Місяць, обмитий дощем

Друга підгрупа — це ті білі ворони, яким уперто хочеться бути такими, як і всі, як їхні чорні, сірі чи темно-сині брати. Побиті й прогнані раз і вдруге, а то і втретє та четверте, вони вперто вертаються до зграї. Одні тому, що не розуміють: чому ж їх проганяють і б’ють? Інші розуміють, що вони якісь не такі, але вважають, що це не суттєво, бо ж у них, як і в решти, дві лапи, два крила, один дзьоб. І каркають так само — чого ж іще? Вони мов хочуть сказати, а то й кажуть криком, часом відчайдушним: ми ж ваші. Ми справді такі самі, колір — хіба це так важливо: білий, чи чорний, чи сірий, чи ще якийсь? Ми хочемо бути поруч, ми будемо вам корисні, дорогі брати й сестри, ми приймемо і сприймемо серцем всі ваші правила і закони, тільки візьміть нас до себе, самим жити так незатишно й самотньо.

Але їхні благання лишаються без відповіді, або ж відповіддю стає та ж агресія, побиття, а то й забиття до смерті. Ті ж, хто лишаються живі, зализавши рани, знову й знову роблять безуспішні спроби потрапити до гурту. Вони мов сподіваються на якесь диво, не вірячи, що все повториться знову і знову — остракізм, побиття, вигнання. Щоправда, є й такі, що тільки наближаються й за перших ударів тікають, хоч за деякий час роблять спроби наблизитися знову, ще і ще раз спокушуючи долю.

Та найтрагічнішу ситуацію, як розповідав мені знайомий орнітолог, довелося спостерігати одному його колезі. Він зауважив якось пару білих (чи білуватих) ворон. Той орнітолог порадів за них, так ніжно ця пара ставилася одне до одного. Коли котресь із них знаходило насінину, крихту хліба чи іншу поживу, обов’язково ділилося з іншим. А як зворушливо вони чистили одне одному пір’я, як торкалися одне одного дзьобом до дзьоба! Та, як виявилося, належали вони до різних підгруп чи підвидів за характером білих ворон.

Якось орнітолог став свідком, як одна з білих ворон (за йому відомими ознаками він визначив, що це самка) раптом стривожилася, знялася в повітря, відлетіла трохи і стала кликати свого коханого.

— Кар! Кар! — голос її, орнітолог міг би заприсягтися, був тужливим, хоч і закличним.

Незабаром той чоловік усе зрозумів. На деревах неподалік приземлилася зграя чорних ворон. Летіти до них і закликала біла ворона свого коханого. Та він не послухався. Підлетів трохи, каркнув і спинився.

Повагавшись, біла ворона все ж полетіла до чорних одноплемінників. Сіла вона спочатку на окрему гілку, а потім перелетіла ближче. Тут на неї й звернули увагу спочатку один чорний птах, потім інший. Перший удар був, очевидно, не дуже сильним. Та від другого бідолашна білявка не втрималася на гілці. Звичайно, вона не впала, а легко приземлилася, розкривши крила, хоч і захиталася при цьому. На неї налетіла одна ворона, потім друга, третя, четверта. Били по черзі.

Нарешті її напарник не витерпів і собі полетів до місця побоїська. Угледівши нову жертву, ворони кинулися за ним. Все ж йому вдалося втекти, а заодно й відвернути увагу від своєї подруги.

Через якийсь час він вернувся. Чорної зграї вже не було. Біла ворона безпомічно лежала на землі. Коли ж ворон підлетів до неї, вона заворушилася, спробувала підвестися. Їй це, хоч і не з першого разу, якось вдалося. Зрештою, вона, геть поскубана, з плямами крові на пір’ї, поволі пошкандибала по холодній сирій землі. Поруч, раз у раз торкаючись її крилом, немов підпираючи в цій нетвердій ході, дибав її вірний білий товариш.

— Через кілька днів вона таки змогла злетіти, — сказав той орнітолог. — Але відтоді я перестав за ними спостерігати. Не стачило сили. Я знав, що буде далі. А допомогти їм нічим не міг.

…Як тобі, моя люба біла воронко?..

Запах вітру

Коли звідкись у черговий раз прилітає вітер, часто приносить із собою запахи. Трави, диму, листя, тварин, бензину, пилу, багатьох ознак присутності в нашому світі людини. Ледь уловимі запахи.

Якось відчув на хвилю щось незрозуміле.

Вже потім подумав, що воно було схоже на запах дитячих пелюшок, які не випрали, а просто чомусь повісили просушитися.

Але часто вітер нічим не пахне. Він просто вітер. Про такого кажуть — свіжий вітер.

За вітром підсвідомо очікуємо дощу. Особливо коли небом пливуть великі важкі хмари.

Інколи здається, що вітер не розгойдує, намагаючись зламати, дерева, бо — сильний, а гойдається на гіллі. Може, згадав час, коли був молодим, юним вітерцем, вітерцем-дитиною, а може, прилетів зі степу чи й пустелі, де дерева не ростуть, де є простір, у якому можна донесхочу розгулятися, але не можна ні за що зачепитися.

І взяти із собою запахи чи хоча б один запах. Який полетить із тобою.

Наприклад, першого міста або першої людської оселі, що виникне на шляху.

Старого верблюда, що задумливо вдивляється в безкінечний простір, мовби прагне побачити вітер, який обвіває своїм гарячим диханням боки.

Вітру хочеться підхопити його, перенести через море, що відкриється он за тим пагорбом… Хай би його побачили там, де ніколи не бачили живих верблюдів.

А вже за морем старий абориген іншої землі віддає вітру цівку сивого, як і сам, диму зі своєї люльки. Дим неминуче розсіється, сам стане частиною вітру, але якась його молекула збереже… як це тепер модно казати… Свою ідентичність?..

Зрештою вітер — це теж потоки невидимого, але відчутного, сконцентрованого повітря. Він десь неминуче ослабне. Вже слабне.

— Такий вітрисько, — каже жінка, котра збирає з мотузки і гілок дерева розвішані вже сухі речі. На мить притуляє одну з тих речей, може, сорочку чоловіка, до обличчя, вдихає запах. Враз на обличчі проступає збентеження. Вона вловила щось чуже. Чи досі не знане.

Потім посміхається. Бо пригадує, як та сорочка пахла потом. А вона знайшла в кишені сховані чи забуті гроші. Віддати чи теж приховати… Дорікнути чи віддати з посмішкою? Зрештою вирішила, що купить на них хліба, якраз скінчився, буде на вечерю, коли чоловік повернеться з роботи.

Дорогою бачить морозиво, яке продає засмагла дівчина з облупленим носом. Купує цілих три порції. Для себе, чоловіка і внука. Внук має прийти завтра, вона покладе морозиво в морозильник.

Але це буде після того, як промчиться і десь заспокоїться вітер. І вже не буде вітром.

Поки що жінка несе випраний одяг до хати. Вітер наостанок намагається вирвати з її рук хоча б маленьку хустинку. Та далі летить тільки ледь вловимий запах свіжості. І розтає.

У повітрі раптом починає відчуватися інший запах — чогось прілого. Ні, начеб не прілого, а прогірклого.

Раптом думається: то пахне час. Древній, старезний час. Вітер десь підхопив його частинку, що перетворилася у запах.

На подвір’ї нашого будинку, яке його жителі називають аеродинамічною трубою, вітер завжди особливо відчувається. Як каже один мій знайомий: проти фізики не попреш. Можна тільки відкрити ще не відкриті її закони. Просто в якийсь момент відчути — те й те відбувається тому то й тому.

Претендую на закон потреби вітру в запахах. Для чогось же він їх підхоплює за собою…

Старезний ворон сидить на гілці дерева, яку розхитує вітрисько, сидить чіпко і, здається, каже:

— Чоловіче, вітер проживе і без цих законів. Нащо вони йому? Вони є, і він є. А може, й немає їх. Чи ти, може, сьогодні десь хильнув?

«У тому-то й річ, що ні, — відповідаю подумки ворону. — Просто настрій такий. І хочу вловити якийсь нерозгаданий запах. Щось несеться в повітрі, пахне, а що…»

Вітер дужче шарпає поли піджака. Запахи зникають. Помічено: чим вітер дужчий, тим їх менше.

Ворон відривається від гілки, і вітер несе його на своїх невидимих крилах. Підкидає догори. Я раптом, перш ніж зайти до під’їзду, відчуваю, що вітер таки пахне дощем. Передчуттям його. Але хіба передчуття має запахи? Як і сам вітер, коли без будь-яких домішок.

Розмова в дорозі

Я дуже здивувався, коли прочитав, що Франц Кафка, один із батьків модерної літератури двадцятого століття, виявляється, вельми любив Флобера. Буквально захоплювався його творами. І що потім, виходячи з цього захоплення, деякі критики проголосили Флобера мало не попередником Кафки. Все це здається дивним. Навіть більше ніж дивним. Флобер шалено працював над виробленням свого аж надто досконалого стилю. Списував стоси паперу в пошуках єдиної, неповторної, саме такої, яка ось тут потрібна, фрази. Кафка писав одразу майже чистовики.