Стара холера

Бо та ж хмара могла її забрати з собою далеко-далеко. І таки забрала. Катя-Котенятко даленіла й даленіла. Хоч згадував і коли була перерва в його пастушому житті на службу в армії. Хоч лишилося щось таке, наче роса на стеблі: зачепи стебло – і легенькі бризки розсиплються на сонці.

Він зустрів її через вісім років після випускного вечора в їхній школі-семирічці. Цілком дорослу. Вже коротко підстрижену. То була вона й не вона. Село посвітлішало од її присутності. Прийшла. Не важливо чому. Адам зрозумів: завітала, аби він її побачив, прителіпавшись для чогось (рідко коли сюди приходив) до центру села. Прийшов, щоб неї побачити. Згадати. Бо почав забувати. Витворити нову її у своїй уяві. Заново народжену.

– Чого ти так дивишся, Адамчику? – спитала вона, і очі неїні побільшали.

«Голос зовсім не змінився, – радо подумав Адам. – Такий, як у школі. То ж вона моя».

Спитав натомість:

– Де твоя коса?

– Відрізала і продала, – засміялася вона. – Якби знала, що ти купиш, то привезла б для тебе. Тільки ж у тебе таких грошей нема.

– Нема, – згодився Адам. – Якби були, то купив би. А хіба коси продають?

– Все продають, Дамчику. Навіть душу.

– Душу? За скіко?

Адам дурнувато всміхнувся. Колись тітка Ярина сказала, що душа міститься всередині, у тій ямці, що під шиєю. Що там вона кукурікає або соловейком співає, як людина добра. І гавкає, якщо погана.

«А моя ж як озивається?» – Адамова думка довго не давала йому спокою.

Врешті вирішив, що його душа більше плаче. Тихенько скиглить, тико того ніхто не чує. А може, й добре, що не чує, бо інакше б украли чи набили таку надокучливу душу.

А виходило, що душу можна було продати і купити. Катя, звісно, все знає. Бо й вчилася набагато ліпше за Адама, Адася і Адамчика. І Дамчика.

«Нас троє, – признається Адам в душі, котру ще не продав, бо його душу ніхто й не купить, кому вона треба, бідна, як і він, душа. – Нє, четверо. А штиром легше, ніж їдному. І всі люблять Катю. Котенятко».

Як ішов з того несподіваного побачення з Катрусею-Котенятком, то його душа усміхалася й співала. Він зрозумів, що так не раз уже було, коли згадував Катю. Коли вона сиділа на хмаринці і метляла босими ногами, а він хотів дотягнутися до тої хмаринки, щоб полоскотати їй п’ятку. Його душа вміла не тилько скиглити, а й співати.

Адам дізнався, що Катруся-Котенятко вже закінчила медучилище і працює в їхньому медпункті медсестрою по Терешках – тоді кожне село мало свою медсестру. То було гірше, бо якби вона була медсестрою по Тупталах, то він би приходив до неї лікуватися, знайшов би собі якусь болячку, а так хоч бери та переселяйся в Терешки.

Адам ще спитав, чи вона не замужем. Катруся-Котенятко сказала зі сміхом, що ніхто полюдський не бере, бо липнуть усе якісь п’янички, а з хлопцем своїм вона посварилася. Назовсім.

Адам і подумати не міг, щоб собі позалицятися до свого Котенятка. Вона була його богинею, яка їздила на хмарці, а до богинь не залицяються. Їх люблять хіба звіддалік. І дивляться, як вони мотуляють ногами, що звішують зі своїх теплих білих хмаринок.

Та через кілька днів після тої зустрічі в Адамовій голові зблиснула думка – рятівна і гарна. Така гарна, як гілка безу, що колись дарував Котеняткові, і ще ліпша. Поруч з Адамовою хатиною, яку на той час колгосп викупив у родичів старої Буцихи для пастуха Адама (бабу забрала до себе в гинче село дочка), жила стара Хитручка, або ще по сільському Патичка. Неїн син Федот пару літ як вернувся з армії, робив на тій же фермі, що й Адам, підвозчиком кормів, гуляв з дівками, часом закладав за комір, а стара Патичиха гризла йому голову, коли вже він жениться та за розум візьметься. Те було не просто зробити, бо час від часу в Федота заводилася дівчина зі свого чи сусідських сіл, але Патичиха, коли дізнавалася про те, бракувала кандидаток у невістки, якими любив похвалитися Федот. Та була ряба, та гуляща, третя до роботи не годиться, тико й може, що насінням через губу цвенькати. А Федот же, Федот, хлопака хоч куди, як дзвін! І пара йому така потрібна.

І Адам сказав тому хлопаці якось, що в сусідньому селі, в Терешках, є вельми файна дівчина. І гарна, і статна, як пава, і характером бойова, одне слово – люксова.

– Люксова, кажеш?

Федот прискалив око, і в тому оці застрибали чортики інтересу.

– Ну, правду кажу. У школі разом училися.

– Чого ж сам клинці не підбив, раз така люксова?

– Куди мені до такої цяці.

– Точно, куди тобі до полюдської дівки, – сказав Федот.

Наступної суботи Федот пішов на танці в Терешки, де й познайомився з медсестрою Катрусею Без. Котенятком. Подробиць їхнього зближення Адам, звісно, не знав. Та через пару місяців Патичиха похвалилася, що в неї скоро буде панська невістка. Дохтурка. Присяй-бо. І хай буде. Хіба неїн Федотик не заслужив, щоб у нього неабияка жінка… А вона якось поладиться і з тою панею. І не таких об’їжджала.

– Узнає, по чім сотня гребінців, – дрібно засміялася Федотова матінка.

Перед Адамом вона не соромилася й не таке казати. Адам же ледь здригнувся, почувши ту мову, але подумав, що швидше його Катя зігне цю бабу в три дуги. Головне тепер – Котенятко буде поруч, зовсім поруч, він знову бачитиме його кожного дня.

Так і сталося. Адам – звісно, як сусід – побував на весіллі, випив чарчину-другу, дивився на гарну молоду пару і бажав Котеняткові справжнього щастя, тільки коли кричали «Гірко! Гірко!» і молоді сповняли волю гостей, опускав голову і брався їсти огірки чи холодець – несила було дивитися, як ті двоє солодять весільну їжу та випивку.

Так починав розмотуватися новий клубок його тихого (тихіського, як і він сам) щастя, яке згодом переросло в невигойний біль.

«Пробач, Єво, таке було», – думає теперішній Адам.

Розділ 11

Ліза купалася у своєму щасті, а воно ставало все зримішим і певнішим. Все усміхненішим, як і належало справжньому щастю. Їй дедалі більше все подобалося в її Степанкові. «Геть усе!» – переконувала себе Ліза. А якщо й не все, то те, що не подобалося, – геть, геть, геть!

Їй подобалися ті слова, з якими раптом з’являвся в її крамничку. Любив складати нібито віршики з її ім’ям, зі словом «Ліза». Запитував:

– Чому Ліза велика підлиза? – І тут же: – Наша Ліза зовсім не підлиза. – При цьому додавав із набурмосеним виглядом: – Правда! І не смій заперечувати.

Ліза й не заперечувала. Їй подобалося, як він балаболив.

І таки згодилася, щоб він підробляв, аби мати гроші для походеньок в маленький, але дорогий барчик, оформлений у вибагливому модерністському стилі з народними елементами – його визначення, Ліза б до такого не додумалася, навіть слова такі довелося б позичати.

Ліза визначила для себе: Степашко – так почала його називати, й це здавалося особливо ніжним – у майбутньому переїде в її квартиру й знайде собі роботу в Києві. Досить їздити в те село. Ревниво допитувалася, чи є в тій сільській школі молоді вчительохи.

– Краще вже вчителиці, – сказав Степан. – Культурніше і ефективніше. А ще продуктивніше. Телиці в майбутньому даватимуть молоко, а льохи вже привели поросят. Тобто ти підозрюєш, що вони…

Далі був хуліганський і трохи брутальний монолог. З якого Ліза зрозуміла – нікого там у Степанця нема. Але змій ревнощів підгризав її серце.

Він несподівано зупинився і сказав:

– Вибач.

– За що? – Ліза справді була подивована.

– Вчителиці нещасні люди, особливо філологині. А я познущався над жінками.

– Але ж ти сам хочеш бути філологом?..

– Я – інша річ. Я викопний екземпляр, якого, сподіваюся, полюбила… – Тут він затнувся, наче намагався щось пригадати. Сказав: – Ще раз вибач – лізе в голову всіляка банальщина. Типу «найкраща у світі дівчина». Не можу знайти підходящого слова.

– А ти й не шукай, – сказала Ліза. – Мені й ці слова підходять.

– Тоді порядок.

Отакий він був. Ліза дочекалася, що він сказав:

– А знаєш, насправді мені страшенно хочеться побувати в тій твоїй маленькій фортеці. Фортеці твоєї душі.