Страница 25 из 65
Водночас Ліза була готова до гіршого і його боялася. І ось сталося таке. У неї вже траплялися випадки, що закуповували на якесь торжество десяток букетів, але такого, як сталося сьогодні…
«Ну що ж», – сказала собі Ліза.
Але якби її хто спитав, що означають ці слова, вона б не знала, що відповісти.
– Тебе що, пограбували? – спитав хлопець, котрий перед закінченням робочого дня забирав виручку.
– Купили, – сказала Ліза.
– Все? Навіть вазони?
– Всеньке.
– Геть усе?
– Як бачиш.
– А хто?
– Не знаю, – збрехала Ліза.
А може, й не збрехала, бо ж не могла стверджувати, що купив той загадковий Максим. Не стане ж вона розповідати про те, що з нею вчора відбулося.
У середу, як звичайно, їй привезли вранці квіти. Ліза попросила привезти ще, що й було зроблено. А під обід знову з’явилися двоє вчорашніх типів і геть усе купили. Навіть нові привезені вазони.
– Ви від пана Максима? – Ліза наважилася таки запитати.
– Яке це має значення? Ви незадоволені?
– Дуже задоволена, – сказала Ліза.
Після їхнього від’їзду Ліза набрала номер, за яким тре’ було робити замовлення, й попросила привезти ще квітів.
І несподівано додала:
– Удвічі більше, ніж завжди.
– Маємо замовлення?
– Майже так, – сказала Ліза.
Їй привезли удвічі більше товару, як вона й замовляла. Наступного дня геть усе було викуплено. Лізу охопила злість і водночас азарт. Вона замовила ще більше квітів, і їх купили.
У п’ятницю їй подзвонила власниця:
– Мені повідомили, що в останні дні у вас незвичний виторг?
– Так, – видихнула Ліза.
– Ви знаєте, хто це робить?
– Ні, – сказала Ліза.
– Ви кажете правду?
– Так, Світлано Ігорівно. Хтось купує всі квіти.
– Як його звати?
– Я не знаю.
– Але купує той самий?
– Так. Ті самі. Приїжджають двоє. Беруть квіти і вазони, платять гроші і їдуть.
– Ви питали, від кого вони?
– Так, Світлано Ігорівно. Вони не відповідають.
– Ну що ж, – сказала власниця. – Хай купують, доки купують. Чи ви таки маєте якогось таємного багатого прихильника?
– Ні, – голос у Лізи вже тремтів. – Я не знаю, хто це робить. Я… Я трохи боюся.
– Не бійтеся, – сказала власниця. – Ви під моїм захистом. Якщо той хтось невідомий хоче погратися – пограємось. Хоча в разі небезпеки відразу телефонуйте мені або за номером, який ви знаєте.
– Добре. Дякую.
Небезпеки? Якої ще небезпеки? Ліза опустилася на стілець.
«Хтось хоче погратися – пограємося», – подумки повторила.
Максим Качула, якщо це він, грається? Звісно, грається. А як же ще назвати ці дії? Навіщо? І доки триватиме ця гра, яка коштує йому чималих грошей… Чи він, точніше його помічники, слуги, хто вони там, перепродують букети квітів і квіти у вазончиках? Як вона відразу не здогадалася… Але ж купують і граються. Чим усе це закінчиться?
І тут Ліза зловила себе на думці: вона в ці дні й одягається інакше. Вона старанніше наводить марафет, вчора зробила нову зачіску. Вона чекає Максима? А головне, чому вона не сказала про те дурне викрадення чи його спробу Степанкові? І про купівлю квітів. Боялася, що він у чомусь підозрюватиме? І так, і ні. Вона вже на щось надіється? Ліза розсердилася. На себе. Але якщо скаже зараз, то матиме тим більше підозрілий вигляд.
«Лізо, ти потрапила в пастку». Думка, що з’явилася, змусила її затремтіти.
Як вона може так легко здатися? Ні-ні, вона не здалася і ні на що не сподівається. Вона прийняла виклик, гру, що б там не було…
Ліза набрала номер Степана. Сказала, що хоче негайно його бачити.
– Що трапилося, мала? Сьогодні ж п’ятниця. Я приїду надвечір. То що сталося?
– Ти вже питав мене про це в понеділок, – сказала Ліза.
– Але ж ти відповіла, що нічого не сталося… Що так, дурниця… – Степанку, я не хотіла казати. Я не хотіла тривожити. А зараз я тебе хочу бачити. Негайно.
– Добре, я приїду. Тільки-но буде маршрутка. Вже виходжу.
Ліза вимкнула мобільник. Стільничок, як називав Степан, який першим ніколи не закінчував розмову. Сиділа в крамничці, де не було чого продавати. Зайшов чоловік років п’ятдесяти, один з її не постійних, а, як вона казала, регулярних покупців. Раз на місяць або й два. Вона не питала кому. Навіщо? Дружині? Коханці? А може, старенькій мамі. Питала тільки, які квіти хоче купити. Він завжди купував білі троянди.
«Я зараз таки запитаю, кому він їх купує», – подумала Ліза. Спитає, бо… бо треба спитати? Чи тому що їй цього разу нема чого запропонувати? Та першим спитав цей чоловік.
– Вас що, пограбували?
– Ні, – сказала Ліза.
…Колись у дитинстві Ліза бігла берегом Дніпра. Бігла, доки стачило сил, а потім ішла. Тоді їй забаглося отак пройти (спершу пробігти) аж до краю міста. Бігти сил вистачило ненадовго. Потім набережна вперлася в огорожу над самісіньким берегом. Ліза подумала, що хтось цю огорожу поставив, щоб вона не здійснила свого задуму. Навмисне.
Це був зручний привід, щоб повернути назад. Бо сам по собі задум пройти обов’язково берегом до краю міста був дурною примхою.
До того ж на зворотньому шляху назустріч їй вийшла зграя хлопців. Незнайомих, чужих, загрозливих.
Ліза спинилася. Вона була в пастці. Вона стояла і тремтіла. Вирішила, що стоятиме. Нехай підходять і роблять з нею що хочуть. Убивають, ґвалтують, знущаються. Але хлопці раптом спинилися також. Ліза сіла прямо на асфальт. І хлопці сіли й собі. Вони розпочали з нею гру на витривалість. Зрозуміла, що сидітимуть, доки сидітиме вона. Або здасться. Вона тоді вирішила – сидітиме, доки стачить сил. Відваги підвестися і йти назустріч небезпеці не мала. Зробилися ватяними руки й ноги. Обхопила коліна руками. Так сиділа, доки не… заснула. А коли прокинулася, ніяких підлітків, котрих так злякалася, вже не було.
«Як я могла заснути?» – подумала тоді Ліза.
«Мені страшно. Страшно й цікаво, що ж буде далі, – подумала Ліза теперішня. – Коли ж прийде Степан?»
Вперше назвала, хай і подумки, не Степанком, а Степаном.
Степан-Степанко приїхав аж через дві години.
«Пізніше не міг?» – дорікнула Ліза подумки, а вголос нічого не сказала. Вона припала до нього і обцілувала. Степанко теж здивувався, що в крамничці не було квітів. Ліза геть про все розповіла.
Наречений сприйняв усе на диво спокійно. Сказав:
– Хоч заробиш трохи більше.
– А ти мене не ревнуєш?
– Чого б я мав ревнувати, – безпечно сказав Степан. – Ти ж моя?
– Абсолютно і досконально, – сказала Ліза. – Навіки.
Степан усміхнувся. Але якось збентежено. Безжурно і водночас збентежено.
«Що тобі здається, дурна Лізо?» – подумала це, і їй полегшало на душі.
І чого б то так переживати? Багатенький чувак затіяв якусь гру? Вона його лише раз бачила й більше не побачить.
Тієї ночі вони кохалися натхненно. Ліза була щасливою. Щасливою по-особливому.
Лежачи на Степановому плечі після кохання, Ліза несподівано подумала: а раптом завтра, коли Степан, як зазвичай, в суботу піде до неї в крамничку, приїде Макс, Максим? Ну мусить же він колись і сам заявитися, якщо затіяв цю авантюру з квітами… Нащо вона про це думає…
Ліза тихенько встала і пішла на балкон.
– Куди ти? – Степашко спитав те сонним голосом.
– Політаю трохи…
– Не дурій, Лізо…
Їй справді хотілося літати. Добре б зараз, серед ночі, залізти на дах. Може б, і справді виросли крила. Та вона б і без крил полетіла.
На балконі було прохолодно, а потім стало геть холодно.
Осінь. Осениця…
«Треба вертатися», – подумала Ліза, хапаючи дрижаки.
Але вертатися не хотілося. То чого ж їй хочеться? Там, у кімнаті, лежить хлопець, якого вона кохає, її майбутній чоловік. Уже її чоловік, як тепер прийнято казати… Цивільний чоловік… Ні, ліпше її хлопець… Але куди б завтра його спровадити, щоб він не зустрівся з Максимом? Ліза раптом зрозуміла – ця можлива зустріч несе небезпеку саме для Степана. Того Степана, який теж виходить на балкон і кладе їй руки на плечі… Чи вона сама себе обдурює?