Стара холера

– За що? Я ж його обмовила. І тебе, як подумати, обмовила. Та й себе.

– Мовчи, Євцю

Єва й мовчала. А найбільше вмовкла її любов до Арсена. Назавше. Вона її втопила у своїй провині перед ним і перед сестрою. Любов померла на самотині.

Після того як Павлина поїхала, Єва сходила у Кутівці й узнала в Арсенових батьків теперішню його адресу – десь там на Півночі, в далекій Тюменській області. Написала про Павлинин приїзд, що знає, де сестра тепер. А головне, що в Арсена є син, син є в тебе, Арсене! На тебе схожий, ще й як! З сином в собі Павлина втікала.

Десь через місяць Арсен відповів, що він, звісно, радий за таку звістку. Радий направду і дякує. Тилько пізно вона прийшла. Бо ці п’ять уже й з гачком літ поволечки витікала його любов до Павлини, котра його покинула, наговору повірила. Як вода, нє, ніби кров з рани точилася. І вся виточилася. І вже не пече, а ниє хіба що. Тут він приклав до тої рани зілля, листок. Зустрів на теперішній своїй роботі жінку, кухарем робить у них, в управлінні, що нафту і газ шукає. У неї тоже життя не склалося: од чоловіка-п’янички, котрий смертним боєм неї лупив, на Північ утекла. Ну й зійшлися.

«Прости, Євцю, але мушу я з нею, з Любою свею, остатися, – писав Арсен. – Носить вона вже під серцем дитину мою. А про сина свего я не забуду. Чим зможу, допоможу. Прощай, Єво, хай і тобі щастя усміхнеться. З добрим привітом і подякою, Арсен».

Не всміхнулося Євине щастя. Сховалося в залізну скриню, яку Єва своїми ж руками, свею заздрістю, ревнощами й закувала. Часом Єві здається, що й досі чує його квиління. Відчини, Єво, випусти. Єва відчиняє ту скриню: йди вже, йди, он який великий і гарний світ. А Євине щастя, щістєчко, там на дні скрині тремтить, боїться вилазити.

Арсен так і не побачив свого сина. Через пару літ Віталія, Миколина жінка – вони збудували собі хату й жили окремо, двох дітей вже мали – вбігла до їхньої хати, припала до свекрухи:

– Мамо, мамочко, нема вже нашого Арсена. Ой, нема, матусю.

Виявилося, що Арсен загинув, коли нафтову вишку монтував. Зірвався з висоти, як упав, то ще пожив трохи, але врятувати не вдалося. У Єви все затерпло. Сиділа, чула Вітин плач і собі плакала. Тільки тихо-тихо. Потім відчула, що задихається. Не було чим дихати. Хтось чаду в хату напустив. То ж вона, Єва, на ту смерть Арсена послала. Підвелася, вибігла з хати й довго по вулиці летіла сама не своя, мов оглашенна.

Спинилася аж на другій вулиці. Стала простоволоса, дивилася й не впізнавала нічого довкола себе. Очі затягла пелена, сивий туман, щось шептали на вухо.

Почула далекий крик:

– Єво!

І зрозуміла, що то ж Арсен кличе зі своєї далини, такої далекої, що й не дістатися ніколи.

Єва затрусилася, стояла й тремтіла, і не знала, як їй до хати вернутися, де плакали Арсенова сестра і Євина мама. А вертатися треба було. І голос даленів з її ім’ям: «Є-во!»

А до хати заходила знову Віта, тепер з хлопчиком, котрого вела за руку.

– Єво, а вгадай, кого я тобі привела…

Єві й угадувати не тре’ було – Арсен. На неї знову, як і тоді, коли Павлина знайомила зі своїм сином, дивилися Арсенові очі. Пронизували душу й наче вбирали в себе. Геть усю, ці чисті, здивовані, зацікавлені, трохи налякані дитячі очі.

То був справді Арсенів син. І Віталія, тепер уже Віталія, сказала, як перед тим Павлина:

– Познайомся, Петрусю, це твоя тітка Єва. Правда ж гарна? Справжня Красна Ружа!

Малий простяг руку, глянув захоплено-оцінювально:

– Як вона Єва, то яка ж вона Ружа? Так не буває.

– Буває, – сказала Віталія.

– Ну й нехай, – згодився Арсенів син. – А я – Петрусь. Тільки мені кажуть, що у вас так комашок24 звуть. А я ж не комашка.

– Ти справжній Петрусь. Петро! Як апостол.

– А хто такий апостол?

– Я тобі розкажу, – пообіцяла Єва.

І розказала. З цим Арсеновим сином їй було легко спілкуватися. На відміну від вередливого, примхливого і жорстокого сина Павлини. Петрусь-Петро був справжнім чомучкою. За кілька днів здавався Єві вже її сином. Аж затерпла від думки, що то міг бути її син. Синочок. Петрусь. Може, Арсен і вибрав це ім’я… Вона бігала навіть у Кутівці, де Люба з сином гостювали в Арсенових батьків цілих два тижні.

І Арсенова вдова їй сподобалася – проста, товстенька, хоч і не балакуча. І невродлива, красень Арсен мовби спеціально підбирав собі таких дружин. Чи йому такі судилися?

Петро став, як і батько, монтажником. Потім інженером, після проголошення незалежності перевівся десь на Полтавщину, тепер йому й до пенсії близько. Раз приїжджали звідти – то й до них заглядали. Віталії вже не було, а Микола ще жив, тільки більше лежав, ніж ходив.

Олег, перший Арсенів син, вдався зовсім іншим. Точніше, якщо по правді, таким його зробила, виростила Павлина. З раннього дитинства не давала пилинці впасти на свого чада, себе саму підставляла під будь-які падіння й болячки синочка, будь-які примхи виконувала. Життя, присвячене синові, як найчастіше буває в таких випадках, виявилося кинутим йому під ноги. А він топтався по ньому, по матері дедалі з більшою насолодою. Павлина стала навіть не служкою його – рабинею.

Навідувань їхніх удвох було кілька. Через два-три роки. При кожній такій зустрічі Єва бачила, як дорослішає і нахабнішає небіж, а Павлина маліє. Сестра ставала старою кішкою, а швидше собачкою, котра лащиться до ніг свого господаря, заглядає у вічі, випрошуючи хоч крихту ласки, а отримує грубого штурхана ногою.

Олег міг почати верещати, мов недорізаний, бо чогось не дали чи здавалося, що його незаслужено образили. Міг дати матері штурхана, сказати до баби Параски: «Мовчи, бабище!» Наче ненароком зачепити відро з водою або баняка з їжею. Зробити якусь дрібнішу капость. І завше на його захист ставала Павлина.

Навіть тоді, коли Олега викрили в крадіжці грошей з бабусиної «скарбнички».

Олег:

– І скільки там було? Мільйон? Нате ваші мідяки, – і висипав копійки на підлогу.

– Йому цукерками захотілося себе побалувати. Я тобі дам своїх грошей, Олежку, зараз дам, – заметушилася Павлина.

Одного разу Єва побачила, як Олег, злодійкувато озирнувшись, щосили штовхнув діда Пилипа, коли той ніс дрова. Поліна впали й розсипалися, а на них важко гепнувся дід.

Єва закричала й кинулася до напасника:

– Що ти робиш?

Олег засміявся їй у вічі:

– Нічого особливого, тітонько Розо. Зачепився за траву і заточився. А дідуля наш слабкий…

– Брешеш, негіднику! Я все бачила. – Єва схопила поганця за вухо. – Вибачся перед дідусем і збери поліна.

Олег не закричав, не зарепетував, як звичайно. Тільки засичав. Єва могла б поклястися, що то було зміїне сичання, вона одного разу, коли збирала в лісі ягоди й ненароком наступила на гадюку, чула таке. А може, чула в кіно… Сичання розсипалося по подвір’ї, а коли Єва глянула в лице небожа, аж відсахнулася – з такою ненавистю й презирством дивилися його сіро-зеленкуваті очі.

Зате з хати вибігла Павлина. Кинулася до них.

– Єво, що ти робиш! Що ти робиш з дитиною! Своїх нема, то над чужими збиткуєшся!

– Він мені не чужий і навмисне штовхнув тата, – сказала Єва, дивлячись на перекошене обличчя сестри. – Діда свого штовхнув. І він уже не дитина…

– А хто ж! Єво, ти могла відірвати вухо!

Павлина люто штурхонула сестру. А тоді взялася дмухати на вухо свого опецька, вже підлітка. Бо ж ішов дванадцятий рік, а сили, вочевидь, мав на всі п’ятнадцять.

Єва не впала од штурхана сестри… Тільки заточилася. Нахилилася до батька, що досі лежав на землі.

– Тату, болить?

Пилип сказав:

– Нічого, нічого… Не там болить, де ти думаєш…

Батько простяг їй руку. Єва допомогла звестися. Павлина гладила Олега, який стояв, широко розставивши ноги, й мовчав. На його вустах зміїлася посмішка.

Дід Пилип підійшов до старшої дочки.

Тихо вимовив:

– Ти, слухай, другого разу приїжджай сама. Я старішатиму, а він ростиме.

24

Західно-поліським діалектом петрусь – сонечко, бедрик.