Страница 31 из 45
Я вже знав, куди мене кличуть, і не мав бажання опиратися. Я поцілував Валерію і повідомив, що маю навідатися до знайомого, з яким цього вечора ми домовилися вирішити одну вкрай важливу справу.
— Ну, якщо так, — сказала Валерія, — то йди, тільки швидко вертайся. В тебе є що читати?
— Та трохи є, — відповів я, — вибери там собі на полиці.
Вже в дверях я додав:
— Раптом затримаюся, лягай спати.
— Ти мене ображаєш, — сказала Валерія, — знову мене ображаєш, а навіщо? Ти можеш бути добрим тільки в лісі, ось ти який.
— Не тільки в лісі, ти в цьому переконаєшся, — сказав я, — повернуся швидко, може, через півгодини.
Наближаючись до заповітної крамниці, я підозрював, що не повернуся ні через півгодини, ні через годину, ні навіть через дві чи три. Діставшись до крамниці, сів на сходинки і став чекати. Чекати довелося довго, місто по вінця занурилося в темряву, погасли майже всі вогні, і лише тоді ззаду почулися кроки. Я встав і пішов назустріч. За рогом мені накинули на голову мішок. Прийшов до тями, як і слід було сподіватися, у рожевій кімнаті. Тепер я не став гаяти часу і відразу відшукав двері до кімнати в стилі Босха з додатком Ґойї та невідомого художника. І хоч годинник у мене забрали, все ж я збагнув: мені належить пробути в ній до понеділка. Я тільки попросив невидимих господарів кімнати, аби якось повідомили Валерію, що зі мною нічого не трапилося. Відповіддю мені була все та ж всеосяжна, могутня, безмежна тиша, яка, здавалося, поглинула цілий світ.
Серед тієї тиші у мене було досить часу, щоб обдумати все. Я мав собі обрати котрийсь із трьох шляхів. До кінця боротися з невидимим ворогом на свій страх і ризик. Прийняти пропозицію Валерії, якщо вона здатна буде ще раз пробачити, і повернутися до Львова або просто забратися геть зі Старої Вишні, будь-куди. Чи врешті-решт прийняти правила гри, стати повноправним членом якоїсь банди, товариства чи що там ще, а тоді вже діяти залежно від обставин. Я обрав третій шлях.
Я вже був геть втомлений, коли двері до сусідньої кімнати відчинилися. Цього разу там горіло світло. Повагавшись, я зазирнув туди і побачив, що чорні шпалери на стіні пообривані, клапті валяються на підлозі, а біля протилежної від дверей стіни стояло акуратно заправлене, накрите темно-синім покривалом ліжко. Ледве я добрався до нього і стомлено присів, притулившись до стіни, як провалився у безодню сну.
7 грудня
Мене розбудили голоси. Вони лунали зовсім близько, за стіною. Розмовляли, ні, радше сперечалися, чоловік і жінка. Я очманіло поводив головою і здивувався ще більше: у кімнаті було видно, але не від того, що горіла лампочка, а від світла, яке проникало зовні, знадвору, крізь вікно за моєю головою. Не вірячи своїм очам, я втупився у те вікно, побачив стовбур якогось дерева. Спершу я аж заплющив очі, таким нереальним видалося це дерево. Далі зірвався на ноги, кинувся до вікна. За ним виднівся шматок саду й городу. У безлистих кронах яблунь глухо шумів осінній вітер. Може, я ще сплю? Я прислухався. Голоси за стінкою стихли. Озирнувся. Двері до сусідньої кімнати прочинені. Я заглянув туди. Туди… туди також проникало світло. Світло крізь вікно. На підлозі валялися шпалери, але без потвор Босха, на них були якісь рожеві міщанські квіточки. Я перетнув цю кімнату і ввірвався до третьої. Та ж сама картина. З кімнати, усіяної рожевими клаптями, далі запрошували напівпрочинені двері. За ними я так само бігцем подолав коридор і рвонув двері, за якими брязнула каструля. Вражено спинився: тут, на кухні, щоправда, теж обдертій, з обсипаним тиньком, біля столу з каструлями стояла незнайома жінка. Вона повернула голову на мої кроки.
«Вона, ця жінка, — промайнуло у мене в голові.— Я її знаю?»
Я зрозумів — ні, не знаю. Треба було негайно придумати, вигадати їй вину, інакше я просто піду звідси. Просто піду. І далі вже мені не буде чого робити в цьому містечку.
Жінка мала просте обличчя, схожа більше на селянку, ніж на городянку. Правда, в рисах обличчя відчувалися ледь помітні сліди колишньої інтелігентності й звабливості. Колишньої? Може, вона потрапила до цього міста, як і я, випадково, і навічно зрослася з ним? Я подивився ще раз на цю жінку. Чи знає вона, яку долю я їй заготував?
Здивування впереміш зі страхом народжувалося в її очах. Страх зростав у міру того, як я наближався до неї. По її руках стікало якесь рідке місиво, скапувало на фартух, яким вона була запнута. На хвилю мені здалося, що то стікає перемішана з бридкою, хтозна з чого приготованою стравою кров.
— Що ви робите? — мимоволі вирвалося в мене.
— Готую їжу для свиней, — сказала жінка і спрямувала свої замащені руки супроти мене. — Хто ви?
— А ви хто? — зігнорував я її запитання.
— Я хазяйка тут. То що вам треба? Чи ви заблудилися?
Тут я не витримав і засміявся. Спершу тихо й гірко, а потім все голосніше й голосніше. Справді, гарна справа: тебе привозять, мов кота в мішку, викидають, ти перебуваєш у пастці невідомо скільки часу, прокидаєшся, і тебе ще й питають: хто ти і чого тобі тут треба?
Жінка, проте, вже дивилася на мене як на божевільного, не втрималася і стала відступати вздовж плити до дверей за її спиною. Я погасив сміх і собі відступив.
— Ви справді тут хазяйка? — спитав якомога спокійніше.
— Так, — почув я.
— І живете тут?
— Ні, — сказала вона. — Це хата моїх батьків.
— То тут живуть вони?
— Та ні ж, — здавалося, вона боїться, що я не повірю. — Вони померли. Мама недавно, а батько ще десять років тому. Тут жила моя сестра, але вона вийшла заміж і виїхала в інше місто. Тепер ми продали цей будинок, ви ж бачите, що повивозили меблі. Тут мають поселитися нові господарі, правда, в будинку не житимуть, а буде якась фірма. От-от мають ремонт почати.
— То ви для їхніх свиней і готуєте? — сказав я все ще з відтінком іронії.
— Ні, свині наші, — сказала вона. — Я тут недалеко живу, то ще приходжу їм варити. До весни ми ще маємо право користуватися хлівом. А там одну заколемо перед Пасхою, а другу продамо.
Було видно, що вона каже правду. Отже, до тих хто привіз мене сюди, вона, швидше за все, жодного стосунку не має. Фірма, гм, фірма… Але якщо це люди з фірми, то чому вони не потурбувалися, аби я не побачив цієї жінки?
— Ви мене справді не знаєте? — спитав я тепер зовсім спокійно.
— Ні. А хто ви?
— І сьогодні вранці не бачили?
— Ні. Поки ви не зайшли. Я було злякалася.
— Ну гаразд, — сказав я. — Піду вже…
Вона не стала заперечувати. У дверях я озирнувся.
— А як називається фірма, не пригадуєте?
— Ой, як же вони казали… Здається, «Світлана».
— «Світлана»? — перепитав я.
— Та ніби так.
Щось мені нагадувала ця назва.
Гаразд, може, потім згадаю, вирішив я. Фірма? Чи не юридична фірма?..
— Я у вас нічого не вкрав…
— А що тут красти? — насторогу в очах жінки змінив сум.
Я покинув будинок і вже надворі, коли вдихнув свіжого холодного повітря, почув віддалений мелодійний звук. Що це? Звук то наче наближався, то даленів. Я ступив крок, другий, збагнув, що це. То десь там, в центрі міста бамкали церковні дзвони. Отже, сьогодні неділя, мене протримали у таємничому будинку лише ніч. Оглянувшись, я побачив, що нічого незвичайного цей будинок не мав. Чималий, на п’ять чи шість кімнат, а проте старий і обдертий, оточений таким же старим садом. Стояв він на краю міста, збоку від вулиці, схожої на сільську. Ось чому, напевне, минулого разу я не почув жодного звуку.
Я вийшов на вулицю і зупинився. Щось, як не раз бувало останнім часом, я забув. Ага, забув запитати, як її звати.
Я схожий на рибу, викинуту на берег. Риба лежить і дивується, чому вона не вмирає? «А можливо, вона відчуває наближення моря», — зненацька думаю я і підводжуся. Прислухаюся до звуків за стіною.
Годину, а може, дві тому я з острахом наближався до своєї оселі. Як мене зустріне і що скаже Валерія?