І прибуде суддя

Визначивши місце на краю пустиря, де ті двоє били Нілу, я постояв, вдивляючись у довколишній простір. Обвів поглядом декілька крайніх хат, тоді подивився в бік річки, поля на другому березі, пробіг очима до лісу, що звідси здавався ледь-ледь синюватим, і вернувся назад. Втупившись собі під ноги, віддався думкам, що, можливо, могли привести мене якщо не до розгадки, то до якогось поштовху щодо вчорашніх вечірніх подій. Звідси до оселі Ніли не так і далеко. Пройти цією вулицею, повернути на другу, потім ще поворот, і ось перед вами буде добротний будинок, сповнений тепер трауром. Чому ж Ніла опинилася на краю пустиря? Йшла від когось? Але ось крайня хата, від неї можна рушити хіба що в протилежний бік. Іти пізнього вечора через пустир до річки? І це в містечку, де намагаються якомога раніше лягти спати, де якщо не всі, то принаймні переважна більшість мешканців чомусь бояться саме таких темних вечорів, наче безлюдними вулицями безперестанно шастають зграї гангстерів і вбивць.

В університеті я вивчав логіку, навчався методам ведення слідства і ще всіляким юридичним премудростям і професійним тонкощам. Попорпавшись у своїх знаннях, я відчув, як мене кидає то в жар, то в холод. Ніла швидше за все прийшла сюди на чийсь виклик, і це могли бути або ті двоє, або хтось третій, скажімо, її наречений. Він міг жити десь поблизу, вона могла його не дочекатися, а підійти — ті двоє. Зрештою, її наречений міг бути одним з тих двох. «Якщо останнє припущення правильне, — подумав я, — то впізнати його я зможу напевне». Навряд чи вдасться звинуватити його у самогубстві обраниці серця, котру він, можливо, запідозрив у чомусь негарному, але принаймні спробую дізнатися про причину, яка підштовхнула Нілу до трагедії.

Я знав, що льонозавод знаходиться десь на протилежному боці міста. Дорогою все ж довелося перепитати. Хвилин за сорок я туди дістався. Степан Колбун виявився високим худорлявим хлопцем, не схожим на жодного з тих нападників. Він неквапливо витер паклею засмальцьовані руки, подивився на мене втомленими виразними очима і у відповідь на моє запитання підтвердив: так, він знав Нілу Трачук, так, вона вважалася його нареченою, він уже знав про її смерть.

— Давайте вийдемо кудись, — запропонував він.

Ми вийшли з невеличкого задушливого цеху, просоченого пилюкою, надвір. Нам дув у обличчя холодний північний вітер. Я подумав: схоже, як не сьогодні, то завтра піде сніг.

— Треба було вам одягтися, — сказав я, бо Степан стояв у легкій робочій курточці, накинутій поверх іще легшої картатої сорочки.

— Дарма, я звик. Кажіть.

Голос у нього видався мені так само стомленим, як і очі, хоч якихось ноток суму я спершу не вловив. Я спитав, коли він востаннє бачив Нілу. Він відповів, що днів п’ять тому. Так, минулої суботи. Я розповів, як її врятував, правда, аби не завдавати болю (яке це мало тепер значення?), не сказав, що провів половину минулої ночі у неї.

— За що її могли бити? І хто?

Моє питання неначе повисло в повітрі, такою довгою була пауза.

— Бачите, я погано знав Нілу, — сказав він, і, здавалося, став ще втомленішим. — І взагалі не знав її друзів.

— Різниця у віці?

— Так, різниця у віці. До того ж я тільки два роки тому повернувся до Старої Вишні. І взагалі…

Він поліз до кишені, дістав пачку цигарок, простяг мені. Я сказав, що не палю. Тоді він, перевернувши кілька разів у пальцях пачку, сховав її до кишені. Те, що він розповів далі, змусило мене чи не найбільше здивуватися того дня. Виявляється, у місцевій музичній школі, де Ніла вела клас скрипки, навчалася Степанова племінниця. Минулої зими він кілька разів забирав її, бо урок закінчувався, коли вже надворі темніло, а він якраз проходив повз школу дорогою з роботи. Так він ближче познайомився з Нілою. Він теж любив класичну музику, вони майже подружилися. Ніла йому навіть подобалася. Та влітку цього року вона несподівано подзвонила йому на роботу, попросила про зустріч, а коли вони зустрілися в єдиному у Старій Вишні ресторані, висловила дуже дивне прохання. Вона запропонувала Степанові зіграти роль її нареченого.

— Навіщо? — не втримався і вперше перебив я його мову.

— Я теж ставив собі це питання, — він знову дістав пачку і цього разу таки прикурив цигарку, проте затягся не жадібно, як можна було чекати, а якось обережно. — Тоді, під час тієї дивної розмови, Ніла попросила мене ні про що не питати. Сказала, що їй це потрібно, аби один чоловік дав спокій. Що ми повважаємося нареченим і нареченою два-три місяці, щонайбільше до нового року. Потім ми начеб розірвемо такі стосунки, залишившись для всіх добрими друзями. До того ж… До того ж вона сказала, що є змога цієї зими послати Олю, мою племінницю, на конкурс юних скрипалів до Луцька. Звичайно, якщо добре позайматися з нею. А якщо ми оголосимо про свої стосунки, а треба, щоб нас і побачили разом, і ми розповіли про майбутнє весілля своїм знайомим, то це ніяких зобов'язань, звісно, на мене не накладе. Я погодився. — Він затягся тепер уже глибше. — До того ж, Ніла, якщо відверто, мені таки подобалася. Я й подумав: а що, як раптом ця гра, яка для чогось їй потрібна, в один прекрасний день перестане бути грою? Я, бачите, вже раз був одружений, обпікся, тому до жінок ставився обережно, але Ніла здалася мені не схожою на інших. Серйозна, музику любить класичну, і взагалі…

Він затягся ще раз, а тоді пожбурив недопалка на купу сміття, яка лежала біля входу до цеху. Сказав, що ніяк не може позбутися цієї ідіотської звички — палити, хоч треба кидати, бо вже другий рік, як лікарі виявили в нього виразку, цієї весни вперше довелося лягти до лікарні, а зараз теж осіннє загострення. Я порадив смоктати цукерки, коли дуже захочеться палити. Він сказав, що знає про цей метод, але терпіти не може солодкого, чай теж п’є без цукру, хоч лікарі й тут рекомендують при виразці цукор неодмінно додавати. Він мені подобався все більше — в міру трудяга, в міру невдаха, не дуже ласий до жінок, напевне, й не надто сміливий при спілкуванні з ними. Я запропонував зайти в цех, бо ж таки холодно.

— Ще холодніше у мене на душі, — сказав він. — Уперше, повірте, після розлучення захотілося напитися, як дізнався, що Ніли вже нема. Треба буде піти до її батьків чи хоча б на похорон, а я боюся. Не те щоб її мертвої, а якось так… Я начеб винен теж у її смерті. Треба було все-таки довідатися, нащо їй та гра була потрібна, а я поделікатничав, та чого там, хотів не раз спитати, та не зважився. Бо ж про людське око ми раз чи два на тиждень зустрічалися. Балакали про все на світі — від музики до моди, часом і про політику та всяку єрунду, а те, що їй чимось допомогти треба, а може, й порятувати — не здогадався.

Далі він сказав, що таки вдягнеться і проведе мене. Це було доречно, бо хоч я й був зодягнутим набагато тепліше, а таки й собі змерз, тупцюючи на одному місці. Доки ми балакали, сонце встигло скотитися за тополі старого занедбаного парку, що підступав до заводу. Стало стрімко темніти, і мені чомусь зробилося лячно, що до повної темряви я не почую ще чогось важливого. А те, що далі розповів Степан, було справді чи не найважливішим з усієї його розповіді. Десь на початку осені до них прийшла працювати одна жінка, він заприязнився з нею, зрозумів, що народжується справжнє почуття, не таке, як з Нілою. Він тижнів зо два тому відверто сказав Нілі, що треба розірвати їхні стосунки. Вона благала почекати хоча б до різдвяних свят і все, для неї це дуже важливо, дуже. Вона так просила, він вперше побачив на її очах сльози, до того ж саме в січні на канікулах племінниця мала їхати на той осоружний конкурс. Одне слово, він згодився, хоч кожен день тепер став для нього мукою.

— Ну от, ви все й знаєте, пане слідчий, — сказав він.

— Дякую, — я відчув щось схоже на докори сумління, бо ж представився йому слідчим місцевої районної прокуратури.

Ми попрощалися майже як два добрих знайомих. Чомусь мені хотілося вірити йому від першого до останнього слова. Наостанку я поставив йому питання, яке кілька разів під час нашої розмови просилося на язик: чи були у нього з Нілою інтимні стосунки, правда, попередивши, що він може не відповідати. Він подивився на мене здивовано і навіть обурено — це я добре побачив, сутінки встигли перейти у ранній вечір.