Стара холера

Він знав, де вона живе, в якій квартирі, й Ліза знала, що він знає. Але здригнулася, вся напружилася, коли пролунав її деренчливий дверний дзвінок. Завмерла на якусь мить, а тоді поширше вдихнула повітря й пішла відчиняти.

За дверима стояв, пронизав її поглядом він сам. Один. Хоча Ліза відчувала – приїхав, як і належало людині його рангу, з охороною. Двері у їхньому під’їзді на сигналізації, отже, він знав, як їх відчинити. Як, звідки – про це годі питати. Одягнутий у дорогий костюм, хоча без краватки.

– Здрастуй, Лізонько, – сказав Максим і простяг до неї руки. Ліза відхилилася. Відступила в бік, пропускаючи його. У руках він тримав чималий пакет.

– Це тобі, – сказав Максим.

– Навіщо?

– Тому що я купив для тебе.

– Знову діамант?

– Даремно іронізуєш. І діамант, і дещо з одягу. Я думав, що вже можу собі це дозволити щодо тебе.

Ліза не відповіла. Якесь слово, наче незнайоме і їй, завмерло на вустах. Вони пройшли до кімнати. Він обвів поглядом її маленьке помешкання.

– Ось так ти живеш…

– Дуже бідно, як бачите, – сказала Ліза.

– Тоді тим більше варто поговорити.

– Про що, Максиме? Я бачила, яке життя на мене чекало.

Він відповів – не іронічно, не саркастично, не зневажливо – якось і вбивчо спокійно, і в той же час пристрасно:

– Ти ще не все бачила. Далеко не все. Ти навіть не уявляєш, яке розкішне і достойне життя тебе чекає.

– Чекало, – сказала Ліза.

– Ні, чекає, – Максим вимовив це голосом не те що впевненої людини, а так, наче іншого ніколи, ні за яких обставин і бути не могло. – Ти дозволиш присісти? Ми маємо поговорити.

– Якщо ви так хочете…

У Лізиній кімнаті крім ліжка і шафи стояли ще складане крісло-диван, на якому спала колись мама-бабуся Павлина, і два стільці. На крісло Ліза й показала рукою. Але Максим сів на стілець. Ліза присіла на інший.

Після невеличкої паузи Максим сказав:

– Як я зрозумів, твій Степан сказав тобі про нашу розмову з ним. Невже ти не зрозуміла, чому я щось там пропонував йому?

І далі Максим сказав – пропонував, бо думав про неї. Як і тепер.

– Чи платив за мене? За відмову Степана від мене? Гарна ціна! – Ліза вимовила це несподівано різко. Здивувалася і трохи злякалася цим словам.

– А якщо й так, то що? Я гадав, він буде задоволеним. Хоч ти маєш рацію – твоя ціна значно вища. Значно. Тому ти передумаєш.

– Ні, – сказала Ліза. – Я лишуся з ним. Це моє остаточне рішення. Вибач, але інакше я не можу. Я кохаю його. Може, й сама не знаю за що. Дуже прошу – вибач.

Вона підвелася. Підвівся й гість. Від Максима Качули йшов не тільки запах дорогих парфумів, а й інший – міцний чоловічий. І раптом Ліза відчула, що її хтось захищає. Мама-бабуся Павлина? Степан? Обоє?

Чи Бог від її персонального – вона пригадала, як зветься той спокусник на картині, – від її персонального Мефістофеля. Хоч вона навіть не Фаустина, а звичайна дівчина Ліза.

– Я теж кажу своє «ні», – сказав Максим Качула. – Ні твоєму вибору. Ти хочеш лишитися жити в цій – вибач, скажу прямо – конурі? Але я цього не хочу. Ти будеш або моєю, або нічиєю.

– Це погроза? – Ліза намагалася говорити іронічно, однак зрозуміла – нічого не вийшло. З денця її душі визирнув страх.

– Ну що ти, Лізонько?! – У голосі Максима була справжня іронія – це вона відчула.

І далі він сказав, що дає Лізі два дні для перегляду свого помилкового рішення. У суботу, особливий для них день, він приїде й забере її. Поки що житиме в одній із їхніх київських квартир. Тим часом буде оформлено шлюбний контракт, дуже вигідний для неї. Після цього вони поїдуть у Європу – вона побачить і Іспанію, і Швейцарію, за бажанням – Париж і Рим. Багато чого побачить. Різдвяні канікули проведуть на Сейшелах чи Мальдівах – за вибором. Офіційно шлюб можна зареєструвати і в цьому році, а можна і після Різдва, коли вони повінчаються. Як, Лізонько, хочеш. Він бажає, щоб все було законно, хай навіть і старомодно.

– Мені поки що буде досить, Лізо, що я люблю тебе, – сказав Максим Качула, – тому ніяких заперечень, вони не приймаються. І ніяких фокусів у ці два дні до суботи – ні з твого боку, ні з боку так званого нареченого. Його життя й безпека теж у твоїх руках. До речі, мої пропозиції йому лишаються в силі. До побачення, Лізо, я кохаю тебе, і ти будеш моєю. Інакше й не може бути, повір мені. До суботи.

Розділ 34

Коли двері за Максимом Качулою зачинилися, Ліза зрозуміла – вона в золотій клітці! Остаточно й безповоротно. Назавжди. Назавжди?

«Я перехитрю тебе, Максиме Качуло», – подумала Ліза.

Так, вона розпочне свою гру, на якийсь час прикинеться, що пристає на його умови, а там спробує вирватися із золотої клітки. Тим більше, якщо на руках у неї буде шлюбний контракт.

І тут щось неприємно зашкребло у неї всередині. Отже, вона таки готова зрадити Степанка, зрадити своє кохання, хай тимчасово, але зрадити. Для Максима Качули питання зради Лізою Степана не існує. Для нього Степан взагалі не конкурент, так собі, дрібна комашка, на яку й зважати не варто. Хіба що можна роздушити й не помітити. А для неї?

Усі, хто мав з нею справу, казали, що в неї потрясна інтуїція. Потрясна інтуїція підказувала Лізі, особливо після того, що вона почула: вирватися із золотої клітки буде нелегко, а то й неможливо. Отже, треба або скласти лапки й крильця, або боротися негайно.

Ліза подивилася крізь двері, і погляд впав на тумбочку в коридорчику. Там лежав пакет, залишений Максимом. Дівчина набрала його номер.

– Так, Лізонько, – озвався він майже відразу. – Сподіваюся, я тебе не образив?

– Ти забув у мене свій пакет, свою коробку, – сказала Ліза, зігнорувавши його запитання.

– Не забув, а залишив, – сказав Максим. – Все, що всередині, – твоє.

– А якщо я не хочу приймати твого дарунка?

– Спочатку хоча б відкрий. Подивися, що там. Все, Лізонько, до зустрічі. Не хвилюйся, і все буде добре. До речі, вже завтра можеш звільнитися з роботи. Я скажу тій бабі, щоб тебе гарно розрахувала.

– Ти хочеш насильно зробити мене щасливою?

– Просто щасливою, Лізо. На добраніч, люба. Я тебе цілую. Раптом щось шпигонуло Лізу. Укололо. Наче згадалося… Як вона раніше не подумала про це, дурна?..

– Зачекай, – майже вигукнула Ліза. – Я повинна тобі сказати… Я вагітна, Максиме.

Коротенька пауза і спокійно-іронічний голос:

– Хочеш сказати, від твого Степана?

– Так. – Ліза ледь не сказала: «А від кого ж іще?»

– І скільки? – голос Максима почувся виразно і водночас наче з іншої планети. Спокійний. Швидше, спокійно-відсторонений.

– Що «скільки»?

– Як давно ти вагітна?

– Я не знаю. Але вагітна. Я це відчуваю. Жінки це відчувають. – Отже, ти не знаєш. Тобто лише підозрюєш. Або й просто хочеш мене обдурити. Не треба, Лізо.

– А якщо це справді так?

– То й що? В суботу ми це з’ясуємо.

– Ми?

– Ну, ти сама. Ти можеш це зробити і до суботи. Без зайвих хвилювань, Лізо.

– А якщо я справді вагітна? Ти мене відпустиш?

– Лізо, не сміши. Повір мені, я добре розбираюся в людях. Якби ти була вагітна давно, то сказала б мені про це. Тому й запевняю – не хвилюйся. Повір, у нас ще будуть наші діти – гарні й розумні. Спочатку син, а потім донька. Чи навпаки.

– А якщо я втечу від тебе?

– Дякую, що попередила. Але куди, Лізо? У нашій країні щодня зникають десятки, а то й більше людей. Дев’яносто відсотків зниклих не знаходять або знаходять мертвими.

– Ти хочеш сказати…

– Я нічого не хочу сказати, окрім того, що я сказав, Лізо. Я не дам тобі зникнути. Колись ми вдвох будемо згадувати з усмішками ці наші пригоди. Все, Лізонько, бувай, і пам’ятай, що я тебе люблю. Дуже. До речі, я відчуваю, за тобою сумує Черрі. Я зараз скажу йому, що вже сьогодні бачив тебе.

Ліза відімкнулася. Зрозуміла: він перекрив і перекриє за будь-якої спроби втекти всі можливі шляхи. Та й де сховатися? У Києві можна вирахувати всіх її друзів. Крім того, заручником лишається Степанко. Вона могла б винайняти десь квартиру, Київ усе ж велике місто, в якому можна загубитися, переждати. Зачаїтися. Поміняти номер телефону. Але думка про те, що з коханим, не даватиме їй спокою. Справді, щодня передають про зниклих людей. Чоловіків. Треба втікати, зникати, розчинятися удвох. Але куди? Може, в село, до Степанових батьків? Там би знайшлася робота для обох, як не в селі, то десь у райцентрі. Та Максим Качула знав, де працює (працював) Степан, отже, вирахувати, звідки він родом, не так і складно. Виїхати за кордон? Проте ні в неї, ні в Степанка немає закордонного паспорта, а виробляти, навіть терміново, вже нема часу. Звернутися до поліції? Але що вона скаже? Про підозри щодо намірів сина одного з найбагатших і найвпливовіших людей України? Не сміши, Лізо. До того ж у нього, напевне, і в поліції все схоплено і охоплено.