Страница 5 из 65
Коли підріс, щось таки змінилося у ставленні до нього, та він того вже не здатен був помітити, бо над ним, наче в равлика, виріс невидимий панцир.
Той панцир звався відчуженістю, втім, Адам не знав такого слова.
Він мріяв, що після сьомого класу піде вчитися в якесь училище чи ремісничу школу, може, на тракториста чи навіть майстра, але раптом зрозумів, що боїться тих залізяк. І ще одне збагнув з жахом: у тому училищі над ним також будуть сміятися і всім він буде чужим. Відкриття вкрило тіло холодним потом.
А потім сталося те, що мало статися. Він саме сьомий клас і закінчив, п’ятнадцятий рік навесні пішов йому…
Увалився тоді ввечері до хати дядьо Марко, вже п’яненький, сів за стіл і до Адама, що бочкував, аби швидше з хати вибратися:
– Стій! Назад, вилупку!
– Дєдьку, я надвір хочу, – Адам жалібно.
– Ни бійся, ни всцися, – реготнув Марко. – Я для тебе роботу напитав. Якраз для тебе, бо ж на гинчу тобі кебети ни хватить. Ну, глєнь сюди…
Адам, що стояв перед дядьком, од якого йшов густий самогонний дух, боявся підвести очі. Одне було радісно: якщо дядько Марко про роботу каже, то не чіплятиметься й не битиме, як звичайно.
І дядько Марко сказав:
– У колхозі якраз пастух тре’ . Завтра й пуйдеш. Я вже договорився. Крутитимеш коровам хвости. Разом з дідом Семенком. Там, у коровнику, й кімнатка є, то там і житимеш. Сам житимеш. Як пан. Ни то, що тут… Бо ж Тарас, холєра б його взяла, ще й невістку скоро приведе, приспічило йому, бач… Де нам усім тут подітися? Чо ж ни дєкуєш, вилупку?
– Дєкую, – тихо сказав Адам.
– То-то. Доста нашого хліба наївся…
Наступного дня і почалося пастуше Адамове життя – довге й майже вічне.
Розділ 4
Роман не збирався відмовлятися від своєї варіятської задумки – женити хоч на старості літ непутьового Адама, оддати в приймаки до колишньої сільської красуні Євки – Красної Ружі. Тож ледь другої неділі дождався, зібрався, навіть маринарку12 празничну вдяг, волосся поріділе й геть сиве п’ятірнею причесав.
– Зновика на старече своє збіговисько? – Тамарка його, тепер вже баба Тамара, з лежанки.
Роман вишкірив рештки жовтих зубів:
– Бери вище. Діло сторубльове, а мо’ й на цілу тищу гривняків потягне.
– І коли ти вгомонишся, холєрнику…
– Як на столі в труні лежатиму…
Одною, другою вулицею Роман ішов певно, як ноги, що тепер кожного дня нили, дозволяли, а на Євчиній вулиці спинився. Не так щоб передихнути, як слова, що заготовив, докупи позбирати. Давно таких слів не казав, давно. І сватом літ зо двадцять, а мо’ , й більше вже не траплялося бути.
Роман згадав одну зі своїх походеньок, коли Тимка Пиркаля за Варку Войтишину сватав. Чимось теперішнє його дійство нагадало. Тамика така комизиста дівка була, дарма, що третій десяток добігав. Бач, вона за свого давнього ухажора, що десь там по світах, по морях-окіянах валандався, задумала вийти, тільки за нього – і квит.
А той дурнисько Тимко – тико на Варці женюся. Ну й люди! Як геть уторопав Роман, що діло до диньки13 йде, що ніякі його слова до тої дурної Тимкової головешки не лізуть, як біб об стіну відскакують, скомандував до другого свата, Омеляна:
– А бери-но мотузок!
Омелян тоді витріщив очиська:
– Нащо?
– Будемо дівку цюю в’язати.
– Хоч в’яжіть, хоч несіть, а за Тимка не піду, – Варка. – Ци він зі мною зв’язаною спати буде?
– А ми тебе ни до Тимка понесемо, – сказав Роман, – а на пошту. Давай мотузок, Омеляне.
– Як то на пошту? – Варка аж назад відступилася.
– А так, що в мішок запакуємо і твоєму морячку пошлемо. Хай получає своє добро. Бачив я сон, що він там, ув Одесі, дівку має, і не одну, а з сином, то, може, й тобі десь місце найдуть. А нє – так на кораблі, коло кочегара. Будеш там вугіль помагати в топку кидати. Все, в’яжімо!
– Ви-те, дєдьку, брешете, – визвірилася Варка. – Нима в Петра ніякої дівки.
– Ну нима, то й нима, на нима й свекруха німа. Сама переконаєшся – як то я брешу, то й назад вернешся. А мо’ морячкою зостанешся.
Не брав тоді дурну дівку на гачка Роман. Али й щось – може, та пташка-совість – не позволяло сказати, що чула його Тамара од Мотрунки, Петрової матері: має от-от син привезти з тої Одеси городську невістку. Тико ж казав, бідкалася Мотрунка, що має та дівка хлопця нагуляного, світе ясний.
Таки пробував зв’язати Варку Роман, ледь батько відборонив, сватання ніби й нічим не кінчилося, а через днів п’ять Варка його перестріла та тихо так:
– Я згодна, згодна, дєдьку Романе. Тимкові скажіте. Бо мені встидно.
Виявилося, таки приїхав Петро зі своєю морячкою і сином неїним.
«Чого ж мені те сватання поміж інших згадалося? – Роман аж спинився. – Ніц доброго тоді не вийшло. Тимко вже закомизився. Мо’ вернутися, раз таке згадав?»
Але тут йому хтось ніби підказав порахувати, кілько то разів до сватання прилучався. Виходило, що багацько. Язик не раз його виручав. Мо’ й зараз виручить. Тутечки ж слова неабиякі заготовив. І дурня Адаська шкода, ще й як.
Ступив до Євчиної хати Роман вже певний себе. З блискітками в очах. Знав, що вони ще в нього живуть.
І Євка, яка саме з церкви вернулася, навстріч підвелася:
– Гой, який гість! Килько то літ, Романку, ни заходив?
– Довго збирався.
Тут, в домі Євки – Красної Ружі, Роман раптом зачудувався. Як то так можна – хата-дома Євчина, що їй од батьків осталася, ни набагато більша буде за Адамову, а враження таке, що до господи ступив, а не до пустки, як в Адама. На образках – Ісуса, святого Миколи й Божої Матері з Дитям – рушники, і над рамками з карточками Євчиної родини – ще ліпший рушник, на якім дві пташки (зозулі чи що) серед квітів.
Роман пригадав: була ж Єва знатною в селі вишивальницею, дарма що все життя на «панській» роботі крутилася – на сільській пошті писала й сортувала газети, а ще раніше по селу їх розносила.
І подушки вишиті з дверей до другої хати14 виглядають. І чиста підлога, а на столі скатертина, мовби зібралася Євка гостей приймати чи знала, що він ото прийде. Навіть кіт, старий рудий котяра, який на лавку застрибнув, був із бантиком на шиї, і той бантик червоно-зелений якось вельми йому личив.
– Сідай, Романку, в ногах правди нима.
– І сєду, – сказав Роман. – Бо діло в мене ни шутєйне.
Ну, як на лавку вмостився, то став, звісно, порядки в Євчиній домі хвалити і неї саму і сказав, що в хаті, хоч і осінь уже, соловейки живуть, ни тико на рушниках. І ще багато чого такого, що жіночу душу вмащує. Хтів було і про те нагадати, як хлопці колись штабелями перед вікнами цієї доми лягали, аби до Красної Ружі посвататися, та вчасно прикусив язика, бо ж згадав, що
Євка норовлива жєдного так і не вибрала. Хтозна, що там у неї на душі зосталося.
Говорив усе із жартами та приказками, які ще не забув, бачив, як вогники зачудування блимають у Євчиних очах. Перейшов до того, як то добре та затишно в такій ошатній і причепуреній господі. А хтось же на самоті в холодній хатині й зігрітися не може.
– Господи Боже ти мій, – аж сплеснула руками Євка. – Ци ти ни свататися прийшов, Романе? Свят, свят…
– Та я би ни проти, – одказав Роман. – Чом би й нє до такої пані. Од тибе, Євочко, ще б і в такого шкарбуна, як я, щось би заворушилося. Присяй-бо, цапа ни дою. Тико ж у мене на печі моє чудисько зеленими очищами бликає. Неї же, як торбу, з печі ни скинеш, за ворота ни винесеш.
Ну, звісно, Євка взялася розпитувати, як там Томочка, нивже й ходити ни може? Щось давно в церкві не бачила. Та ходить ще, ходить, тарагуниться сяко-тако, хоч і з паличкою, заспокоїв Роман. Ну, на дітей і на внуків Романових перекинулися. Та не дав Роман збитися розмові на манівці. Сказав, що гинчий чоловік є, котрий у самотині-пустці загибається, а його ж думка про Євцю – солодка, як груша на Спаса – тико на світі й тримає ще.
12
Піджак (діал.).
13
Гарбуз (діал.).
14
Кімната (діал.).