Страница 28 из 73
«Певне, власника матюжить», — Віталій подумав це і відчув, як хвиля нудьги, що почала було проходити, накотилася з новою силою. Навіть не нудьги, хоч і вона присутня в цій безглуздій поїздці на ще безглуздішій, густо подзьобаній ямами і ямочками дорозі. Його мучило щось непоясненне. Хтось наче з самого ранку стояв за плечима і промовляв, точніше, боляче вдовбував у мозок дивну фразу: «Ти ще нічого не знаєш».
«Авжеж, не знаю, — подумав тепер. — Не знаю, чим навіть закінчиться поїздка, яку вигадав шеф».
Віталій послав на адресу шефа (шеф-редактора) не зовсім позитивні імпульси. Наклад їхньої приватної газети падає, і шеф, він же власник, він же один із найкрутіших у краї бізнесменів (правда, другого десятка), як каже їхня Люська-комп’ютерниця, дуріє, мов сто двадцять два скорпіони в банці. На щастя, заявляється до редакції рідко, бо газета — то тільки примха для престижу. Інакше від надсадного крику — поєднання баса з фальцетом: «Думайте! Думайте, трутні!» — можна було б оглухнути. Щоб урятувати наклад (он у іншого олігарха місцевого розливу вищий), хапається за будь-яку соломинку. Одна з таких соломинок — ідея-фікс, на думку Віталика, написати матеріал (живий, сказав шеф) до Дня Перемоги про дитину чи дітей війни. І не просто про тих, кого звуть дітьми війни, а хто народився у воєнні роки. Та ще й у прикордонному селі, де та війна почалася у червні сорок першого.
«Допоможе, як мертвому кадило, — подумав тепер Віталик і вийшов з маршрутки. — Хто буде про те читати? Діди? Баби? Чи молодь по кав’ярнях?»
— Скоро поїдемо? — спитав у водія, котрий бурчав щось собі під ніс, занурений у залізні нутрощі двигуна.
— А біс його знає. Цю тарадайку давно треба списати… Жадібність…
Кому адресоване останнє слово, було й так зрозуміло. Водій лаяв, як і Віталій, свого хазяїна.
— Тоді пройдуся. Коли рушите — підберете.
Вітер зрадів, що з’явився перехожий, якому можна показати свою колючу силу. Правда, куртка Віталика була надто короткою, щоб шматувати поли. До того ж він застібнув її. Віталик усміхнувся, бо вирішив, що якраз є нагода подумки побалакати з вітром. Може, хоч із ним вийде розмова. Діалог.
Вітер, проте, тільки сердився. Віталій пожалівся вітрові не на цю поїздку, дурне відрядження (переживе), а на свою порожню голову взагалі. Нема ідей, ідей нема, і чорт зна чого взагалі попхався в журналістику.
«Бо ти шукав слова, слова, — сказав йому хтось, може, й вітер. — А виявилося, що вони ховаються. Тепер шукай, це як гра у піжмурки, пам’ятаєш?»
«А якщо я не можу, що тоді? Хто мені допоможе? Писати ж мені хочеться…»
Чим далі прямував розбитою дорогою, тим більше розумів, що скаржиться не вітрові, а самому собі. А собі на кого? Загадкова фраза «Ти ще нічого не знаєш» переросла у «Ти нічого не дізнаєшся у самого себе».
«Абсурд», — подумав і оглянувся.
Маршрутка не хотіла рушати з місця, а село не бажало наближатися. Вітер не робив спроби спинитися, послухати, що каже новоявлений блукалець, та раптом й жалітися перехотілося. Несподіваний вчорашній холод, що прогнав весняне тепло й пообривав там, у місті, пелюстки з дерев, тепер жбурляв разом з вітром під ноги грудки грязюки із торішніми сухими стеблами всередині, наче нагадував про минулорічну осінь, коли він дізнався, що його Мироська, Славця, Славунчик і… імен, точніше варіантів імені коханої було багато, а факт один — вона сказала, що любить, кохає іншого, що зустріла його, що буде весілля, що… біль не минав і досі, хоча Віталій уже дружив з іншою дівчиною, Іринкою, Ірусиком, Ірунчиком, ще вродливішою, ніж Мирослава-Мирося. Проте…
«Я знаю, що таке страждання, — сказав раптом йому вітер. — Ти не самотній, а я самотній. У цьому полі, у цьому світі, бо як звати мою кохану? Вітрина?.. Не знаєш, і я не знаю. Її немає. А ще страждаю, коли не можна нічого зламати. Хоча б маленьке деревце. І коли не помічають моєї сили і моєї ласки, бо я теж вмію бути добрим і лагідним…»
«Ха, — сказав Віталій. — Тричі ха, і як там у тому анекдоті? Пауза з наголосом на «у»? Здорово, ніц не скажеш? А чого казати і кому? Вітрові? Субстанція невидима».
Маршрутка наздогнала Віталія перед самим селом, коли в найближчих хатах уже можна було виразно бачити вікна і колір віконниць, які обрамляли скло — як і в місті, в селі вони були переважно білими — пластик добрався і до віддалених сіл. Віталій, коли маршрутка вже в’їжджала в село, став шукати не біле, а якесь інше обрамлення скла на вікнах. І знайшов — темно-коричневе, схоже, колір дубової кори, трохи підфарбованої. Тут він здивувався — дорогою до села розмовляв із вітром, навіть сперечався, вітер намагався збити його з ніг, а маленьке сільце звалося Вітрівка. Прикмета? Збіг?
Вже з вікна маршрутки побачив здалеку темно-синю споруду — ген-ген вдалині, у полі. Вона немов намагалася вилізти з-під землі і ніяк не могла цього зробити.
«Певно, дот, — подумав. — Чи дзот».
Їх тут, він читав, колись натикали чимало. Деякі підірвали ще при обороні, у сорок першому, але зовсім знищити не змогли, декотрі так і лишилося, бо як витягнеш величезні кам’яні блоки? Та й чомусь це не стали робити. Хіба що, як сказали колись Віталику в іншому селі, що могли, розтягли сільські дядьки. Але великого блока й на возі не повезеш.
Разом з ним вийшли двоє жінок і чоловік, він був четвертим, в однієї з жінок і спитав, де живе Ганна Петрівна Тищук.
— А отамика, на тую вулицю повернете. Сама там і живе. Ви-те не неїн родич? Бо казали…
Що казали, Віталик так і не взнав. Жінка з торбою у руці дивилася на нього так, мовби пригадувала, де бачила. Чекала слів?
— Я з газети, — Віталій усміхнувся, як міг, приязно.
— З газети? До Ганни?
— Матеріал писатиму, до Дня Перемоги.
— Гой?… Тож вона вроді ни воювала…
— У війну ніби народилася.
— У війну? А точно — мама казали, що Ганька воєнна. Воєнна, да… Отой того писати?..
Друга жінка, молодша на вигляд, котра йшла поруч, подала голос:
— Влянко, хіба ти не відаєш, тож батько неїн тутечки солдатом був, ну, красним, совєтським, ще до войни…
— Та я же ни мєстная.
— Ну во… подайте люди памнять. Ти ж Личукова невістка…
Віталій відчув, що може взнати щось цікаве. Донька радянського солдата, червоноармійця? Але ці жінки більше нічого не знали. Чи не хотіли сказати. Втім, одній під п’ятдесят, а, мо’, й молодша, а друга хоч і старша — не місцева. Ні, явно знають щось більше.
«Гаразд, не буду питати, взнаю більше від самої Ганни Петрівни», — вирішив Віталій.
У хаті — старій, перехнябленій, може, навіть ще з довоєнного часу — він застав двох — невисоку, зсутулену жінку в темно-синьому станіку і чоловіка, ще старшого, в куфайці. Вони явно перед його приходом про щось сперечалися й несподівано позаковтували слова. Віталій відрекомендувався, сказав, що написати хоче про пані Ганну, як про дитину війни.
Розмови, однак, не вийшло. Не зав’язавшись, зів’яла.
— Та що ж розказувати? Як і всі, хто тієї пори народився — діти війни. Кажуть, судитися тре, щоби якісь там гроші чи що дали. В район їхати. Та куди мені з моїми ногами? Вже як буде — так буде.
— Мені казали, що батько ваш не тутешній був?
— Хто казав? — жінка зирнула насторожено.
— Ваші односельчани.
— Ну, люде скажуть… Авжеж, з окруженців… Лишився, до мами покійної пристав.
— Але ж ви, мені в сільраді казали, восени сорок першого народилися?..
— То й що? Вам паспорт мій тре чи щоб я щось розказала?
— Вибачте, будь ласка.
Небагато довідався у цій хаті Віталій. Так, народилася у сорок першім, та що згадувати… Батько з матір’ю жили, потім на фронт батько пішов, там і пропав. Згинув, загинув, яка різниця, коли нема. Мати з ними двома осталася, вона й брат, у сорок п’ятім, зразу після Нового року за два тижні по Різдві родився. Ну, яке потому життя було вдовине, то вже…
Господиня тихо заплакала. Сльози її душили дедалі сильніше, а потім почала хапати повітря.
— Ніц вам казати не буду більше. Йдіте собі… Оно хіба хай Трохим розкаже. Він тоже дитина війни. Він мій дядько. Звиняйте… Ни можу… Ой, ни можу…