Стара холера

Йому двадцять дев’ять. Через рік буде тридцять. І нехай. Вона трапилася на шляху, тільки й усього. Її вини тут нема.

Чи є? У чому?

«Наше спілкування дике», – подумала Ліза.

Хтось сказав би їй: «Його можна приручити». Себто дике спілкування. Зробити його свійським. Домашнім. Чи воно вже приручене, і приручений цей син олігарха… Це не так, не так, але щось має статися. Не даремно ж Ірка якось сказала, що в Лізі поруч з наївністю живе здоровезна жіноча інтуїція. Бабська, сказала Ірка. А чого чекає вона, Ліза? Пропозицій продовжити спілкування, яке вже її забавляє і, чого там, інтригує? Вона чекає? Он як?..

Що має статися, Ліза довідалася по закінченню їхньої трапези. Чи ближче до кінця. Максим підвівся і сказав, що зараз принесе кави. «Сподіваюся, не відмовитеся від гарячої арабіки?»

Ліза не відмовилася. Він вийшов. Делікатний, хоче сам прислужитися, хоча й іменинник. Що там вона йому бажала? Щоб здійснилися всі його мрії? Може, щось накаркала собі?

Вона була… була, була сама не своя. Хотілося встати і втекти, зробитися маленькою пташечкою, яка б вилетіла через он ту кватирку. Чому вона так тремтить? Невже так сп’яніла? Ні, річ у тім, що…

Коловерть думок, які пронеслися її бідолашною головою, змусила Лізу остаточно протверезіти. Вона була готова до всього, навіть дорого віддати своє життя. Життя за що і кому? Подумала, чи варто буде дарувати його, якщо запропонує щось несусвітнє. Наприклад, лишитися в цьому палаці на ніч. Звісно, не згодиться. А як він поведеться далі… Зміг же бути цілісінькі дві години, коли сиділи за столом і вели всілякі ля-ля (Ліза твердила весь час до себе: не можна, не можна бути надто відвертою, – і все одно була), поводитися чемно-чемно і торкнутися тільки зо три рази її руки. Ну, коли вона вітала його з днем народження, притиснув до себе таки міцненько, і поцілунок в губи таки вийшов задовгим, і ще й шию цьомнув (нахаба!) надто пристрасно, правда, вимовив: «Пробачте». Ліза пробачила його і пробачила саму себе. Була благодушною, як та кішечка, яку гладять на сонечку. Мур-мур! Бо їй було не бридко, а приємно. І перед очима поставало дуже тіло, що крутило «сонце» на перекладині. І знову чувся тепер зблизька, зовсім близько, той чоловічий дух, дух, який ішов од нього, коли чалапали поруч величезним маєтком. «Сонце» і дух переважували навіть побачене в маєтку. Все добро в ньому завтра зникне, розчиниться, розчиняться його слова, а «сонце», тіло, подих, підозрювала Ліза, в її пам’яті можуть лишитися надовго, якщо не назавше.

Максим сказав, що хотів, аби вони були у будинку вдвох, а будинок належав тільки їм обом. Що батько в діловій поїздці, вернеться пізно, мама в подруги, так що втрьох відсвяткують пізно ввечері або завтра. Виходило, що на сьогодні вона для нього стала найважливішою. Ось так і не інакше. Це він казав про її схожість із цінною порцеляною, яку боязко нести, щоб не впустити.

Ліза не раз втрачала голову, закохуючись у тих, що кохали інших, а потім повертала свою дурну головешку на місце. Вона була майстром по створенню перешкод на своєму життєвому шляху. І ось тепер, коли всі пригоди, перешкоди, драми і комедії, як вважала Ліза, позаду, на її дорозі трапився цей чоловік, у саме існування якого, не те що в його почуття до неї, було важко, майже неможливо повірити.

Але дотеперішні й навіть теперішні переживання, оті «сто мільйонів терзань», про які вона десь читала (схоже, коли вивчали в школі «Горе від розуму» Грибоєдова, хтось там так писав про його героїню, яку теж, здається, звали Лізою), всі ці терзання були так собі, майже мильною бульбашкою порівняно з тим, що чекало Лізу.

Бо після пиття кави Максим Качула сказав: те, що він зробить зараз, не повинен робити, він, мабуть, підписує собі вирок, він принаймні повинен був зробити це пізніше, але…

– Лізо, я вже не можу далі терпіти. Не можу, Лізо, тож пробачте, пробачте… Я сьогодні народився, хоч і майже тридцять років тому, проте, їй-Богу, день сьогодні особливий, просто фантастичний день, і я мушу його завершити фантастичним вчинком.

Колись у дитинстві дідусь сказав мені, що я в цей день можу загадати найнеможливіше бажання, а вони спробують його здійснити, – продовжив Максим, і Ліза побачила, як блищать якимось особливим блиском його очі. – Ну, і я сказав, уявіть, що хочу саме сьогодні проїхатися на велосипеді по кладці через річку біля дідусевої дачі на другий берег. Розумієте, річка була не широкою, метрів сорок, може, трохи більше, а може, й менше, але кладка була вузенькою, по ній навіть іти було боязко, а мені захотілося проїхатися! До того ж річка була мілкою, але дно під кладкою густо вкрите камінням. Якби я впав, не знаю, що було б далі… Ну, мама, бабуся і ще кілька гостей в крик, але дідусь сказав, що він дав слово і його треба дотримати, особливо в такий день. Ну, бабуся покійна: «Ви обоє божевільні, хай вже той малий дурень, але як ти можеш дозволяти таке…»

Він зробив паузу, і Ліза спитала:

– І ви… поїхали?

– Не тільки поїхав, а раз я перед вами – то й переїхав… Я зараз спробую повторити цей вчинок…

– Максиме, хіба біля вашого маєтку є річка? Що ви задумали?.. – Річка в цій кімнаті, Лізонько… і місток, чи кладка, в цій кімнаті…

З цими словами він рухом фокусника дістав з кишені дві невеликі коробочки. З ними переніс своє крісло ближче до Лізи. Поклав коробочки на стіл.

– Найперше я прошу вас прийняти у відповідь на ваші дарунки цей мій маленький подарунок.

– Максиме, більше ніяких подарунків! Я й так каюся, що прийняла той… Який ви таємно мені підкинули. І допомогли повернути.

– Лізо, будь ласка, – сказав Максим жалібно. – Відкрийте коробочку.

Ліза… Ліза всміхнулася. Те, що вона побачила, спочатку змусило шалено загупати серце, а потім все довкола попливло перед очима.

У коробочці лежала золота каблучка з великим блискучим каменем посередині. При всій Лізиній недосвідченості вона зрозуміла, що то діамант. Та ще, мабуть, неабиякий.

Вона сказала, намагаючись поводитись якомога спокійніше:

– Максиме, я не можу прийняти такий подарунок. Це не для мене. Відвезіть, будь ласка, мене додому.

– Я відвезу, Лізо… Але вислухайте спочатку. Цей подарунок вас ні до чого не зобов’язує.

– Якраз зобов’язує, і ви це добре знаєте, – відповіла Ліза. – Ні, Лізо, ні, повірте, це від щирого серця. Я бачу, ви й досі мені не вірите.

– Я б хотіла вам повірити, але ж ви знаєте, що в мене є наречений, якого я кохаю і який любить мене.

– Я, Лізо, люблю вас ще більше! – вигукнув Максим і раптом опустився на праве коліно.

– Що ви робите? – Ліза не вигукнула, а швидше прошептала ці слова.

– Я дуже вас люблю, Лізо, – сказав Максим. – Сьогодні тут, у цьому маєтку і в цьому будинку, я остаточно зрозумів, як я вас кохаю. Ви для мене, людини, яка досі не вірила в любов, є найдорожчою на світі. Я прошу вас, не покидайте мене, вислухайте до кінця, а тоді вже скажіть своє слово, винесіть свій присуд.

Ліза хотіла встати, йти геть (будь що буде!) – і не могла. Щось наче прикувало її до крісла.

Наче прикувало, зробило тяжкими руки й ноги. Геть неслухняними.

– Я люблю вас, Лізо, – сказав Максим. – І прошу вас стати моєю дружиною. Я не п’яний, Лізо, я трохи випив, але повірте, можу випити набагато більше… Я тверезий, як ніколи, Лізо.

– Сядьте, Максиме, і послухайте мене, – сказала Ліза. – Ми не рівня, ми не…

Максим посміхнувся й сів у крісло. Однак перебив її мову:

– Лізо, ми рівня, а головне, я хочу, щоб ви були щасливою… В

ін подивився на Лізу. Ліза зустрілася з його очима – вони були розгублені і, їй здалося, готові от-от наповнитися сльозами.

Син могутнього олігарха і сам олігарх от-от заплаче? Але казати подумки «Ха!» чомусь не хотілося.

Максим не заплакав, а сказав уже спокійніше:

– Лізо, ви бачили, як ми живемо. Так, не приховую, ми живемо багато. За мірками багатьох у цій країні – дуже багато. Я не винен, що народився в такій сім’ї. Але я запрошую вас у цю сім’ю.