Страница 30 из 73
Через півгодини Віталій ішов до того місця, де зупинялася маршрутка. Враз подумав, що треба було б навідатися для повноти картини до дота за селом, того дота, з якого батько Ганни витягнув чоловіка для доньки, Ромуальда-Романа, котрий вернувся на Донбас, «у ту свою Красноватку помирати».
І спинився. Хтось наче дивився йому в спину. Не озирнувся, бо знав — дот і дивиться. Холодним, мертвим оком з глибини своєї бетонної ями, з порожнечі, крізь роки.
Пішов далі до зупинки. Ще більше не по-весняному похолодніло.
Він не знав, що через чотири роки його, на той час менеджера приватної фірми, призовуть до армії, української армії, й пошлють на дивну й водночас страшну в своїй нелюдській суті війну, яку чомусь українці називають АТО, хоч воюють проти жорстокого підступного агресора.
Що під невеличким, щойно визволеним шахтарським селищем він прочитає на похиленому стовпці: «Красноватка». І враз пригадає поїздку у маленьке волинське село, розповідь діда Трохима й подумає, що треба буде після бою навідатися на місцевий цвинтар і знайти могилу Романа.
Та за селищем його зустріне сліпа люта куля. Віталій упаде й почує, як набухають кров’ю груди. Він побачить перед собою свою Іринку й маленьку доньку Ганнусю, якій навесні виповнилося три рочки. А потім… Потім раптом перед очима табличку з двома датами і рисочкою посередині: «1920–1945».
Він лежатиме, і рука його на землі по піску пальцем виведе дві інші дати, теж через риску: «1985–2014». Дати його життя. Він здригнеться, прошепче: «Ні!» І вже майже неслухняними пальцями стане стирати другу дату.
Кішка
Уже в машині лікар сказав медсестрі, що їдуть вони за незвичайним викликом. Хтось зателефонував по «03» і промовив лише пару слів: «Приїжджайте, я помираю».
— Може, розіграш? — припустила медсестра.
— Можливо, — сказав лікар. — Але назвали адресу, то мусимо їхати. Я теж казав про розіграш, але Мирося, чергова, істерику влаштувала. Ніяк не звикне до нашої роботи…
Далі дорогою мовчали. Будинок, до якого приїхали, був на краю так званого тридцять третього кварталу, у спальному мікрорайоні, до того ж, здається, гуртожиток-малосімейка. Названа квартира виявилася аж на п’ятому поверсі. Коли підіймалися, лікар грубо лайнувся, посковзнувшись на якійсь брудній плямі.
На дзвінок — раз і вдруге натисла медсестра — ніхто не відгукнувся.
— Я ж казав тій дурепі — розіграш, — промовив сердито лікар.
Але тут санітар Вася завважив, що двері начеб відчинені. Штовхнули і зайшли. Світилося у вітальні, радше п’ятачку, і в маленькій кімнатці. У кімнатці, впершись на ліжко, стояв на колінах старий сивий чоловік у бавовняній картатій сорочці й чорних штанях. Лікар підійшов, торкнув його за плечі. Старий посунувся вбік, потім беркицьнувся на спину. Троє зі «швидкої» нахилися над ним.
Лікар помацав пульс, спробував розтулити повіки, навіть помасажував серце, і констатував, що старий мертвий. Помер хвилин десять-п’ятнадцять тому. Коли вони вже їхали сюди, виходить.
— Може, спробувати зробити укола? — невпевнено запропонувала медсестра.
— Як хочете, — знизав плечима лікар.
Заштрик, звісно, не допоміг. Вже як виймала шприца, медсестра завважила, що померлий щось наче тримає в руці. Розняла пальці й дістала клаптик паперу.
— Що там? — спитав лікар. — Передсмертна записка? Невже знову самогубство?
— Ні, — сказала медсестра. — Здається, ні.
Вона кілька секунд повагалася і прочитала:
— Подзвоніть (далі йшов номер телефону), Ніні, дочці. Хай забере Мурку. Шкода кішку.
— Шкода кішку, — повторив лікар.
— Так тут унизу приписано, — сказала медсестра.
Лікар узяв з її рук папірця, покрутив, навіщось підніс до очей.
— Два останніх слова ледве дописати встиг, — сказав по хвилі. — А от на ліжко вернутися вже не зміг…
— Інфаркт? — спитала медсестра.
— Можливо, — сказав лікар. — А може, й просто від старості помер. Розтин покаже. Телефонуйте дочці.
Медсестра набрала номер, накрутивши диск на старому зеленого кольору телефоні. Відгукнувся чоловічий голос.
— Можна Ніну?
— Нінк, тебе, — гукнув чоловік.
— Слухаю, — почувся грудний жіночий голос після невеликої паузи.
— Ми зі «швидкої допомоги», — сказала медсестра. — У квартирі вашого батька.
— Йому погано? — спитала Ніна.
— Він помер, — сказала медсестра.
— Ви хочете, щоб я приїхала? — спитала Ніна.
— А ви як хочете? — вже роздратовано спитала медсестра.
— Добре, ми зараз приїдемо, — поспішно мовила Ніна, і перш ніж вона поклала слухавку, медсестра почула, як сказала до когось, очевидно, до чоловіка, котрий піднімав слухавку:
— Саш, батько помер. От тобі й відпустка.
Перед виходом із квартири медсестра зайшла на кухню, ще крихітнішу за кімнату, і покликала:
— Киць-киць-киць…
Ніхто не відгукнувся. «Цікаво, яка вона у нього, та кішка? — подумала медсестра. — Напевне, така ж стара, як і він сам».
Вона мимохідь оглянула кімнату. Ліжко, килимок біля нього, старі шпалери на стінах, ще старіші книжкова шафа і шафа для одягу, стіл, на ньому накидано паперу, два обдерті стільці біля стола. Медсестрі нестерпно захотілося вийти.
Десь через тижнів два вона пригадала цей виклик. Несподівано зринув у пам’яті й номер телефону із записки в руці померлого.
Ще через два дні, ввечері, на своїй черговій зміні, не витримала і набрала таки цей номер. Знову відгукнувся чоловік.
— Покличте, будь ласка, Ніну, — попросила медсестра.
— А хто це?
— Її знайома.
— Слухаю, — сказала Ніна, очевидно, щось дожовуючи.
— Вибачте, що турбую вас, — сказала медсестра. — Я зі станції «швидкої допомоги». Ми приїжджали, коли помер ваш батько…
— То в чому річ? — спитала Ніна після невеликої паузи. — У вас є до нас якісь претензії?
— Ні-ні, — сказала медсестра. — Жодних претензій. Просто… Там, у вашого батька…
— Я слухаю, — сказала Ніна.
— У вашого батька в руці була записка. Щоб ви забрали кішку. Ви її знайшли?
— Кішку? — Ніна перепитала це явно розгублено. — Яку ще кішку?
— Здається, ваш покійний батько писав, що її звали Мурка, — нагадала медсестра. — То ви… Ви її знайшли?
Настала довга пауза. Медсестра почула Нінине дихання і ще чийсь голос, здається, її чоловіка, який гукав: «Нін, підгоряє».
— Вибачте, — сказала врешті-решт Ніна. — Наскільки мені відомо, в батька не було ніякої кішки.
— Не було? — розгублено перепитала медсестра.
— Ну, може, я й помиляюся, я взагалі-то у нього перед тим давно не була, але… Він взагалі-то казав колись, що хотів би завести кішку… То у вас жодних претензій?
— Жодних, — зітхнула медсестра. — Вибачте, — і поклала трубку першою.
Ще через тиждень медсестра знайшла у журналі викликів адресу того старого. Наступного дня, відіспавшись після нічної зміни, поїхала на його тридцять третій квартал.
Як і тоді, першого разу, двері до квартири на п’ятому поверсі були прочинені. Але цього разу за ними чувся голосний дратівливий гул.
«Циклюють паркет», — зрозуміла медсестра і тихенько відійшла від дверей.
Колюче терня
1
За день до останнього (найостаннішого!) екзамену для випускників одного із львівських вишів майбутнього економіста Арсена Нечимлюка вбили. Ні, фізично він лишився живим і продовжував, як сказав би один із колишніх високопоставлених чиновників загальноукраїнського масштабу, функціонувати як фізична одиниця. Але постріл пролунав з вуст Арсенової однокурсниці Лесі Юхимчук, прекрасних, ледь припухлих вуст тієї самої Лесі, яку більшість їхніх однокурсників вважали його, Арсеновою, спочатку дівчиною, а потім і нареченою. Навіть сперечалися, куди вони поїдуть після отримання диплома — до нього, у галицьке село, чи до неї — у волинське, хоча був і третій варіант — десь знайдуть собі роботу у Львові. Останнє було малоймовірним, особливо для людей їхньої спеціальності — економістів у галицькій столиці, як і скрізь, вистачало, їх виші продукували чи, як казав Віталик Мосіюк, гострослов-однокурсник, викидали, як гній з-під дрисливої корови.