Страница 44 из 65
Він таки сказав другого дня вранці, що мають повінчатися. Отак просто, аж самому дивно, і сказав.
– У тебе гарєчки нима? – Єва аж підійшла і справді помацала Адамового лоба. – Хоч’ на всеньке село наробити сміху?
– Та чого б то… Я ж не шуткома, а всурйоз…
– Всерйоз ліпше помовчи, – сказала Єва.
– Я ж і на тім світі хочу бути з тобою, – жалібно сказав Адам.
– А я, може, не хочу, причеписько старе…
Та по Євинім голосі Адам відчув, що швидше вона збентежена, ніж сердита. Те його порадувало. Просто треба знайти якісь слова, щоб переконати Єву. Але слів не знаходилося.
До Пилипівського посту, коли вже не можна буде вінчатися, лишалися лічені дні, тре’ було поспішати. Адам же заганяв слова, котрі знаходив, назад усередину.
Він думав про те, що має знайти особливе слово. Хай не два, не три, а хоча б одне, може, півсловечка, але таке, що йшло до нього цілий, цілісінький вік. Той, який десь розсипав. За яким іде тико їдне слово й проситься, щоб його узяв до себе. Життя, вік і оте слово, як їх примирити? Як зробити, що вдіяти, аби вони стрілися?..
– Ти уже вмивався?
Євин голос почувся мовби здалека. Ніби вона не питала, а звідкись його кликала. А нащо питає про вмивачку?
– Атож, – сказав Адам.
– То ставай, разом помолимося. Ото й буде наше вінчання.
– Добре, – згодився Адам.
Вони обоє стали перед образами. Перехрестилися, і Єва почала голосно проказувати слова молитви. І «Отче наш», і «Богородице Діво, радуйся», а потому до якогось святого (Адам і не чув такого) звернуту проказала.
Як закінчила, Адам раптом виразно почув:
– Чи береш ти, Адаме, за жінку цю Єву?
– Беру, – одказав Адам.
А Єва, замість того щоб і собі почути Божий голос і дати на нього своє слово, промовила зі скрушним зітханням:
– Ой, чудисько ти моє…
– А гинчого чудиська тутика, в цій хаті, й нема, – сказав Адам. І подумав, що тре’ буде молитися разом кожен день. Мо’ , й справді стрінуться на тім світі…
Вночі Адам прокинувся од того, що хтось треться об його бік. Кіт чи кішка, чи й обоє разом? Але щось завелике для котів…
«Господи, Єва», – здогадався Адам і мало не задихнувся.
То була таки Єва, яка тулилася до його боку. Ще й за звичкою забурчала:
– Посунься, а то впаду. До самого ранечку тоді кістки збиратимеш…
Адам поволі, аж його старечі кістки захрустіли, посунувся і став повертатися на лівий бік, до неї.
– Мабуть, ввечері мало грубку напалили, бо якось холодно стало, – сказала Єва. – Та не крекчи так, я й до спини твеї притулюся. Ни грубка, та ще якесь тепло йде.
Адам почув, як Єва задихала йому в шию. Подумав, що, певно, увечері цибулю їла, і засоромився цеї думки.
Враз йому нестерпно захотілося знайти Євину руку, і він став неї шукати. Почув:
– Чого тобі, Адаме?
– Руку твою хочу найти, – сказав Адам. – Їй же, певно, тоже зимно, то, може, зігрію.
Розділ 27
Чим ближчим ставало двадцять п’яте листопада, тим тривожніше, бентежніше, ніяковіше робилося на душі в Лізи. Що ж діяти? Їхати – не їхати на ту зустріч, дивне відзначення його дня народження? Треба було їхати, бо вона необачно дала слово. До того ж узяла подарунок. Треба було не брати, а взяла. А як було не взяти, коли знайшла в кишені? Просто викинути, як викинула візитівку? Це виглядало б, наче вона дурне комизливе дівчисько. До того ж, не обманюй себе, Лізо, ланцюжок, більше схожий на кольє, тобі сподобався. Ти ще не носила таких, нібито простих і в той же час, ти ж розумієш, дуже дорогих речей. Який на ньому малюнок-візерунок і два камінчики… Лізу підмивало піти в якусь скупку чи ювелірну крамницю і дізнатися, скільки коштує ця річ на думку справжніх оцінювачів.
«Боюся, що дуже дорого», – сказала собі Ліза. А може, хтось, хто знав неї ліпше за неї саму.
Виникла думка повернути подарунок при новій, тепер уже остаточно останній зустрічі. Але якби ж це не було в його день народження… Виглядатиме не дуже… Якщо чесно – зовсім кепсько, геть по-свинськи.
Подзвонити до зустрічі й сказати, що передумала, що повертає подарунок? Вона так і зробить.
І раптом Ліза зрозуміла, що в неї не вистачить мужності так вчинити. Не вистачить і все. Ну і що? Зрештою, хіба вона не може просто прийняти подарунок, цей, тричі ха, широкий жест сина олігарха, одного з найбагатших людей України… Ну, не найбагатшого ж, як там сказано в цьому чортовому Інеті?.. Перша півсотня чи що? Над чим ти мучишся, Лізо? Сприйми як просто подарунок, що ні до чого не зобов’язує. Він сотнями вже дарував такі іншим. Для нього це просто, як для тебе купити якесь дешеве брязкальце.
Інша річ, що їй стало нестерпно хотітися одягти цей ланцюжок на шию. Ліза так і зробила. Вдома. Крутнулася перед дзеркалом. Як їй личив цей Максимів подарунок! Вона сказала «Максимів»? То й що?
Біда була в іншому – їй хотілося з’явитися з цим подарунком перед… Скажімо, перед Лесею, Іркою… А чому б ні?
«І перед Степаном, Степашком?» – раптом подумала Ліза.
А її коханий Степашко став поводитися якось дивно…
Коли дзвонив, озивався (рідше!), говорив якось сухіше, без звичних дотепів та історійок. Без підколочок. Дивних своїх компліментів. Ще без багато чого…
І приїжджаючи, якось не так поводився.
І кохав не так. Обіймав не так.
Та в якийсь момент Ліза зрозуміла, відчула – це їй хочеться, аби було не так. Вона мовби готувала собі виправдання. Виправдання на випадок чого?
Ліза розсердилася. На саму себе. Нічого ж не буде, тільки маленькі гостини в багатенького мажора, ну, може, невеличка екскурсія по тому маєтку. Нехай. Що від того зміниться? Може, зміниться… Хіба, може… Ні, ні і ще раз ні!
Ліза вирішила поки що не хвалитися подарунком. Покаже після тієї справді останньої зустрічі. Вона надягала ланцюжок під светрики, в яких ходила восени, а коли вбралася в червону блузочку, то сховала прикрасу в коробочку, яку взяла з собою.
«Це моя примха», – подумала Ліза.
Лишати вдома без сумніву дорогу річ не могла. В будинку вже пограбували кілька квартир, одну – в їхньому під’їзді. Одного разу Ліза знайшла підозрілі подряпини і біля свого замка. Красти в неї, звісно, не було чого, трохи грошей лежало на депозиті, «критичний запас», як вона його називала, тулився в сумочці, а сумочку вона міцно тримала в руках або, перекинуту через плече, ще міцніше притискала до боку правою рукою.
Коли раз ввечері прийшла додому, озвався мобільник. Глянула і чомусь похолола – Максим. Хоч би її голос не затремтів.
Вимовила якомога безжурніше й відстороненіше:
– Слухаю.
Після обміну вітаннями він сказав:
– Вибачте, що турбую, Лізонько, – його голос був зніяковілим (чи здалося?), – ви, звичайно не повірите, але мені просто хотілося почути ваш голос.
– Що ж, ви почули…
– І дуже радий цьому. І не буду казати банальності, який він у вас прекрасний…
– Ви вже сказали…
– Ох, Лізо, Лізо… – Пауза, і після неї: – У моєму календарі з’явилося свято – день нашого обіду.
«Напрошується до мене чи що?» – Лізу налякала ця несподівана думка.
– Максиме, я не знаю, що говорити… Давайте про щось порозмовляємо при нашій останній зустрічі.
– Значить, ви приїдете… Їй-Богу, я хвилююся. І не знаю, чим вас пригостити…
– Я не вибаглива, – сказала Ліза. – Якщо дала слово, то приїду.
– Я знову заїду за вами. О першій?
– Гаразд. До побачення?
Вона вимовила це саме так – з питальною інтонацією. І відразу ж розсердилася на себе.
– Якщо ви не бажаєте розмовляти, – сумирно сказав Максим, – то я теж скажу до побачення. Але все ж запитаю: у вас усе добре?
– Дуже добре… Квіти купують набагато ліпше, ніж раніше.
Підозрюю, що теж якісь ваші фокуси.
– Що ви, Лізо… Хіба купують мої хлопці?
– Ні, але…
Він після паузи:
– Ви така прониклива, що я, так і бути, признаюся. Я рекомендував деяким моїм знайомим купувати квіти на всякі там урочистості саме у вашому магазині. Сподіваюся, хоч це можна?