І прибуде суддя

— Може, спочатку додому? — спитав його старший колега. — Це ж Людка Чернякова, старого Черняка, що на Вощанівці живе.

— Людмила Черняк? — скинулася чергова. — Н-не може бути…

— Чому не може? — здивувався лікар. — Я точно знаю. Я ж місцевий. Та що з вами, колего?

Чергова справді виглядала дуже дивно: наляканою і спантеличеною — вона не тільки зблідла, а якось дивно поводила очима, наче на неї мали от-от напасти люди, котрі були поруч, або ж мав з’явитися хтось страшний з-за дверей, на які вона позирала з невимовним жахом.

— Розумієте… — далі вона видала щось булькаюче, схоже на таке — бдвтж…

Вона ковтнула друге слово, подивилася так, ніби забула мову.

— Вам погано? — кинувся до неї старший лікар.

— Ні-ні, — лікарка відставила руку з розчепіреними пальцями, інстинктивно боронячись від його доторку. — Розумієте… Річ у тім, що нам дзвонила жінка.

— То й що? — не зрозумів лікар «швидкої» — у його погляді став теж проростати острах.

— Жінка, яка назвалася Людмилою Черняк, — тихо, мов боячись, що її хтось почує, вимовила чергова. — Вона й повідомила, що мають привезти важко травмовану дівчину. Попросила все підготувати. Вона говорила якось так, — жінка затулила лице руками, — якось так говорила…

— Хіба одна Людмила Черняк є на світі? — розважливо сказав молодий лікар і запитливо подивився на старшого.

— Взагалі-то Черняків у Старій Вишні кілька, — подумавши, відповів той. — Сімей три-чотири. А може, й більше, я всіх не знаю. Але… Але ще одної Людмили Черняк, здається, немає.

— Може, вона сама подзвонила, поки ще не втратила свідомість? — припустив молодий, і подивився на мене. — Де ви її знайшли?

— Біля колії, — відповів я. — Але там телефону я не помітив. Це збоку від станції.

— Може, хтось так вас розіграв?

— Розіграв? — здивувалася чергова. — Навіщо? З такими речами не жартують.

— Що ж тоді виходить? — спитав наче сам себе молодший лікар.

— Стривайте, — сказала чергова. — Ось ви кажете, що вона місцева, — кивнула у бік померлої. — Але ж оцей добродій, — тепер вона хитнула головою на мене, — цей добродій каже, що це провідниця з потяга, який щойно зупинився у Старій Вишні і яким він сам приїхав.

— Так, я чув, що вона була провідницею, — сказав старший лікар. — Тоді що ж сталося? — він і собі пильно подивився на мене.

— Звідки я знаю? — трохи сердито сказав я. — Що вона місцева, мені сказав жебрак, який почув її крик. Ми з ним разом знайшли цю дівчину біля колії, я вже про це щойно казав. Тільки жебрак чомусь відмовився далі її нести, навіть іти разом зі мною.

Я вимовив це і раптом відчув, як мурашки пробігли по шкірі — пригадав слова жебрака про те, що, коли принести провідницю до лікарні, вона помре. «Ідіотство якесь, — подумалось мені, — звідки йому було те знати?» Хоча, це можна було передбачити з її стану. Але той нещасний обірванець запевняв, що коли занести її додому, то, можливо, нічого не станеться, є шанс її врятувати. Ні, таки ідіотство, маячня божевільного, якій я годен повірити.

Я раптом збагнув — не слухаю, що до мене каже старший з лікарів «швидкої».

— Ви до мене щось казали… вибачте…

Я ледве повертав язиком — стомленим, важезним, як і все тіло. За вікном глухо шумів сад, і той шум, здавалося, став наповнювати всю кімнату, розчиняючи присутніх у собі.

— Я питав, чи з вами не було ніякої жінки? — сказав старший лікар.

— Уявіть собі, жодної, — проти своєї волі розсердився я. — Коли я зійшов з потяга, мені взагалі здавалося, що це місто вимерло.

— Не гнівайтесь, — примирливо сказав старший. — Як вона загинула — встановить міліція. Ось, здається, вони й прибули.

Ми вийшли назустріч міліцейській машині. Я заново повторив свою розповідь молодому худющому лейтенантові, який дивився на мене вкрай підозріло. Я мусив їхати з ними знову на те саме місце, де ми знайшли Людмилу. Спочатку ми дісталися до станції, потім я у супроводі лейтенанта і двох сержантів та лікарів зі «швидкої», яких теж навіщось разом з машиною взяли з собою, мусив пройти тим же шляхом, яким ішов недавно разом із жебраком. У мене дедалі сильніше пекли очі й гули ноги. Там, на місці події, я ще раз повторив лейтенантові, що я Людмили з потяга не штовхав, а, навпаки, намагався її врятувати.

Судячи з усього, він не повірив і невідомо для чого зажадав, аби ми проїхали тим шляхом, де я ніс Людмилу. Коли ми спинилися біля лавочки, де я перепочивав зі своєю нелегкою ношею, він присвітив ліхтариком і щось пробурмотів собі під ніс, здається, сказав, що, схоже, так і було, як я розповідаю. Нарешті біля лікарні, куди ми повернулися, він спитав, де я маю ночувати і, ще раз пильно оглянувши направлення на роботу в районний суд, сказав, щоб я був готовий і чекав на виклик до слідчого. Я пообіцяв, що з’явлюся відразу.

— Відвезіть його до готелю, — нарешті сказав лейтенант і повернувся до старшого із «швидкої». — А її відвезіть поки що до моргу.

— Добре, — сказав лікар і звелів санітарам винести померлу. Коли вони виносили провідницю, мені здалось на якусь мить — вуста її розтулилися і з них от-от злетить якесь важливе для мене слово. Я подався вперед, але губи, все ще червоні, наповнені кров’ю, стулилися. Чи це мені з перевтоми ввижалося? «Ти просто дуже змордований, друже, — подумав я. — Задрімати б хоч на годинку, може, тоді скінчиться нарешті ця жахлива ніч, зникне все те, що ввижалося».

Все ж я поплентався до машини «швидкої», подивився, як провідницю всувають у її темну пащу. «Я ніколи більше не побачу її, — зненацька майнула прикра думка, — ніколи більше не побачу. Але ж це неможливо. Її загибель більш ніж безглузда. Ця дівчина призначалася для мене, це мені тепер зрозуміло. Навіщо ж тоді було її вбивати? Хто її вбив? А якщо вона сама позбавила себе життя, то знову ж таки — чому? Що її до цього підштовхнуло?»

Грюкнули, зачиняючись, двері машини. Я отямився і кинувся до старшого лікаря.

— Може б ви підвезли мене до готелю?

— До готелю? — спитав лікар. — А чого ж — можна. Готель у нас у центрі, а морг біля старої лікарні. Це зовсім поруч. Залазьте всередину.

Вийшло так, що я сів по один бік носилок з Людмилою, поруч молодший лікар (старший примостився в кабіні поряд з водієм), навпроти сіли санітари. Машина рушила, хоч незабаром і зупинилася. Виявилося — то зустріли хірурга, який нарешті приїхав до лікарні власною машиною і допомога якого була вже зайвою.

Дорога до моргу тривала хвилин десять, а може, й менше. Ледве вони рушили, у мене знову з’явилося відчуття, що Людмила все ще жива. Коли старший лікар перекинувся кількома словами з хірургом і машина помчала далі, водій вимкнув світло у кузові. За якусь хвилину, як тільки «швидку» підкинуло на вибоїні, мені здалося, що Людмила застогнала. Я здригнувся, зиркнув на своїх мимовільних попутників. У темряві важко було вловити, чи вони щось теж почули. «Я мушу перевірити сам, — подумав я. — Я не страхополох, не боюся цього», — сказав я собі ще через невеликий шматок дороги. Поволі, мовби ненароком посуваючи руку, я доторкнувся до руки провідниці. Це була холодна рука мерця, який на диво швидко встиг задубіти. Однак, поспішно відсмикнувши руку, я тут же став відчувати непереборне бажання вдруге доторкнутися до цих холодних, без сумніву, неживих пальців.

«Що зі мною?» — подумав я, мало не стогнучи, бо бажання торкнутися, погладити мертву руку провідниці ставало нестримним. Це було так схоже на звичне бажання пестити жінку, що я, усвідомивши це, неабияк перелякався. Невже я некрофіл? Ледве згадав це слово, як відчув: мене охоплює невимовний жах.

— Що з вами? — спитав раптом лікар, що сидів поруч зі мною. — Вам погано?

— Ні, ні, — прошептав я і зрозумів, що все моє тіло почало труситися, немов у лихоманці.

— Увімкніть світло, — попросив лікар.

Ледве світло спалахнуло, як я дізнався, що сиджу блідий, наче щойно знятий з хреста.

— Серце схопило? — співчутливо спитав молодий лікар.

— Ні, — заперечливо хитнув я головою.