Стара холера

Та чому ж так болить… Чому взагалі виник цей підступний біль? Невже його спровокувала ця сучка? Він знищить і її, і її хахаля, примітивного, як і вона. Ніхто не повинен ставати на його дорозі навіть маленьким епізодиком.

Але ж яке блискуче майбутнє пропонував він їй! Які подарунки робив! Яку виставу грав! І все заради чого? Такий обман заслуговував на велику кару.

Ще одна думка прийшла до Максима. Не думка, а зойк подумки: «Лізо!»

Через десяток хвилин, а може й більше, біль трохи вщух. Максим зміг дотягтися до телефона. Викликаний особистий лікар – неабиякий спец – констатував передінфарктний стан. Сказав, що, може, був мікроінфаркт – у лікарні визначить. Але після зроблених уколів і масажів тут-таки в кабінеті Максим відмовився від госпіталізації. На нього чекали невідкладні справи. Полежав трохи в кімнаті для відпочинку при кабінеті. Провів кілька потрібних розмов по своєму суперайфону. Одна з них поліпшила йому настрій: підняв лапки ще один з конкурентів.

Життя тривало. Він попередив усіх причетних до його пригоди – нікому про неї ні гу-гу. Навіть Дмитру Качулі.

Він розслабився. Лежав і посміхався. Хотілося встати і крутнути «сонце», як крутив недавно, хизуючись перед цією придуркуватою дівулею. Ще не раз крутитиме. Адже ще може у своєму віці. Раптом щось наче застукало до голови. Наче здалеку прийшла якась мелодія. Слова пісні. Не зміг пригадати тих слів. Підвівся. Вийшов у кабінет. Почув, як стукають краплі об скло. Підійшов до вікна. Справді стукав рясний зимовий дощисько.

І тут він пригадав нав’язливі слова з тієї пісні російською мовою, чуті колись:

«Але ж коли мені заболіло, дощу ще не було», – пригадав Максим.

Він посміхнувся, подумав далі: «І серце моє не плаче». І раптом знову відчув тупий, ниючий, начеб віддалений біль у серці. Його серце плакало?..

Розділ 36

Нічого про те, що на них чекає, Ліза і Степанко не знали. Дорогою до Ковеля Ліза всякий раз напружувалася, коли маршрутку обганяла дорога іномарка, їй здавалося, що їх от-от підріжуть і до салону ввірвуться міцненькі хлопці, а то й сам лютий-прелютий Максим, і накажуть їм зі Степанком виходити. Або їй самій. В такі моменти вона міцно стискала руку коханого. На зупинках Ліза теж боялася вибиратися назовні. Коли на другій зупинці Степан пішов, щоб купити кави, не могла його дочекатися. Та все обійшлося, вони благополучно дісталися спочатку до Ковеля, потім до райцентру, а вже звідти в Туптали.

Зустріч вийшла радісною. «Бабуню, ой, бабуню», – шептала Ліза. Бабуся Єва стала її останньою опорою в житті, якщо не рахувати Степана. Їх належало рахувати обох. Ліза тулилася до бабусі й міркувала, як тоді, коли вперше побачила її: якою ж вродливою, певно, була Єва в молодості, в юності. В ті далекі роки, коли нею, Лізою, і не снилося. Бабуня Єва пахла молоком і милом. Її руки гладили Лізу, і Ліза поступово меншала і ставала маленьким дитинчам чи й кошеням. І Лізі було приємне таке перетворення.

А з хати вичовгав дрібненький худенький дідок, і бабуся Єва сказала:

– Знайомтеся, мій Адам.

Ура, подумала Ліза, бабця Єва нарешті вийшла заміж, і це ж треба – за Адама. Справжнього Адама, з Біблії, якому хтозна-скільки літ, он який висохлий і сивий.

– Ви справді Адам? – спитала вона.

– А чого ні, – сказав Адам. – Направду, можу й паспорт показати. То показати?

– Не треба, – сказала Ліза, аж злякалася.

– І за те дєкую, вельми дєкую, – сказав дідок Адам-справжній.

З дідом Адамом подружився Степан, вони були чимось схожі між собою, хоч дідок був худий і маленький, пригнутий до землі, а Степанко видався теж худющий, але високий, довгущий, мов тичка, як казала чи то Ірка, чи то Леся, чи й обоє.

Чоловіки часто відходили вбік, ішли в садок або на вулицю, про щось там говорили, розповідали один одному. Часом розмахували руками, а то надовго завмирали на місці безмовні.

Згадка про київських подруг повернула Лізу до Києва, і ще повертатиме, їй щеміло в грудях, і тоді вона бігла до Степана, щоб переконатися, що коханий нікуди не подівся.

Якби Лізі хто сказав, що вона своїм вчинком, втечею і взагалі поведінкою виправдовує любов і людство взагалі, доводячи, що любов таки не лише невроз, а щось незмірно більше, цінніше, ніж гривні, навіть долари в кожному оці і в кишенях та банках, вона б скорчила гримасу. Ліза б напевне дуже здивувалася, якби їй сказали, що здійснене за покликом серця нею, Степаном і ще мільйонами й мільйонами до них (сподіваємося, що й після них) – то дуже великий захист і виправдання існування людини як такої. Вона просто жила, кохала свого Степана, розмовляла з бабцею Євою, допомагала їй по господарству, відкривала для себе її й діда Адама, доторкалася до Степанових рук і вуст, брала його за руку і вела в сад, потім у зимове поле, ще не присипане снігом, їх обдував там холодний вітер, і Степан брав у свої руки її пальці й зігрівав своїм диханням.

Вони сходили в гості до родичів бабуні Єви, одних і других, посиділи трохи, сходили на цвинтар, який тут називали мóгилки з наголосом на першому складі, й Ліза дивувалася, скільки, виявляється, в неї родичів – живих, а ще більше мертвих, і раптом подумала, що й вона повинна продовжити їхній рід, навіть якщо й під іншим прізвищем. Бо в її жилах текла маленька часточка їхньої крові, й вона повинна була влити в цю кров і свою, свіжу. Вони обидві – і Ліза, і Єва – дивувалися, чому раніше ставилися одна до одної якось не так – настороженіше й чужіше. Єва ще сказала, що заведе Лізу до родичів її діда Арсена в сусіднє село. Адам же на могилках повів Степана до могили, на якій ріс кущ бузку, але не сказав ні слова, хто тут похований, а Степан подивився на його обличчя і несподівано подумав, що дід Адам без слів довіряє йому свою таємницю. З портрета на пам’ятнику посміхалася до них жінка на ім’я Катерина, навічно сорокалітня.

Ліза розповіла бабусі Єві й дідові Адаму про причину їхньої втечі, майже про геть усе, що з ними трапилося. Очі бабусі Єви зволожилися, і їй на мить здалося, що її бабуня (хай і двоюрідна, та ріднішої в неї нема) десь далеко – може, і в своїй молодості. Єва сказала, що пожити вони можуть і в них, пошукають роботу і продавчині, і вчителя, якщо треба. І ще бабця Єва додала, що вона трохи грошей має, то могли б і квартиру купити – в Ковелі чи в райцентрі, якщо не схочуть жити в селі. Ліза подумала, що в її житті починається щось нове, таке, що виникло несподівано, а стає необхідною реальністю. Що стає нею самою, якої вона ще не знала.

Часом до неї навідувався жаль – волохатий і мокрий, тихо скавчав, мов просився кудись ще глибше за її душу. Але Ліза його гладила й проганяла. Вона жила почуттями, дмухала на них, мов на поранену руку, вона відчувала, що живе і житиме доти, доки поруч Степанко, доки вона йому потрібна, а він потрібен їй. Єдине, чого їй хотілося, як спраглому хоча б маленького ковтка води, – мати дитину, сина або доньку, або й двох одразу. Вона б зуміла їх доглянути. І ще їй здавалося, що існує якийсь потаємний, не знаний ними вихід із ситуації, яка склалася. Десь він зовсім поруч, той вихід, тільки простягни руку – і наштовхнешся. От-от… «От-от», – повторювала подумки Ліза.

Ліза почала вчитися в бабці Єви вишивати. Несподівано інтерес до вишивання виявив і Степанко, і якось у нього це вдавалося ліпше, ніж у Лізи. Бабця Єва дивувалася й хвалила Степана, а Ліза сердилася й називала коханого «пані Стефа». Він відповів, що вони ще відкриють салон з продажу вишитих ним рушників і сорочок… Степанко промовляв це, дивлячись на Лізу закоханими очима. Він сяяв, мов сто свічок, жодна з яких не хоче гаснути, а запалюється знов і знов. Вогники тих свічок не хотіли нікуди йти з його очей і зігрівали Лізу, розтоплюючи її потаємний жаль.