І прибуде суддя

— Отже, таємниця все-таки є?

— Ти міг про те й не питати, бо я все одно не відповім. Погоджуйся, Георгію.

— Але тоді ти повністю зненавидиш мене…

— Ти нічого так і не зрозумів.

Вона опустила руки, пішла до дверей. Я стояв заціпенілий, наче мертвий.

Тихо зачинилися двері. Кроків під вікном не було, отже…

Ґлорія пішла або до сараю, або до ванни. Або… Моє заціпеніння змінилося жахом. Я уявив, як Ґлорія заходить до маленької кімнатки і накидає собі петлю на шию. Або занурює голову у воду. Я зірвався з місця і, не тямлячи себе, кинувся надвір. Холодне повітря трохи протверезило мене, і я підійшов до літньої кухні майже спокійний. Жовте око маленького віконця притягало, проте, так сильно, що опиратися я не зміг. Я заглянув до вікна і побачив, що Ґлорія стоїть на колінах і щось шепче. «Молиться», — зрозумів я. Я опустився й собі на коліна. Тільки у мене вийшла не молитва, а швидше прокляття. І самому собі, і калічці, котра зверталася до Бога і, як я розібрав по губах, називала моє ім’я, і місту, що знову німувало, холодне, наче ця пізня зима. Ненавидячи Лору, я ненавидів і його, але хтось, хто вже стояв за моїми плечима, з гадючим смішком заспокоював мене, що Ґлорію я таки люблю, отже, полюблю й місто, дізнаюся нарешті таємницю, яка виявиться мені не потрібною, і зі всім примирюся.

Я зірвався на ноги і рвонув двері. Проте сміх, що рвався з грудей, застиг на губах.

Ґлорія подивилася на мене так ясно, навіть не здивовано, а просто запитально, що мені стало не по собі. Так, наче я стояв перед нею геть голий.

— Я молилася за тебе, — сказала вона. — Гадаю, Бог пробачить те, що буде між нами. Хоч я й не хотіла б себе обманювати.

Різко повернувшись, я попрямував до своєї кімнати. Здавалось, що Ґлорія плаче або сміється. Я зупинився перед самим порогом і таки оглянувся. Ґлорія вже підвелася і, спинившись у дверях, дивилася мені вслід.

«Вона чогось чекає», — подумалося. Думка видалася мені неприродною. «Але що в цьому світі є природного?» — додав я до своєї думки-незугариці. Нічого — міг би відповісти, нічого, крім цих зір над головою, вечора, що зазирає у двері, які я встиг відчинити. Окрім всіх речей, що оточують нас, крім нас, власне, самих.

Ґлорія стояла і дивилася. Так вона могла стовбичити скільки завгодно, тому я рушив назустріч. Вона ж, навпаки, наче прикипіла до того осоружного місця, ще й руки розкинула, мовби хтось її розіп’яв.

— Ходімо, — сказав наблизившись.

— Куди? — спитала Ґлорія глухо, рівно, байдуже.

— Хіба ти не знаєш?

— Звідки мені знати?

— На пустир.

Тут я побачив, що вона по-справжньому злякалася. Навіть не намагалася приховати цього.

— То йдемо?

Вона повагалася. Можу поклястися: якби доторкнувся до її грудей, моя рука застрибала б од шаленого калатання її серця.

— Який ще пустир? — спитала вона, і голос, особливо на останньому слові, затремтів.

— Той, на якому я врятував Нілу Трачук.

Ґлорія зойкнула. Була схожа на маленьке, загнане в глухий кут звірятко. Звірятко щулилося і благало про пощаду. Хоч я зовсім не збирався його вбивати чи забирати в неволю.

— Мені холодно, Георгію. Ми ж домовилися, що ти… Ти не будеш… Не повинен… Інакше я не зможу…

«Яка ж вона беззахисна», — подумав я.

Повернувся і пішов, не оглядаючись. Ляскаючи капцями, Ґлорія човгала слідом. Мені так хотілося озирнутися і побачити її злякані і віддані очі. Та я ледве не завмер на безкінечному ходу, десь перед самими відчиненими дверима. Як раптовий порив крижаного вітру серед літньої спеки, прийшло усвідомлення: я втратив Ґлорію — ту, яка була досі, яка пропонувала мені свій стиль спілкування, дикий і незбагненний, як багато що в цьому безглуздому місті. Але це була вона, така, як була, а тепер? Ні, вона йде за мною, але що з того?

Мені захотілося пройти крізь стіну, одну, другу, крізь усі стіни, яких мало бути багато. Якщо в цьому домі не вистачить, знайдуться й інші. Я не скоро зупинюся.

Але стіна вже була так близько, що я мало не вдарився об неї. Ґлорія тихо засміялася за моєю спиною.

26 квітня

Справа, яку я мав розглядати того дня, була дуже простою. Це була моя шоста справа за два місяці роботи суддею. Підсудний працював у селі неподалік Старої Вишні на фермі підвожчиком кормів. Однієї зимової ночі він заліз на ферму і вкрав корову. Його побачила сусідка, котра жила на тій же вулиці, що й він. Вона випадково серед ночі вийшла надвір, бо їхня власна корова якраз мала от-от отелитися, і побачила сусіда. Вона ще здивувалася, що він робить це вночі, хотіла запитати, куди він веде корову і чому, може, захворіла абощо. Але не запитала, а як стали шукати пропажу, то вона й розповіла. Сусід не став відпиратися, хоч заявив, що корова втекла. Її справді того ж дня знайшли, але про факт крадіжки таки повідомили міліцію, а звідти передали справу до суду. Крадій визнав: так, він украв, хотів продати, бо розумів, що тримати в себе не зможе. Йому загрожувало від одного до трьох років, я схилявся до мінімального строку. Дядько викликав навіть співчуття, хоч і виправдати його не було підстав.

І раптом вже на суді сусідка, головний свідок, заявила, що ніякої корови, котру начебто вів сусід, вона не бачила, що розповісти про те попросив сам сусід, бо нащось йому треба було. Підсудний, почувши таку заяву, не зрадів, як можна було чекати, а заявив, що корову він таки вкрав. Сусідка ж плакала і казала, що не може брати гріха на душу. Ситуація виходила абсурдною, я перервав суд до з’ясування нових обставин. Вже тоді у мене виникла підозра, що цей чоловік навіщось себе обмовляє.

Мені передали, що підсудний хоче зі мною поговорити. Він стояв біля виходу з суду і м’яв у руках стару кролячу шапку. Почервонілі очі свідчили: він провів перед тим не одну безсонну ніч.

Під час розмови моя гіпотеза підтвердилася. Дядько заявив, що так, хотів сісти до в’язниці. Вдома в нього неблагополучно: жінка гуляє з іншим, ніякі умовляння не допомагають. От він і вирішив: може, коли він сидітиме в тюрмі, вона сама подасть на розлучення.

Але я не міг йому нічим допомогти. Я не міг засудити безневинного і сказав йому про те. Тоді він схопив мене за руку.

— Пане судця, але ж я сам цього хочу. Може, ви поговорите з Ганною, сусідкою?

— Поговорю — про що?

— Ну, про те… — Він начеб засоромився. — Може б, вона змінила свої слова?

— Та ви розумієте, що мені пропонуєте?

Я вигукнув це, не приховуючи роздратування. Уявив собі картинку: суддя вмовляє свідка знову лжесвідчити, заради того, щоб засудити безневинного…

— Вибачте, — сказав він. — Я гадав… Коли знову приходити на суд?

Але назавтра суду не було. Підсудний на засідання не з’явився. Мені повідомили: вчора ввечері він зробив спробу накласти на себе руки. Повернувшись додому, взяв рушницю, пішов до хліва і там вистрілив собі в голову. Куля вибила око, пробила череп, але він лишився живий, хоч і перебуває тепер у районній лікарні. Я зателефонував туди і дізнався: становище майже безнадійне.

— Біля нього хтось є з рідних? — спитав я із затаєною надією.

— Дружина і син, — була відповідь. — Син, правда, вже поїхав додому. А дружина ночуватиме.

Чи винен я був у цій трагедії? Я вчинив так, як і мав, як зробив би на моєму місці будь-який суддя.

Щось, проте, знов обірвалося всередині, міг би заприсягнутися: то стала видимою, реальною душа. Я довго сидів у кабінеті (тепер набагато просторішому, ніж попередній), доки не прийшла Раїса і не нагадала, що в мене ж іще одне судове засідання, яке через мою відсутність затримується.

— Добре, я йду.

Але підвестися було так важко, мовби я приріс до стільця.

28 квітня

Ґлорія завжди зустрічала мене, коли я вертався з роботи, і починала розпитувати, що сьогодні в мене цікавого трапилося. Щось питала, ледве я переступав поріг, коли зливала мені на руки, подавала рушника, коли годувала. Слова вимовляла начеб автоматично, безбарвно, творячи щоденний ритуал. «Може б ти помовчала?» — не раз хотілося сказати мені, і все ж не казав, а слухняно розповідав і розповідав. Ми обоє ніби втікали від чогось суттєвішого. Іноді мені навіть здавалося, що від загрози мовчанки.