Місяць, обмитий дощем

Так дотикаються, ворогують між собою безсоння й сон двох різних часів. Це й ворожнеча різних часів, різного віку. Безсоння не прогнати, як закликала Алла Пугачова.

Примирення з безсонням постає як частина його таємниці, до якої долучився. З паростків безсоння виростає ціле поле, але краще, коли це могутнє дерево. З нього колись все одно осиплеться листя. І тоді прийде сон, бо якщо уві сні народжуються видіння, цілі картини й сюжети, що зникають і не завжди лишаються в пам’яті, то безсоння не забувається. Даремно казати, що безцільно лежав, що рахував баранців, щоб заснути. Даремно вживати снодійне, як рекомендує всюдисуща реклама, бо тоді просто станеш залежним від цих пігулок, якщо вони спрацьовуватимуть. Ти їх потребуватимеш, доки не зрозумієш, що безсоння було благороднішим, воно не робило тебе своїм рабом, хоча, може, й було мисливцем чи рибалкою. Ти його звір чи риба. Але воно не аномалія, а частинка життя. Невидима у своїй самотності і самотня у своїй невидимості. Її треба відчути і сприйняти. Це принесе полегшення, хоча безсоння від того не зникне. За свідченням багатьох безсоньків, воно зникає несподівано, якщо зникає, і лишається, якщо вже без тебе не може існувати.

По суті, безсонний і той безмежний простір, котрий нас оточує, частинкою якого ми є. Тільки своє безсоння він не усвідомлює, а ми своє усвідомлюємо.

— Ти нарешті заснеш чи ні? — питає мати свою маленьку дитину.

Малюк агукає у відповідь, і якщо при цьому мама добродушно посміхається, а не ще більше дратується, вона теж вирощує деревце того безсоння, яке в цьому випадку стане деревом життя. Вона ще раз, можливо, більше, ніж коли ця істота була в її утробі, з’єднується зі своїм дитям. Тільки тепер це єднання ще дорогоцінніше. Вони обоє не сплять. Обоє відчувають себе дарунком і щастям, яке народжується від прийняття дарунка. Безсонню байдуже, чи так це. Але невидимій пташці духу не байдуже.

«Попробував би ти стільки не спати», — чую я чийсь голос.

Каюся — колись благополучно засинав після того, як пропонував дружині підмінити її.

Безсоння задоволено регоче. Тепер. Але раптово обриває свій сміх і каже:

— Ти, чоловіче, геть здитинів.

Я знаю, що це не так, але не сперечаюся. Мені б хотілося побути дитиною і не усвідомлювати свого безсоння. Але це неможливо. Неможливо й бути байдужим до безсоння, і подружитися після примирення з ним. Йому справді можна тільки подякувати, що воно є. Бо у вічності його немає і не буде. Бо тоді ніщо не виросте і не дратуватиме. Проти вічності неможливо протестувати, утім, як і проти безсоння.

Воно просто є. По суті, заперечувати його — це приписувати властивості чомусь, чого ти не знаєш або не розумієш, хоч і намагаєшся зрозуміти. Чоран має рацію, що не можна завойовувати сон, це справді битва, у якій зазнаєш поразки. Він прийде, коли буде потрібен тобі. Дитина каже, що чогось хоче, але коли питаєш, чого саме, — не може пояснити. Вона хоче ось це, але через секунду каже, що ні, не це. Ти хочеш сну, то, будь ласка, перестань його хотіти, бо сон — то лише сон, як і безсоння — то просто безсоння.

І ось він приходить. Не тоді, коли я його замовив, благав прийти, а тоді, коли сам хоче. Коли пора вставати.

Головне, що непомітно. Не знати, коли кладе свою м’яку лапу на голову.

Певно, прокинувся, бідака, занепокоївшись, що я не сплю.

Ну, ось я… Але того, що, нарешті, засну, я не усвідомлюю.

До квартири зацікавлено зазирає світанок. Дружина, яка теж довго не спала, вже заснула. «Пора й тобі», — каже сон, але я вже не чую цих слів. Бо сплю… Чи ні?

Сльоза-ілюзія

Вислів Достоєвського про те, що весь світ не вартий однієї дитячої сльози, — знаменитий, образний і гарний, годі й казати. Як і другий, про те, що краса врятує світ. Але обидва дуже далекі від дійсності. І видають бажане за дійсне.

Колись я вважав, що сльози — це справді найщиріше, найістинніше, що є в нашому грішному світі, сповненому фальші й лицемірства. А потім довідався, що навіть крокодили, оті потвори, провокуючи свою жертву, або ж, більше того, схрумавши її, плачуть за нею, бідолашною. Так-о! То що вже казати про цих розумних бестій — людей. Був свідком, коли, відплакавши на цвинтарі, рідні щойно померлого (померлої), тут же стиха продовжували розмову про спадок, а то й голосно сварилися за нього. А українські бабусі-плакальниці на похоронах, які плачуть і пильно стежать, чи все роблять, як прийнято, інші! А такі самі, до того ж професійні жіночки, одягнуті в чорне, в Середземномор’ї, зокрема, на тій же Корсиці, яких для того й наймають, щоб плакали. А кельтські й деякі східні обряди! «Весь світ — театр» — мав рацію старий Шекспір.

Одне слово, сльоза стала ілюзією щирості й скорботи. Звичайно, пролито багато й щирих сліз, особливо під час втрати рідних і близьких за духом. Але скільки здобуто за допомогою сліз нашими прекрасними жінками! Сльози іноді в буквальному сенсі перетворюються на перли. Мала рацію наша велика Леся, коли писала про сльози-перли. Як й інший відомий письмак, котрий підмітив, що сміх здатен заразити й загасити, а сльози розчинити й потопити. Чи не тому з’явився вислів «море сліз»? «Вона пролила море сліз, перш ніж досягла свого» — про цю фразу можна сказати, переінакшивши слова героїні сучасного рекламного ролика: «Ти ба, працює… Класика!». Це ж які героїчні зусилля й наполегливість були щодо плачу…

Проте за вікном іде дощ. І тут люди придумали, що то плаче небо. І справді, що ми знаємо про цей плач? Часом він заливає цілі країни. За ким… Хто той праведник в цій країні, за яким плаче небо? Коли під час похорону раптом починає йти дощ, кажуть, що небо плаче за покійником. Теж образно і… ніби вже звично. Але ж траплялися випадки (сам був свідком), коли дощ починав капати-сипати тільки там, де йшла похоронна процесія. Більше того, коли ховали гарного Поета з трагічною долею, раптом почав теж падати дощ. Як виявилося, він ішов тільки в момент останнього прощання на цвинтарі, а в селі не було. Така сама чудасія трапилася на похороні простої сільської бабусі, про яку казали, що вона була праведницею.

Проте сльоза, ця солона рідина, саме сльоза, а не її імітація, варта розмови не лише про неї саму. Вона стає епіцентром біди, великої чи маленької, коли щира, справжня. Недарма кажуть: чиста, як сльоза. Проте так, з ноткою гумору кажуть і про хорошу горілку, навіть самогонку. Але в цьому образі щодо рідини пекучої є теж сенс і надія, так, надія на те, що не тільки краса, а й здорова іронія здатна якщо не порятувати, то хоча б спробувати порятувати світ. На пару міліметрів відсунути безодню.

Вона, сльоза, може стати й центром радості, і такий плач — це вже справді вияв того, що в маленьких краплинах концентрується радість і трагічність водночас. Образ світу, де люди радіючи — плачуть. Від радості нещиро заплакати навряд чи можна. Хіба не парадокс — можна зімітувати горе, можна зробити сльози інструментом для досягнення певної мети, тих же перлів чи чогось значно більшого або зовсім незначного, а від радості штучно не заплачеш…

Але думка про те, що слізьми можна чогось досягти — то вже ілюзія. Сама по собі. Бо те, що людина отримує таким чином, стає так само фальшивим, як і самі сльози.

Це засвідчує й притча, де намисто, здобуте слізьми, перетворюється в разок чорних горошинок. І є ілюзія, що коли цього не трапляється, то, можливо, існує бодай одна людина, здатна побачити ті чорні горошинки на шиї вельможної примхливої пані замість чудових перлів.

Але образи (наголос на першому складі) й іронія кудись зникають, щойно згадаєш про невтішні материнські сльози, коли мати втрачає дитину, незалежно від того, маленьку чи вже дорослу. І про дитячі сльози покинутої напризволяще матір’ю дівчинки. І сльози, коли вона благає: «Мамо, прийди, я все пробачила».

Один чоловік якось сказав мені:

— Океан теж солоний, і моря, і навіть деякі озера.

Я відповів:

— А може, вони зібрані зі сліз…

Чоловік засміявся: