Діва Млинища

— Прибрати тре якогось типа?

Хлопець, якого звали Назаром, подивився гостро і разом з тим розуміюче, начеб співчутливо.

— Ні, — сказав Святослав. — Мокре діло мені не потрібне.

— Тоді що? Дати комусь у вухо? Фізію розмалювати?

— Ні. Дістати… Тобто… Точніше, забрати одну річ.

— Ясно. Грабонути.

— Не зовсім, — Святослав зам’явся. — Швидше, повернути те, що належить мені, тобто повинно належати. Пошукаєш когось?

Назар обіцяв подумати й пошукати. Попросив тільки розказати, де й що треба повертати. Святослав розповів про карту. Сказав, що його предок замовив її колись, отже карта має належати йому. А один дід її привласнив. Ну й треба експропріювати. За це він солідно заплатить.

Через день Назар прийшов і сказав, що подумав і вирішив — краще сам це зробить, нащо їм хтось. Довідавшись, що красти треба не в Києві, а в далекому селі на Поліссі, навіть повеселів.

Святослав пояснив, як дістатися до Загорян. Як знайти хату Євгенія Онисимовича, діда Їгона. Він тепер живе і спить у літній кухні біля хати, яка будується. Там на ліжкові в матраці й зберігає привласнену ним карту. Можна вибрати час, коли вдома нікого не буде й проникнути в літню кухню. А можна вночі, собаки там нема. Нова хата майже споруджена, й краще встигнути до новосілля. Зрештою, вчити не буде, хай дивиться по обстановці. У селі його ніхто не знає, оселя на бічній вуличці. За операцію дає двісті доларів, після того, як привезе карту, — ще триста. Поїзд туди й назад, звісно, за його рахунок.

— П’ятсот, — сказав Назар.

— Що п’ятсот?

— П’ятсот доларів авансу і п’ятсот після повернення з картою, — сказав Назар. — І зроблю все по вищому розряду, з повною доставкою.

Святослав поглянув на хлопця і зрозумів, що таки не розбирається в людях. Або погано розбирається. Відмовитися, сказати, що пожартував? Ні, відступати пізно. До того ж, жага отримати заповітну мапу за останні місяці ще більше зросла.

— Гаразд, я згоден, — сказав.

— Тоді по руках.

— Вважай, що так.

Вони вийшли на вулицю.

Темніло.

Святославові було вкрай незатишно. Коли попрощаються, одразу подзвонить доньці.

Зореслава йому телефонує рідко, вряди-годи. Змовниця. Завжди була на боці матері.

— Зараз підемо і я тобі винесу аванс.

— От і чудненько, — сказав Назар. — Та ви так не хвилюйтеся, все буде в ажурі.

— Я не хвилююся.

— Тоді щось вас мучить…

«Злодій-психолог», — Святослав подумки вилаявся.

— А мене мучить, — Назар вимовив раптом з довірливою інтонацією. — Мучить, бо дав слово зав’язати. І ще є одна обставина… та вам те ні до чого…

— Я не силую… Вибач, що втягую в аферу.

— Нічого… Мені просто треба гроші теж для одного діла. А карта, кажете, все одно вам належить…

— Належить, — потвердив Святослав. — Належить, не сумнівайся.

— Я й не сумніваюсь.

26. Подарунок Назара

Назар прибув до Ковеля потягом, а вже звідти вирушив маршруткою до Загорян. Вдивлявся в пейзажі за вікном, дивувався, що тут можна проїхати півгодини, а то й більше, доки побачиш людські оселі чи зупинку зі стрілкою з написом на бляшанці-показнику за нею — до такого-то села три, п’ять, а то й сім кілометрів. На деревах, які траплялися обіч бетонки, вже проклюнулося молоде листя, а луг, що вигулькнув за полем, рясно зажовтів кульбабами. Весна! Весна набирала обертів. Та найбільша весна була на серці в Назара. Його персональна весна прийшла ще зимою, серед вкритого снігом великого міста й мала персональне ім’я, котрого він і не чув до того, — Таміла. Не був хлопцем, котрий соромиться підійти до дівчини, яка сподобалася, чимось зачепила, та знав свою планку. Його контингент (слово те він привіз з колонії) — дівчата прості, може, й не надто привабливі зовні й не перебірливі, але живі, з якими легко й не треба особливих зусиль познайомитися. Ті, з ким Назар досі знався й час від часу лягав у ліжко, а то й трахав на траві чи на лавочці в парку (його друг Вітік любив делікатніше слово, яке вимовляв із видимим задоволенням, — «злягався»), то були дівчата, котрі торгували пиріжками, біляшами й піцами на численних київських базарах і базарчиках, присланим зі щедрої Європи одягом і взуттям у секонд-хендах. Прибирали й мили посуд у кафешках, а то й просто проводили вечори в тих же кафешках, барах, барчиках і біля них, в надії підчепити кавалєра на вечір з грошима, а частіше в обіймах таких, як він, Назар. Була в нього навіть дівка, котра підробляла тілом на трасі за Києвом. З усім цим контингентом («Шушерою», — вимовляв Вітік) він проводив час, особливо коли з’являлися в кишенях грошики, але ні заводити тісніших стосунків, ні, тим більше, ставити штамп у паспорті поки що не збирався. Нащо? Йому тільки продзеленчав двадцятьп’ятник, позаду була колонія, яку згадував з огидою і не бажав знову туди потрапляти, теперішнє життя мало гарне назвисько «свобода». Роби що хочу й де хочу. Заради заробітку міг і найнятися на тимчасову розвантажку якогось товару, знав компашку, яка заробляла тим, що комусь тре було «дати в рило», або щось перекинути чи розкинути, і час від часу за ті ж не грубі, але пристойні, як для нього, гроші, приєднувався до них. А коли особливо припікало, не гребував, щоб щось потягти в ґави-продавчині, а потім загнати за копійки іншим перекупникам. То було його життя. Батько пив і все безпробудніше, він підкидав своєму старпеху іноді червінця, а то й півсотні гривняків, мати гризла батька, що ніяк не може знайти роботу і просохнути. Мати теж торгувала секонд-хендівськими шмотками на одному з базарчиків, приносила сякі-такі грошики й тоді в доброму гуморі могла простити батька та перехилити з ним чарчину. Часом до них приєднувався й Назар, коли був удома.

Так і жили. І донедавна Назар не уявляв, як це життя можна змінити, та й не вельми хотів міняти. Життя котилося колією, яка хоч і скрипіла під вагою щоденних проблем, та все ж дозволяла їхній сімейці сяк-так триматися дороги.

Так було до того зимового дня, коли він побачив тих дівчат з дивними не то сумочками, не то футлярчиками в руках. Він ішов їм назустріч, дівчата розмовляли про щось своє, він вловив слова «мелодія», «камертон», ще якісь, подумав: «Музичні фіфочки», — проминув і… І раптом спинився, розвернувся, подивився услід. Коли наближався до них, то зирнув на них, по вищій ковзнув поглядом та й усе. А от менша на зріст… Її худеньке лице мало риси трохи ображеної не дівчини, а дитини, а великі очі, коли на мить зустрівся з ними, мовби про щось його запитали. Про щось таке, що хотіли дізнатися тільки в нього.

«Симпатична мордашка», — подумав, коли розминувся.

«Чого я став? — подумав уже, коли не знати чого завмер на місці. — Що вона хотіла спитати?.. Дурня якась…»

Раптом відчув, що йому хочеться за ними йти, за цими «музичними фіфочками».

Не за ними, а за тою меншою, у якої і сумочка-футлярчик в руці була меншою.

Йти… Не з’їдять же його, не вкусять, він же ніколи не боявся навіть таких культурних дівуль.

І Назар пішов. Кпинив з себе, дурного, але простував далі. А що вони пленталися поволі, то незабаром майже наздогнав.

«Дудка там у неї чи що…» — подумав.

Вони, певно, відчули його ходу. Бо вища озирнулася. Раз і вдруге. За другим разом він спинився. А потім рушив, бо смішно було ставати живим стовпом.

За третім озиранням дівчата почекали, щоб він став зовсім поруч.

— Послухайте, — сказала вища. — У нас нема чого красти. Ми музиканти, тут у нас інструменти. У мене — скрипка. А в Міли — взагалі кларнет. Скрипка в мене не від Страдіварі, навіть не Аматі. У нас на такі ще немає грошей і навряд чи будуть. Все?

— Чого ви рішили, що я злодій? — Назар вимовив це ображено й трохи дратівливо.

— Бо ви ув’язалися явно за нами.

— Справді, Клемо, чого ти ображаєш людину? — озвалася нижча.

І нарешті повернула голову. Назар побачив, що обличчя в цієї, другої, зовсім не дитяче. Воно мовби подорослішало за цей десяток хвилин, відколи він ішов за ними. Тепер це доросліше обличчя питало саме в нього, Назара, чому так сталося? Назарові уперше в житті прийшла до голови така дивна думка. Чому прийшла? І раптом він подумав ще дивніше: тому, що віднині йому належить — саме йому — шукати й знайти відповідь на це запитання.