Страница 6 из 81
«Подивитися, то й подивитися», — знову зітхнув староста. І наказав своєму помічнику привести Панаса Гаплика, тобто Терещука.
Коли Панас довідався — таки не минулося — то вирішив: буде стояти за себе до кінця. Дорогою до старости спочатку вирішив, що розкаже правду, як то було, як той чоловік з волості його образив своїми словами. Та подумав: «Їх же за ніщо теї пани й підпанки мають». А те, що він посмів руку підняти, хай на задрипаного, ще гірше, ніж він, кріпак, без кола і двора, зате шляхтича, те може обернутися зле — як не каторгою, то солдатчиною. І він поставив — так легко не дасться.
У хаті старости чекали його дєдько Юхим і вчорашній підпанок з добрим синяком під оком. Пробуравив Панаса тьмяними очицями, пальцем ткнув: так, то він, той самий негідник.
Панас, який перед тим поштиво привітався, шанобливо голову схилив, змусив себе усміхнутися вельми приязно, хоч усередині темна хвиля почала підійматися. Підпанок обурився:
— Та він ще й нахабно сміється.
— Я не сміюся, — сказав Панас.
Староста явно почувався не в своїй тарілці. Знав, що Панас вчинив недобре, але й відав ціну таким пихатим голоштаникам. До того ж цей хлопець доводився, хай і далеким, але родичем по жінці, його мати Юстина і Марія — троюрідні сестри.
— Ось що, синку, — почав було він.
— Синок?! — верескнув підпанок Зенон.
— Ну, то я так, — Юхим відчув глуху хвилю неприязні до непроханого гостя. — Одним словом, цей пан каже, що ти вчора руку на нього підняв, у лице вдарив. То правда?
Панас, у якого затремтіли всі жижки, проте подивився, як міг, сміливо і здивовано.
— Я? Та хай пан Біг милує, щоб я на пана руку підняв. Посланець з волості аж підстрибнув. Простяг руку, яка виразно тремтіла, до Панаса, закричав, що бреше, хай ще скаже, що зовсім не бачив…
Панас зирнув ясними очима. Подумки перехрестився, перші слова молитви, до Матінки Божої звернутої, проказав.
Вимовив, як міг, спокійно:
— Чого ж не бачив? Пан коло мене проїжджав, то спинився. Дорогу до сила питав, то я одказав, що правильно їде. Питав ще, ци ви-те вдома, так я ни міг знати…
— А потом? — панок дивився примружено.
— А що ж потому, — розважливо сказав Панас. — Ви-те на коняку свего сідати ото почали, ну десь ногою за стремя ни зачепилися, то й упали… Ну, я, воно той, винуватий, ни стримався — засміявся… Ни тре було, чого там, винуватий, над такєм поважним паном сміятися… А щоби бити, хай Бог береже.
Підпанок-вістовий насмішкувато спитав:
— Що ж, синяк у мене від падіння, так?
— Напевне, — Панас здвигнув плечима і відчув, як йому чогось враз душно стало, мовби хто за плечима віхоть соломи запалив.
— Ви, пане старосто, вірите йому? — Зенон Юзефович аж слиною бризнув.
— Та я ни знаю, кому вірити, — розважливо проказав староста. — Там же, кроме вас обох, никого ж ни було, так я понімаю? Хіба в кобили ци вашого коня спитати.
Панок Зенон відчув — симпатії старости явно не на його боці. Він сказав, що так не зоставить, поскаржиться волосному поліцейському. А там вже розберуться.
— Та воно так, — Панас почухав потилицю. — То ж, пане, ваше святе право. Ни забувайте тико сказати, як ви-те у мине стрілєли… З пістоля вашого.
Староста Юхим раптом відчув, що не тільки приязнь, а й щось більше з’явилося у нього до цього хлопця. Подумав навіть — жаль буде, як його справді в солдати заберуть. З таких міцні хазяї виростають. Тим більше зараз, коли граф Драницький, який явно не мав симпатії до нової влади, замінив панщину на оброк.
Спитав, дивлячись примружено:
— Ви, пане Зеноне, справді в нього стріляли?
— Ну пальнул згоряча… Да я і нє думав у нєго целіться, на скаку вже.
Пан Зенон явно втрачав позицію. У хаті перед ним стояли троє хамів — староста, його помічник і цей безрідний придурок. Сволота, раб, у якого ні честі, ні совісті. Подумки пан Зенон вимовляв усі лайливі брудні слова, які тільки знав. Хоч зовні намагався зберігати спокій. Для цього себе навіть крадькома за бік ущипнув і собі ж на ногу наступив. Перед ним стояли вороги — злочинець і двоє майбутніх лжесвідків. Перед якими він так необачно визнав, що таки стріляв — хай зопалу, хай у хама, кріпака, але підданого Російської імперії, з приходом якої на цій варварській болотяній землі встановилися жадані багатьма мир і спокійне життя. Невідомо, як поставиться до нього і цієї справи взагалі волосний суддя, чоловічок, який явно сидів у кишені графа Драницького і ворушив пальцем або за гроші, або за наказом вельможного пана. До кого ж би звернутися? Погляд Зенона ковзнув ще раз по трьох хамах, перевівся на стіну і вперся в ікону. Тут його і осінило, і він сказав: «Хай цей хам перехреститься і поклянеться на цій ось іконі, що правду каже… Тоді подивимося, який він християнин…»
— Що ж, Панасе, ти готовий поклястися перед святими образами, що казав правду? — староста спитав це суворо і якось співчутливо чи що. Так, наче знав наперед відповідь.
Панаса обдало всього жаром. Голосно — здавалося, на всю хату, аж вікна задрижали — озвалося серце. Що ж робити? Що діяти? Якщо скаже, що збрехав — неминуча тюрма, каторга, в ліпшому випадку, як кріпака, покарання батогом. А може, перед каторгою батоження… Він таки вдарив, хай такого-сякого, та шляхтича. Якщо перехреститься і поклянеться перед іконами — стане клятвопереступником і грішником. Великим грішником. Він підняв і опустив руку.
— Ну, відітє?
Пан Зенон закричав це торжествуюче. Мало не підстрибнув. Здавалося, от-от затанцює з радости. Зарепетував:
— Він боїться хреститися!
— Я перехрещуся. Али я…
Він хотів сказати, що не клястиметься, бо то гріх. Так, здається, вчив батюшка в церкві. «Ни згадуйте ім’я Боже всує і ни кляніться ім’ям Божим, Матері Божої і святих угодників». А може, й ни так мовив батюшка. У їхньому селі, особливо жінки, аби довести свою правоту чи переконати в чомусь ту, з якою сперечалася, кликали у свідки й клялися і Богом, і Дівою Марією, і святими. Просто, мовби дихали. Притому були щирими вірянками, ходили до церкви, святили паску, зілля на Трійцю, яблука та іншу садовину на Спаса, воду на Водохрещу. Вони боялися Бога, та в той момент суперечки чи сварки щиро вірили, що Він чи святий Миколай на їхньому боці.
Якщо ж він зараз признається, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А відтак рушиться все — думка про хазяйство, про женитьбу на Парасці, про те життє, яке мало бути. У нього, його коханої, дітей, котрі мали народитися і тішити їх. Хіба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливі?.. Хіба він, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..
Усе це промайнуло мовби перед очима і в голові Панаса. За якусь мить чи дві-три. І він рішився. Підніс руку, склав три пальці й перехрестився.
— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Я казав правду…
На його плечі навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось він упаде, або на його бідолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…
Але стеля не обвалилася. І нічого не трапилося.
Наче крізь сон, він почув голос ненависного панка з міста: ось, мовляв, ваша хвалена сільська мораль. Бреше й не червоніє.
Панок вилетів з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся — голосно, розкотисто.
— Не бійся, синку, — сказав. — Бог, він тоже не біб товче.
На дворі посланця з волості й слід прохолов.
— То мені мона йти? — спитав Панас.
— А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.
— Дєкую.
Панас уже біля воріт спинився.
— То правда, що до війська забиратимуть?
— Звідки знаєш?
— Він казав, отой…
— Забиратимуть. Али нибагато.
— Тико парубків?
— Парубків.
Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки[18], а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула — коби ж чого ни сталося — і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.
18
Обряд, який проводили сім'ї, нареченого й нареченої.