І прибуде суддя

Ґлорія, котра всю дорогу думала про щось своє, повернулася до мене.

— Ви були тут учора з Валерією?

— Так.

— А сьогодні…

— Що — сьогодні? — не зрозумів я.

Очі її зробилися такими великими, що, здавалося, от-от поглинуть не лише мене, а й весь цей ліс, де ми раптом почали відчувати себе дрібними-дрібними мурашками.

— Сьогодні ви хочете повторити все, що було вчора з Валерією?

— Чому ви так подумали?

— Бо… Мені так здалося. До того ж Валерія розповіла вчора, як ви ходили до лісу.

— Валерія розповіла? — я не знав, що думати, таким великим було моє здивування. — Ви з нею розмовляли?

— Авжеж, — сказала Ґлорія дуже просто. — Після того, як ви пішли. Не дивуйтеся так. Я бачила, як ви виходили з дому. Ну, і я… Я подумала, що ви не швидко повернетеся, якщо повернетеся взагалі. Тому я зайшла до Валерії, познайомилася. Не бійтеся, ми дуже мило поспілкувалися.

Тут я раптом зрозумів, що Валерія чомусь розказала геть усе, навіть про наші уявні любощі посеред лісу, саме на цьому місці. Правда, тепер вже не був певен, що того не було насправді. «Так ось чому я йшов сюди сьогодні з Ґлорією», — стомлено і водночас глумливо подумав я.

Ґлорія стояла і дивилася на мене. Це тривало так довго, що я подумав: треба ж нарешті хоч щось сказати. Хоч одне якесь маленьке слово видобути з надр мозку, присилувати його сісти на язик і матеріалізуватися у звуки. А може, не в звуки, а у якусь муху, комара чи іншу маленьку комаху, котра б поповзла або полетіла. Тим часом Ґлорія почала роздягатися. Скинула пальто, потім кофту, спідницю, взялася за комбінацію.

— Що ви робите? — нарешті отямився я.

— Як що? — здивувалася Ґлорія. — Роздягаюся. Хіба не це робила вчора ваша Валерія?

Полетіла на соснове гілля сліпучо-біла комбінація, я побачив голе, вкрите синцями і струпами, тіло. Далі Ґлорія взялася розстібати білий, мереживний, схожий на вузенький шматок тюлю, пояс, одягнутий на чорні, аж блискучі від чорноти, трусики. Несподівано я відчув, що вигляд цього понівеченого тіла і того, що ще залишилося на ньому, починає збуджувати. Але це було якесь дивне, я сказав би, темне збудження: мені захотілося кинутися і ще більше пошматувати її тіло, завдати болю за це знущання наді мною і над собою, за її дивне божевілля, а може, й не божевілля, а стан, якому я не годен добрати назви.

— Перестаньте, — простогнав я.

— Перестати? Зовсім перестати? А може, я не дочула? Ви сказали — переспати? Ви, здається, майстер на ці справи?

Я зрозумів, що от-от кинуся і вдарю її. Та тут за спиною почулося якесь шамкотіння. Озирнувшись, я побачив учорашнього німого незнайомця. Він дивився на мене широко виряченими очима, а ротом натужно ловив повітря. «Справді, все повторюється, як учора», — подумав я, кинувся і за два стрибки схопив німого за барки. Він замукав, заметляв головою, але не опирався і начеб про щось мене просив.

— Відпустіть його, — почувся голос Ґлорії. — Це німий Максимко. Він не зробить нам зла.

Ґлорія — побачив я, зиркнувши через плече, — стоїть зі схрещеними на грудях руками геть гола і, звісно ж, дрижить від холоду.

Я повернув німого і легенько підштовхнув його в плечі. Однак він, ступивши крок чи два, повернувся до мене і став щось белькотати, благально зазираючи у вічі. Тоді нагнувся і став цілувати руки. Я знову, тепер уже з огидою, відштовхнув його. Але коли він, заточуючись, налетів на стовбур сосни, раптом із жахом зрозумів, про що просив мене цей нещасний: він хотів бути присутнім при тому, як я братиму Лору. Не тямлячись, я кинувся і став гамселити його кулаками по чому попало. Ґлорія пронизливо закричала, проте її крик тільки додав мені люті.

Я бив, і у перервах між ударами часом зблискувала думка. Цей чоловік уособлює зло цього міста, а може, й більше. Ще одна блискавка — понівечене тіло Людмили Черняк, яке я несу на руках. Що б я зробив з нею, якби не зустрів «жебрака»? Я бив і все більше розлючувався і несамовитів.

Не знаю, може б я геть покалічив би його, якби Ґлорія не кинулася до нас і не вчепилася в мої плечі. Я спробував відкинути її, але з першого разу це не вдалося.

— Георгію, перестаньте, — прошептала Ґлорія.

Дивна річ, шепіт цей подіяв більше, ніж крик. Я спинився і тут побачив, що тримаю в руці гілляку, якою, очевидно, лупцював геть подряпаного придурка, і пожбурив її. Маленька червона цівка потекла перед очима, я збагнув, що то кров на щоці німого, і остаточно отямився, різко повернувшись, я завмер від ще однієї несподіванки. Ґлорія стояла переді мною одягнута, повністю одягнута, хіба що пальто ще не встигла застебнути.

«Скільки ж я бив цього нещасного?» — подумав я.

День. Ми з Ґлорією вертаємося з лісу. Ми мовчимо, наче стали німими, як і знебощений Максимко, котрий чалапає десь позаду. Ось і місто, думаю я, ось і пустир, на якому я рятував Нілу. Ось і пустир. Я ледве стримую себе, щоб не впасти на пожухлу траву і, качаючись по ній, заридати з розпуки.

Вечір. Я не знаю, що робити з собою. Тяга до Ґлорії така нестримна, що я починаю гризти подушку і викручую собі пальці. Десь здалеку приходить біль і запах крові — я геть вивернув безіменного пальця на лівій руці і прокусив губу.

Пізній вечір. Я стукаю в стіну між мною і Ґлорією. Спочатку тихо, несміливо, потім сильніше й сильніше, гачу з усієї сили. Отямлююсь від голосу: «Георгію!» Лора стоїть на порозі.

Вона підходить до ліжка і, наче маленького, починає гладити мене по голові. Я притуляюся до її живота, а потім до колін, цілую їй ноги. Тоді вона й говорить, що мусить розповісти мені геть усе. Нарешті я дізнаюся таємницю її понівеченого тіла.

Вона говорила тихо, ледве чутно. Здавалося — її слова народжує не вона сама, а хтось сторонній. Хтось натужно вимовляє їх далеко-далеко, а Лора тільки підхоплює їх на льоту і намагається передати далі, наче замороженими, такими, що втратили свій первісний зміст. Кілька разів хотілося попросити говорити голосніше, чіткіше, але я, звісно, не зробив цього. Я занурювався у зміст її розповіді, немов плавець у застояну каламутну воду. Боявся пливти цією водоймою її розповіді, подумки гидливо струшував слиз зі свого тіла, та все ж розумів, що маю перепливти, маю дістатися іншого берега, інакше ми лишимося обоє на різних берегах.

Її розповідь додавала чогось настільки мені незнайомого, немовби я побував в іншій країні, на іншому континенті, а може, і планеті. Декілька разів я ловив себе на думці, що вона розповідає неправду, навіщось дурить мене. Я хотів припинити навалу жорстоких слів — і не міг. Вони вже вгризлися в мою душу назавше — розумів я — готові зовсім її розшматувати. І в якусь мить я збагнув, що прагну забути щойно почуте. І зрозумів — що вже ніколи не зможу цього зробити. Мене почало волокти за собою кожне слово, що, наче борона, зачіпляло гострими зубцями камінці моїх думок, доки їх не лишилося жодної. А я немовби став частинкою цієї просякнутої то болем, то сумом, то гіркотою, то жорсткою, майже жорстокою, іронією розповіді. Розповіді чи сповіді, а втім, то був швидше розтягнутий у часі болісний зойк, який довго виривався назовні, поки, нарешті, не зміг вирватися, щоб ударитися об мої груди і мій мозок.

Так я дізнався, що вона рано почала усвідомлювати себе потворою. «Не заперечуйте, Георгію, це саме так». Вже у восьмому класі вона остаточно зрозуміла, що її ніколи ніхто не покохає, що вона бридка кульгава качка. Кожен новий рік її дорослішання підтверджував це. Саме так, підтверджував. Бідні її батьки, вони назвали колись доньку Ґлорією, дали красиве іноземне ім’я. Вже дорослою вона довідалася, що воно означає на латині.[2] А ще раніше батько розповідав, він любив про це розповідати, як не хотіли реєструвати в загсі те не наше ім’я, і як він мусив купити аж дві пляшки коньяку.

— Так от, Георгію, я це усвідомлювала, не треба пестити мої пальці, зараз у вас відпаде охота до цього. Минали роки, я закінчила школу, вступила до університету. Там закохалася в одного хлопця, свого однокурсника, і зазнала пекельної муки, себто була брутально зневаженою, а згодом мене відштовхнули остаточно. Я повернулася додому, вчитися разом з ним було нестерпно. І тоді зрозуміла, однієї темної, схожої на теперішню, осінньої ночі, що мені належить робити. Ти бачив нашого сусіда, отого пузатого Петра? Бридкий тип, авжеж. Він був перший, кому я віддалася. У німого Максимка є старший брат, теж німий, там вся сім’я німа, він був другим. Потім був і Максимко, але то вже потім.

2

Gloria (лат.) — слава.