Страница 2 из 65
Ще сказав якось Омелян:
– Мо’ , доки разом ото валандаємось, то стара карга й побоїться зі своєю косою підходити.
Цеї неділі, як позлазилися на лавку навпроти Ромкової хати, то й зауважив Байчик:
– Хлопи, а щось то Тихіського зновика нима…
– Точно, – Омелян Лущений. – Що ж він-то, стара холера, компанії цурається?
– Мо’ грошей на тріньку жалько стало. – Тєжкий, як завше, в’їдливо рештки жовтих зубів вишкірив. – Так би позичили…
– Яка там вже трінька, – зновика Омелян. – А просто посидіти міг би й прийти… ци може…
Роман тоді зразу:
– Що «чи може»? Що там уже в голову полізло?
– Та я нічо, – Омелян. – Тико ж не приходить… Другий раз… А мо’ , й третій…
– Хоч сказати, що скапарався Тихіський? – Роман мало не визвірився. – Чого б то йому, без нашого дозволу… кінці оддавати… та чути було б, що вмер…
Омелян:
– Жарти жартами, а хто Адаська останній раз коли бачив?
– Та давно… Я вроді ще на Спаса…
– Точно, тогді ж збиралися…
– А він же, холєрник, сам живе… Та й родаки його не вельми жалують…
І тут вони всі разом, гуртом своїм старечим, відчули, як подув вельми зимний вітер. Завіявся і накрив усіх трьох своїм холодним чорним крилом. Не того, що осінь, до Покрови близько, а того, що був той холод особливим.
Вони знали, що не так і багато кожному з них лишилося ще прожити. Ну, рік-два, ну, п’яток літ, а коли повезе – то й десяток. Як то в селі водиться, були готові, що рано чи пізно доведеться попрощатися з цим світом і перейти до іншого, як мовили богомільні їхні жінки – ліпшого. Але то мало бути колись. Кепкували часом з тої часниці, і тої росомахи, що має прийти і затулити білий світ своєю чорною тінню.
І от вона, вочевидь, прийшла.
До одного з них.
І тягне протяг, змушує нагинати плечі, бо одтулила заслінку од чогось такого, що зимніше за найлютіший мороз.
Боялися собі признатися, що вперше вони розгублені – не один, а всі разом.
– Ходімо, хлопаки, до того гицля, – перервав зимну мовчанку Роман. – Знайшов коли вмирати… Ще ж тико листя жовтіти почало.
– Ну, знаця, не схотів у мерзлу землю лягати. – Платон криво всміхнувся. – Та й нам удобніше зараз буде…
Не доказав «його проводити», кволо змахнув рукою. Жарт завис, готовий тарахнути, як мерзла грудка об землю.
Платон:
– Та, може, він вже й засмердівся там у своїй пустці…
– Ну, того ще не хватало… А щось таки сталося… Ходімо… І троє пішли до четвертого, що так відрізнявся од інших. Якого, може, й не було вже.
Яким же було їхнє обурення, коли вступили, потупцявши трохи перед порогом, до ще старезнішої, ніж він сам, хатини Тихіського. Хоч у хаті було задушливо од застояного повітря, мертвим духом і не пахло. Не смерділо. А клятий Тихіський, котрого вони вже подумки поховали, сидів за столом і лущив горох2. Спокійнісінько підвів очі, зиркнув трохи здивовано, мовляв, чого приваландалися? Чи питав: ага, то ви-те? Горошини у мисці, здавалося, засміялися.
Ну всі троє й видали, яка він зараза. Тако налякати, а потому розчарувати!
Горох він лущить!
– Хто багато їсть гороху, пердітиме потроху, – сказав Омелян.
– Вже вмер би він, то хоть би, може, чарку на поминках випили, і то була би користь, – видав Роман.
А Тихіський у відповідь:
– Так теперка батюшка те ни схвалює, а то й зусім заприщає.
Ну й далі тихо сказав, що ото йому нікуди йти не хочеться, тож рішив ділом зайнятися. Бо якось воно нудно, хоч вовком вий.
– То ми вже тобі й ни потрібні… – видав Платон з образою, а Тихіський на те:
– Я сам собі ни потрібен.
– Собі… – котрийсь із них те вимовив. Видихнув…
Десь далеко в селі щось гухнуло. Глухо й протяжно, мовби хто скинув з висоти мішок із залізяками, а може, й цементом, чи забив у землю одним ударом палю.
Чи щось обірвалося.
А таки обірвалося з тими Адаськовими словами.
Роман озирнув хату їхнього товариша самітника. Така сама, як у них. Така – і не така. Хоч довкола було чисто, відчув запущеність в цій бідній хатині. Роман міг би поклястися, що з печі визирає порожнеча. Виставила свою чорну пащеку і от-от вхопить усіх їх чотирьох. Нє, трьох. Бо Адам Тихіський жив із цією порожнечею, вона, вочевидь, сідала йому на плечі, обіймала, готова зараз ковтнути. Проте не ковтала, бо він був їй потрібен.
У них трьох було до кого прийти з чоловічих походеньок, з отих їхніх стріч, тріньок, а ще раніше – з роботи. Жінки й діти чекали вдома, а як і не чекали, то ти знав, що вони є. Є. І жінка сабанюща3, та жива й тепла, і діти замурзані, а потім більші й більші, з їхніми проблемами і турботами, а далі внуки, що забігали до хати, аби щось прощебетати чи просто тернутися об дідові коліна.
Роман раптом відчув, яке то щастя просто покласти шкарубню свою долоню на маленьку чубату голівку. Чи голівку з косичками. В нього тепер з’явилися й правнуки. Хай вряди-годи, а таки навідувалися.
До Адама не приходив ніхто. І ніколи не прийде. Роман зиркнув на своїх друзів і нутром відчув, що вони думають те саме.
Чи схоже на те.
А в розчиненій пащеці печі сміялася з них порожнеча. З якою жив Адам.
– Ну, тойво, треба було блєшчину4захопити, – порушив тишу Омелян. – Чи в тебе є?
Адам одказав, що нема. Раніше водилася, він у Ганки Трикальової, поки жива була, купував, альбо в Марини-сусідки, чи у Вітьки Смалунця, та зрозумів, що з часом йому все більше самому хочеться до тої блєщини прикладатися, то й перестав купувати. Ну, якби знав, що такі гості заваляться…
– То що робити будемо? – Платон. – Мо’ , до когось із нас почалапаємо?
Оте «із нас» змусило посміхнутися. Бо Платон був із них найскупішим.
І тут Роман видав:
– Ми тутечки в Адамця посидимо та покалякаємо. А заодно подумаємо, куди його у приймаки оддати. Бо ж до цеї халупи яка баба піде?
Чоловіки засміялися. Спершу Омелян, а далі Платон. І сам Адам скупо всміхнувся. Мов боявся, щоб усмішку не забрали.
– А я й ни шуткую, – сказав Роман. – Тре’ було раніше про те думати… А нашому Адасьові і в приймаки мона пуйти.
– Та хіба ж ми про те ни казали? І ни раз…
Справді, вони ще й раніше заводили мову, що Адамові добре б женитися, та він тилько махав рукою. З часом вони переконалися, що товариш їхній боїться жінок, як вогню, і перестали навіть жартувати.
– Та хіба силою цього старого холєрника під вінець поведеш? Та й з ким…
– А хотя б із Євкою Клепцьовою… Лицючкою… Ружею старою… – сказав Роман, ще й підморгнув.
– Євкою…
Роман значливо підняв догори великого пальця.
– Адаму що тре’ яко чоловікові?
– Ну жінку, – озвався Омелян.
Роман:
– Ни просто жінку – Адамові потрібна Єва. А у Тупталах, щитай, тико ж їдна Єва й осталася. Єва – Красна Ружа.
– Та ж вона гордячка, – сказав Платон. – Ни для нашого Адама. Шмидко5 покине такого, як Адам. Якщо вже сватати, то тико ни тую Єву.
Роман:
– А чого б нє? Якраз вони їдне їдному підходять. Адасько наш так дівичем і зостався… Та не червоній так… Ми ж тут всі свої… І не йорзайся… Гля, у нього ще й кров є… Аж бурячковим зробився. Та ж Євка, певно, тоже дівкою так і провікувала. Чим не пара?
– Та в нашого Адася і сили не стачить, щоб неї розпечатати, – вискалив зуби Платон. – Чи ще зможеш, га, Адаме?
– А воно йому тре’ ? – Роман стукнув долонею по столу. – Як далі буде – то вже їхнє діло. А я, їй-Богу, їх засватаю. Бо обоє як теї дрючки на своїх городах стирчєть.
– То, мо’ зара й пуйдемо? – Ув Омеляна заблищали вицвілі очі, досі охочий був, як і Роман, до всяких витівок.
– Нє, – сказав Роман. – То діло не шутєйне. До тої баби серйозний підхід потрібен. Я сам за те візьмуся. Пом’янете моє слово – ще як не на весіллі, то на гостинах погуляємо.
2
Квасоля (діал.).
3
Лайлива (діал.).
4
Пляшку (діал.).
5
Швидко (діал.).