Страница 53 из 65
Так спитала Ліза, а загадковий хтось у відповідь теж спитав: «А як ти могла?»
– А що я зробила? – Ліза те вимовила уголос. – Я ще нічого не зробила.
Справді, вона ще не сказала Максимові про свою згоду стати його дружиною, не повідомила Степана про свій вибір. То чого тривожитись? Хоча сенсу казати щось Степанові тепер не було. Повернулася на бік, спробувала заснути. Але не спалося. Вона загадала: якщо сьогодні подзвонить Максим, значить, все буде добре. Бо інакше її дзвінок до нього матиме такий вигляд, ніби вона сама напрошується після того, як її покинув той, кого вона Максимові називала нареченим. Максим, звісно, про це не знатиме, але ж знатиме вона.
Бісова гордячка Ліза!
І чому вона не може, не хоче повірити, що Степашко міг так вчинити?.. Ще й як міг!
Але вона стала пригадувати їхні пестощі, його слова, сказані і з гумором, і з дивною, зворушливою, ніби безпорадною ніжністю, і раптом подумала: якщо все це виявилося нічого не вартим, то й світ цей теж нічого не вартий. А чого варте її життя, якщо її обдурюють навіть такі, як Степашко?..
Від цього можна було збожеволіти, задихнутися від несправедливості та образи.
Ліза вже забула (чи воліла забути), що вона сама готувалася до зради. Що готова була кинутися в обійми багатого.
Вона встала, ввімкнула телевізор, спробувала подивитися фільм, нічну розважальну передачу, якусь політичну дискусію – і не змогла ні на чому зосередитися. Відчинила холодильника, дістала пляшку й випила чарочку горілки. Тільки й того, що обпекло піднебіння і закашлялася. Більше пити не хотілося.
Максим подзвонив, коли Ліза з червоними од невиспаності очима йшла до метро. Вона заснула десь о третій, потім знову прокинулася, знов заснула, а тоді треба було зовсім прокидатися і вже майже бігти на роботу, бо запізнювалася.
Він сказав:
– Лізонько, вітаю вас. Доброго ранку. Хочете, вгадаю, що ви зараз робите? Ви поспішаєте на роботу, адже так?
– Так, – сказала радо Ліза. – Доброго ранку, Максиме. Я біжу, бо заспала.
– Вам не спалося вночі?
– Так, так, Максиме. – Ліза майже задихалася од швидкої ходи, од поспіху, од щастя… Щастя? Так!
А далі він повідомив, що зараз за кордоном, у Швейцарії. Що сьогодні вранці, щойно, перед тим, як подзвонив, вийшов зі свого будинку.
З-за найближчої гори визирали перші промені вранішнього сонця. І раптом він побачив на вершині гори її, Лізу. Вона стояла така гарна, осяяна тими промінчиками, у своїй білій блузочці, з білими трояндами, що аж заплющив очі від несподіванки, а коли розплющив – ніякої Лізи, звісно, не побачив, але вирішив, що треба зателефонувати, бо…
– Бо, Лізо, ви досі стоїте на тій горі, а я дуже хочу, щоб ви стояли поруч зі мною і дивилися на всю ту красу, на все, що я зараз бачу.
– Вважайте, що я стою поруч з вами, – сказала Ліза.
– Лізо, це правда? – Голос його став ще схвильованішим. – Отже, ви… Лізо, не кажіть нічого такого, що… Так, Лізо?!
– Так, так, Максиме. Я кажу так.
– Ви зробили мене найщасливішою людиною у Швейцарії. Та що там у Швейцарії! У всьому світі!..
Далі він сказав, що мусить бути тут, у відрядженні, до середи, у середу ввечері повернеться, і в четвер уранці буде в неї.
– Я приїду під ваш будинок, і не заперечуй, будь ласка, Лізо… Я приїду до тебе…
– Я й не заперечую, – сказала Ліза. – Я вже нічому не заперечую… Ось я, виявляється, яка…
– Ти чудова, Лізонько… Найчудовіша! До зустрічі! Я тебе цілую!
– І я тебе, Максиме, – сказала Ліза.
Вона справді почувалася щасливою. Найщасливішою. Вона стояла там, на горі у Швейцарії. Якби могла, полетіла б туди, щоб справді стояти. Щоб він, Максим, дивився на неї, а вона теж дивилася, наближалася до нього…
Вона хотіла б наблизити й четвер, розсунути час або, навпаки, спресувати його в маленький тюк, ще меншу кульку чи квадратик. Щоб час цей слухняно лежав у неї на долоні й називався четвергом. Четвергом їхньої зустрічі після того, як вона сказала так. Четвергом з великої літери.
Далі дні стали для Лізи калейдоскопом і водночас літописом у мініатюрі, який потрібно було заповнити. Знайти слова і… зрозуміти, що вони означають.
Отже…
Отже, субота. Ліза примчалася на крилах, що виросли, до своєїкрамнички. Привезли квіти. Багато і різних. У цьому вона теж побачила знак. Вона продасть людям більше квітів.
Та покупців, як на зло (а може, й на краще, сказала собі Ліза), не було. Одна жінка, котра, підозрювала Ліза, час від часу купувала сама собі квіти. Більше ввечері, а часом і вранці, як сьогодні. Як… Як минулої суботи. Очі в жінки, сумні, але з надією і водночас загадкою, дивилися крізь Лізу і верталися назад, щоб зупинитися на ній, щоб Ліза запам’ятала їхній погляд, вони наче хотіли щось запитати й… не могли.
– Все буде добре, – сказала Ліза.
– Авжеж, – відповіла жінка.
Коли вона пішла, Ліза пригадала, що минулої суботи не була на роботі, отже, не могла бачити, як жінка купувала квіти. Сама собі. До чого тут це, розсердилася Ліза. До чого… Але ж згадалося і подумалося про ту суботу…
Вона подумала, що мусить з кимось поспілкуватися. Поділитися радістю. Ні, ділитися не буде, але їй хочеться просто поговорити. Бо лишатися самій у крамничці зробилося раптом незатишно. І наче страшно. От іще… Чого б то… Так ще теж ніколи не було…
Ліза вийшла на вулицю, чомусь підозріливо озирнулася, замкнула крамничку й попрямувала до Лесі, яка цілий тиждень не заходила до неї. Але в посудному магазинчику стояла за прилавком незнайома жінка. З Лесею працювала ще одна продавчиня, яка її заміняла, а часом продавали вдвох. Але тепер була зовсім інша, трохи старша за Лесю. Ліза привіталася і спитала, де Леся.
– Леся? А, це та жінка, що тут працювала… Вона звільнилася.
– Звільнилася? Чому? Коли?
Тоді Ліза почула, що минулої суботи. Що Леся повернулася додому, в містечко на Чернігівщині. Що Леся вийшла заміж за свого земляка, чоловіка з двома дітьми, якому вона колись відмовила. А тепер ось верталася до нього, на двоє дітей…
– Та більше знає Мирося, яка з нею працювала, – сказала нова продавчиня. – Ви посидьте, вона зараз прийде…
– Хай тоді зайде до мене, – сказала Ліза. – Тут поруч, у квітковий магазин.
Ліза вийшла збентежена. Ні про яку давню любов до її подруги якогось там чоловіка вона не знала. Леся багато про що розповідала їй зі свого минулого, а про це – ні.
Мирося забігла десь через годину. Від неї Ліза дізналася не набагато більше. Леся перед тим їздила додому. А як вернулася, вирішила, що варто звільнятися. Що виправлятиме свою давню помилку. Так буде справедливо.
– Вона ще, як від’їжджала, казала, що тебе хоче побачити, – сказала Мирося. – Щось тобі передати мала.
– У того чоловіка померла жінка?
– Ні, що ти… Леся розказувала, що жінка покинула його з дітьми і десь повіялася з іншим, молодшим. Десь у Білорусь чи що…
– Он як…
– А так, що всілякі чудеса трапляються на цім світі… Ще Леся сказала, що ці діти могли бути її. Що вона, насправді саме вона колись любила того чоловіка… Ой, та вона б ліпше тобі розказала. Жаль, що ти тоді була у відгулі…
– У тимчасовій відпустці, – виправила Ліза.
Коли Мирося пішла, Ліза стала пригадувати якесь дошкульне слово, яке начеб вимовила напарниця тепер вже колишньої продавчині Лесі. Ага, те слово було «повіялася». Он як! Повіялася. Ну й нехай. Справді, як могла та незнайома жінка покинути двох дітей? Ліза ж нікого не кидала і не могла покинути. Крім Степашка. А він дорослий.
Дітей від Степашка у неї не буде. Будуть від Максима. Її дітей чекатиме гарне, не жебрацьке майбутнє. Не таке дитинство, яке було в неї.
Все ж Лізу щось мучило, ніби розпилювало її чи намагалося розпиляти. Не те, що вона вибрала Максима. То її справа, кого вибирати. Щось інше. Щось іще намагалася пригадати і не могла.
Пригадала вже вдома ввечері. І тут із Лізою сталася істерика. Тому що вона згадала: Максим, як перед тим Степан («Той дурнуватий Степашко», – подумала Ліза), обціловував їй пальці на обох руках. Спершу на одній, а потім на обох. Чому вони зробили так обидва? Спочатку Степан, а потім і Максим. Наче змовилися… А може, й справді змовилися… Та такого не могло бути. Але чому Максим наче продублював Степашка? Чи Степашко (дурнуватий Степашко) знав, що потім це робитиме Максим…