас жалібно. Подумав, що, напевно, хоче їсти, тому сходив до кіоску-крамнички поруч із зупинкою, купив шматочок ковбаски й поклав кішці. Та вона навіть не понюхала.
— Що, певно, зовсім не голодна? — сказав я. — Ну, нічого, зголоднієш — вернешся.
— Вона не буде їсти від вас, — раптом почув я голос. — Взагалі не їсть від чужого.
Я повернув голову й остовпів — переді мною стояв Інтеграл, котрого я давненько не бачив у місті. Він, певно, помітив мій здивований погляд, бо зніяковів, потім відвернувся.
Я вдав, що нічого не зрозумів, і спитав:
— То ваша кішка? Чи кіт?
— Кішка, — сказав Інтеграл. — Ми тут живемо, ось у цій прибудові.
Він показав у бік крамнички й пояснив:
— З того боку є кімнатка. Я тут… прибираю… А кішка справді не їсть ні з чиїх рук, тільки моїх… Знаєте, є такі собаки, що беруть їжу тільки з рук хазяїна. Ну, а в мене кішка така…
Я спитав, як її звати, й він сказав:
— Нява.
— Нява?
— Таке вже дав їй ім’я. Нявкає, то й Нява.
І до кішки, що тернулася об його ногу:
— Ходімо, Нявко. Треба ще роботу зробити…
Він пішов, а я міркував, як продовжити розмову. Хотілося її продовжити, але з чого починати мову? Розповісти про знайомство з його дочкою… Взагалі, що я його давно заочно знаю… Чи вдавати, що ми щойно познайомилися…
На щастя, тут якраз підійшов мій тролейбус. Я поїхав. Оглянувшись у заднє вікно, побачив, що Інтеграл мете землю біля кіоска-крамнички, а його Нява стоїть поруч.
Бажання зустрітися, спробувати дізнатися ще більше, а головне щось таке, що б відкрило незвичайне в цьому чоловікові, посилювалося. Хоча я й боявся, що незвичайного може й не бути, а буде велике розчарування. Я чогось чекав і шукав і в ньому, й самому собі.
Тут варто сказати про наш страх, боязнь, що змушує остерігатися людей, котрих вважаємо психічно неповноцінними. Як часто буває непросто відрізнити тих, у яких геть затьмарений розум, від просто не таких, як більшість. А втім, чи більшість справді «такі»? Чим визначити їхню «такість», скажімо, як у випадку з Інтегралом… У людей завжди жила потреба класифікувати, розставити по поличках собі подібних, пристосувати до себе й до загалу. Ти вчиняєш певні дії, живеш ось так, а не інакше, боїшся переступити умовну лінію — ти наш, ти такий, як всі, кради, як всі, належ до певної політичної сили, підтримуй певні дії влади чи опозиції, належ до певних угрупувань в літературі чи мистецтві. Людина не може бути сама по собі — ось закон. Вона вже цим викликає підозру. На щастя, «не таких» людей вистачає, і навіть у нас все більшає тих, хто з увагою, а то й цікавістю ставиться не тільки до хворих, але й ізгоїв, всіх, хто не вміє жити інакше, як за своєю природою. Тобто живе, як уміє. Тобто живе посеред власного життя, а не загальноприйнятих стандартів. Йому не знайомі головні правила будь-якого тоталітаризму — чи то зовнішнього, чи внутрішнього — крок вправо, крок вліво прирівнюється до втечі, якщо ти не з нами, це значить, що ти проти нас, а де ти був такого-то числа (місяця, року, під час такої-то події), чим ти виправдаєшся у випадку висування тобі суспільної чи моральної підозри…
Одним словом, я таки поїхав до Інтеграла. Зайшов до його маленької кімнатки біля магазину. Тут було ліжко-тапчан, стіл, тумбочка, вішак, мініатюрний холодильник. І кішка Нява, яка дивилася на мене підозріливо, доки її господар не торкнувся мене рукою. Він сказав, що це для Няви особливий знак. Тоді й кішка підійшла й тернулася об мою ногу. Я її погладив. Подумав, що нелегко заслужити довіру кішки, яка бере їжу тільки з рук свого господаря. Коти взагалі недовірливі тварини, і їхню довіру, а тим більше любов, заслужити дуже нелегко. Вони справді дуже самостійні, горді, гуляють, як собі знають і де хочуть. Про їхній характер і особливість поведінки та історію приручення є гарна казка Редьярда Кіплінга. Мене якось запитали, ким я хотів би бути в майбутньому перетворенні? Я відповів, що якби був буддистом або просто вірив у можливість перетворень в наступному житті, то хотів би бути не собакою, вовком чи конем, навіть не соловейком чи орлом, а якщо птахом, то вороном, а твариною — то котом. Вороном не тільки тому, що ці птахи серед пернатих справді живуть найдовше, а й тому, що вкрай невибагливі щодо їжі, місць проживання, до того ж уміють виживати за складних обставин, не опускати лапки й не складати крила. Ну, а коти подобаються саме незалежністю характеру, стилем поведінки (може, й справді вважають, що не люди їхні господарі, а вони господарі людей), а також здатністю відчувати людський настрій і бути своєрідними терапевтами і психотерапевтами під час різних захворювань. До того ж гарні й граціозні, як і всі котячі.
Я тоді й почув історію Няви. Інтеграл сказав, що дізнався про неї від дівчинки, котра з мамою зайшла до крамниці біля зупинки й побачила Інтеграла, який прибирав сміття. Вона впізнала кішку по тій зірочці з промінчиками. Доки мама була в магазинчику та розмовляла з якоюсь своєю знайомою, дівчинка й розповіла про кішку. А потім ще раз сама приїжджала з іншого кінця міста.
Нява була одним з чотирьох кошенят, яких привела сусідська кішка. Коли кицьки підросли (дівчинка не раз заходила гратися з ними), двох з них сусіди віддали знайомим, а ще двох одного разу старший сусідський син вклав у торбину й кудись поніс. Дівчинка знала куди — топити у річці. Так, як уже рік тому. Тоді дівчинка вмовила батьків взяти бідне кошеня собі. Тепер уже в них було два котики, а мати ще й третього тато нізащо не погоджувався.
Дівчинка крадькома пішла за тим хлопцем. Вона спробувала біля річки навіть впросити його, аби не топив кошенят, а просто відпустив. Хлопець сказав, що так уже робив, та кішка знаходила своїх дітей і приводила знову додому. Хлопець змилосердився, може, хотів бути ліпшим в очах малої сусідки, і промовив, що так і бути — просто вкине цих дармоїдів (бо ж мишей у них все одно нема) у річку. А раптом, ха-ха, випливуть.
Кошеня, котрого згодом Інтеграл назве Нявою, таки випливло. Йому пощастило, бо пожбурене у воду, воно впало біля гілляки, яка пливла річкою, і зачепилося за неї. Хлопець ще поспостерігав, як воно борсається, як таки вчепилося лапками за гілку. А коли побачив, як плаче дівчинка-сусідка, сплюнув і пішов геть.
Задумуючи свій роман, який мав називатися так само, як і цей сумбурний есей — «Нява й Інтеграл», я намітив, що він матиме три частини: «Історія Інтеграла», «Історія Няви», «Історія Няви й Інтеграла». А може, навпаки, спершу мала би бути «Історія Няви». То була б оповідь про її народження, ну, й опис того, як нещасне кошеня борсається у холодній воді, як врешті-решт його прибиває до берега і воно, мокре, тремтяче, розпочинає, чи, точніше, продовжує свою боротьбу за виживання. Хтось би, звичайно, сплакнув, у когось би стисло серце від переживання за пригоди, муки й долю нещасної істоти. Але серед нашої літературної братії знайшлися б і такі (якщо прочитали б), що похмикали б, а потім проіронізували б десь в Інтернеті над тим, як ото автор прагне у читачів витиснути сльозу своїми котячими сентиментами. Я не прагну цього, я просто уявляю собі цю картину, яка була в реальності. Маленька нещасна істота на грані життя і смерті пливе річкою на гілці, з усіх сил борсаючись, борючись за життя. А берегом річки йде паралельно з ним дівчинка, яка плаче, у якої стискається її ще маленьке сердечко, і шепче слова-благання, щоб кошеня не потонуло, випливло, якось вилізло на берег.