Страница 19 из 73
Тепер же, дядечку Космосе, я дотримуюсь дещо іншої точки зору, іншого погляду. І гадаю — він правильний. Невидимий Космос всередині нас, а особливо в нашій душі (теж не видимій, але відчутній субстанції), набагато важливіший, ніж мільярди ваших льодяних і кам’яних чи яких там супербрил і навіть зір-сонць. Ні, зорі зігрівають ту ж душу, вселяють надію і відчуття єдності з величезним безмежним Космосом. Можете цим гордитися, пане Космосе!
Якщо таки мав рацію незабутній Вільям Фолкнер, кажучи, що єдиний достойний предмет для зображення в художній літературі — це порухи людської душі, то єдине і найвище, варте уваги, — це плин життя, його різноманітні прояви і розмаїття. Милуватися сходом і заходом Сонця, веселкою на небі (та ще й загадувати при цьому бажання, яке неодмінно здійсниться), польотом птахів і маленького листка, такого досконалого у своїй формі, який уже виконав свою місію на Землі (і в Космосі), ще меншою і досконалішою сніжинкою на своїй долоні, химерним візерунком на зимовому вікні, квіткою, на яку сіла бджілка, закоханою прекрасною дівчиною, чути спів пташок і їхні любовні поклики, народжувати думку, що є породженням чогось більшого, — хіба це не диво? І ще тисячі виявів живого Космосу! Дихання і пульсація не тільки існування, але й відчутного і зримого буття. А ще є диво народження дитини, появи на світ маленької тваринки і пташки, квітки і комахи.
Маленька, порівняно з Космосом, прекрасна і водночас трагічна планета ніби воднораз збільшується і росте, намагаючись дорости… так, до себе самої, ще не пізнаної.
Так і бути, займуся трохи самопіаром. Чи просто поясненням суті моїх поглядів. Одна пані, як не дивно, бібліотекарка, написала, що я, стомившись доводити й розповідати про недосконалість, трагічність, абсурдність цього світу і життя в ньому у своїх художніх творах, у єдиному фантастичному романі «Щоденники Ієрихар» доручаю цю місію інопланетянам, з точки зору яких життя на Землі ще більш абсурдне і непоясненне. З одного боку це так, але в романі є й інше. Сільська вчителька Світлана Ігорівна раптом відчуває, і щораз більше, що вона не землянка, а інопланетянка, і це підтверджується врешті-решт.
Звільнившись від свого земного тіла, вона опиняється на далекій планеті Трамедіон, звідки й прилетіла, щоб узяти участь у науковому експерименті розгадки алогічного з точки зору трамедіонців людського буття, яке веде до самознищення. Там, на своїй справжній планеті, вона, вже Ієрихар, видатна вчена, один із найсвітліших умів. Але дедалі більше її тривожать, прориваються в її свідомість, спогади саме про земне існування. Про п’яничку-чоловіка, по-своєму нещасного, а головне — про дітей. Старшу доньку з її грішним коханням до одруженого чоловіка, сина з наслідками ДЦП, теж безнадійно закоханого, і найменшу Іринку, найвразливішу, по суті поетесу за своїм сприйняттям світу. Згадки про її, донечки, появу на світ, його пізнання, фізичне, а більше духовне єднання з матір’ю… Ієрихар вирішує вернутися на Землю, в оболонку Світлани Ігорівни. Для неї її земне буття виявляється важливішим, хоч не раз ще пошкодує про це повернення. Не знаю, чи вдалося мені зобразити трагізм і велич нашого життя й отих порухів людської душі, але принаймні я намагався.
Ось і все, великий пане Космосе. Бувайте. Не кажу прощайте, бо від Вас нікуди не дінешся. І наші душі мають, таки мають свій Космос. А в глибині моєї душі живе потаємне бажання, мрія, аби великий Станіслав Лем таки помилився. Себто, ми виявилися не одні живі в цьому безмежжі, при тому ті, інші, були не монстрами, як у всіляких фантастичних фільмах і романах. І земляни з ними зустрінуться, хай і не за моєї пам’яті.
А з вами я таки зустрівся. Мовби зблизька. Не кажу про численні споглядання зоряного неба в селі, де безхмарної ночі видно міріади зір, сиріч великих сонць. Тоді, наприкінці двадцятого століття, ночами можна було побачити ще й комету, котра пролітала, можна сказати, повз нашої Землі. Казали астрономи, що вона навідується раз на 1002 роки (яка точність!), отож нашому поколінню неймовірно пощастило. Трапилася зустріч на другий день православного Різдва в моєму рідному селі, куди приїхав не лише погостювати, а й побачити ліпше ту саму комету. Мені теж пощастило, бо небо було безхмарним. І от пізнього вечора я вийшов у засніжене поле (наша колись батьківська, а тепер збудована на її основі братова хата на краю Згоран), прихопивши із собою песика, щоб не так було страшно. Відійшов кілометр чи й півтора і тут на сході, на тлі темного неба, побачив оте далеке жовтувате хвостате створіння, що мовби застигло на місці, а насправді, я знав, мчиться Космосом, холодним чорним простором, з шаленою швидкістю. Я стояв, милувався, відчував, як бринять зорі над головою, і раптом виникло інше відчуття — хтось дивиться мені в спину. Холодок, ще сильніший за довколишній, пробіг спиною, а потім скував усе тіло. Все. Я оглянувся. Нікого, звісно, за спиною не було. Тільки ледь виднівся на обрії темний чи темно-синій ліс. І все ж страх не минав. А тут ще й псисько, як на те, десь повіявся і не вертався, скільки я не кликав.
Я стояв сам-самісінький посеред засніженого поля, під холодним, хоч і зірним небом. На сході стриміла комета, гостя, якій, бачте, заманулося через тисячу ще й два роки до нас навідатися. Вдалині подекуди в селі блимали вогники осель. Було страшно, аж моторошно, і водночас захопливо. Разючо захопливо. Якесь небувале відчуття Космосу, Всесвіту, де ти маленька пушинка. Як ті сніжинки, що в тебе під ногами. І як… може, і як ті зорі, що над головою, і яким так само холодно в цьому темному чорному безмежжі. Хоча вони самі вельми гарячі. Колись у дитинстві я чув од бабусі, що зорі — то очі Бога. А потім прочитав у вірші того ж Бродського, як дивиться новонароджений Ісус на довколишнє — матір, волхвів, тварин у хліві, де народився, і все здається йому неймовірно великим. А з неба дивиться на нього велика зоря — і це погляд Його Отця. Гарний, що й казати, образ, хоч Бродський і виявився шовіністом.
Я рушив назад, до села, і ще кілька разів повертав голову на схід. Вранці там мало зійти Сонце, маленька зірка у Всесвіті.
Коли я вернувся до хати, брат Василь сказав:
— Ну що, надивився на комету? Я вже думав, що вона забрала тебе із собою… Бачу, добре змерз… Вип’єш, щоб зігрітися?
І я переконався, що наша домашня наливочка, екологічно чиста «калинівка», гарний засіб від космічного холоду.
Так от, пане Великий Космосе. Наш із Вами Творець, втім, як і маленької сніжинки, і хвостатої комети Хейла-Боппа, що повернеться через тисячоліття з хвостиком, у цей час, як колись казали, стомлено відпочивав. Але коли Він спочиває насправді, того не знає ніхто. Хіба що ви-те, як у нашому селі мовлять. На те Ви й Космос.
До і після «епохи Гутенберга»
Винахід німцем Йоганном Гутенбергом книгодрукування щодо значущості для людства можна порівняти хіба з винаходом колеса і відкриттям атомної енергії. З того часу, середини ХV століття, у світі видруковано сотні мільярдів, якщо не трильйони примірників книг, а може, й більше. Вважалося, що без книги — художньої, довідкової, наукової і т. д. — ніяк обійтися не можна. Гутенбергівська епоха триває, хоч над нею останнім часом нависла серйозна загроза. Правда, вислів «догутенбергівська епоха» з легкої руки Анни Ахматової-Горенко набув й іншого значення, ніж те, що було до Гутенбергового винаходу. Так поетеса називала часи самвидаву, коли вільне слово на території колишнього СРСР не могло стати книгою, звучати в газеті, по радіо. Тепер на зміну книгам і газетам (вже кажуть — паперовим носіям) приходить всюдисущий Інтернет.
Якщо бути відвертим, то донедавна я вважав, що людство з великим ентузіазмом вітало початок ери книгодрукування. Бо що було до того? Тексти з давніх-давен — у вигляді глиняних табличок і пластинок, паперових сувоїв чи папірусів, потім уже книги з обкладинками, які просто переписували. Книгодрукування рятувало од замороки переписувати і невеликі, а головне — товстезні фоліанти. Але річ у тім, що саме переписувачі першими забили тривогу, а потім і повстали, і почали мститися. Бо їхня професія була досить поширеною, престижною і прибутковою. Десятки, якщо не сотні тисяч людей цим займалися в ХV столітті, і не лише в монастирях і храмах, а й у спеціальних майстернях, резиденціях королів, князів і герцогів, і на дому. І от у них забирали роботу…