Діва Млинища

Сказала-проспівала:

— Ой, горенько ти мойо… Чого же рабіць будєм?

Захарко не знав. Зате знав, що без цієї дівчини геть помре. Що світ без неї для нього обвалиться. Олеся пообіцяла, що писатиме. Хай він їй тільки напише, прямо на столовку їхню.

— Напишу, — пообіцяв закоханий Захарко.

Написати йому не довелося. Іван Бройчик прийняв тверде рішення. Вони всі лишаються в містечку. Петрові, який спробував щось буркнути, що вдома ждуть — цить, тута чоловіка тре виручати. Іван знав, що таке любов…

Наступного дня свіжопоголений, геть тверезісінький і напахчений одеколоном, купленим у місцевому універмазі, Бройчик повів Захарка до їдальні. Там узнали — Олеся сьогодні вихідна. Бройчик спитав адресу. За півгодини вони стояли перед дверима квартири у двоповерховому будинку, де жила Олеся.

Той візит, як то кажуть, треба було бачити. Іван Бройчик постав перед Олесиними батьками — а була якраз неділя — урочистішим, ніж посол перед врученням вірчої грамоти главі іноземної держави. Сказав одразу — хай не дивуються тому, що почують, таке тоже трапляється. Розказав, як ото вони додому із заробітків на Україну вертаються. Про геть позитивного й майстровитого Захарка. Про те, що хлопець йому, як рідний син. Тут, в їхньому місті, трапилося те, що трапилося. Що мало трапитися — хлопець без пам’яті закохався в їхню дочку. Він од його імені, і од свого, просить неїної руки. Він не якийсь там пройдисвіт, а батько чотирьох дітей, уже й п’ятьох онуків має.

Олесині батьки — простий столяр місцевого деревообробного комбінату й санітарка районної лікарні — дивилися ошелешено. Перед ними стояли мовби нормальні люди. Старший чоловік говорив зв’язно й переконливо. Дивився очима геть тверезої людини, мова була хоч і дивна, але майже цілком зрозуміла. Зрештою, покликали Олесю:

— Що ж то таке, дочко?

Дівчина зайшла збентежена. Засоромлена і… щаслива. При одному позирку на Захарка, що весь пашів, їй стало зрозуміло — то її доля. Сказала, що так, відучора вона полюбила цього хлопця. Не знає, як те сталося, але полюбила. Згодна їхати за ним хоч на край світу.

— Добре подумай, — мовили на те батьки.

— Я й тутика, у вас, могу зостатися, — вперше вставив свої слова Захарко.

Як не дивно, саме ці слова справили вирішальний вплив. Бо в двокімнатній квартирі, окрім Олесі з батьками, жили ще старший син з невісткою, котра от-от мала родити, і молодша дочка. Тож батьки тільки зітхнули… А там, хоч і в селі, а таки великий будинок, у якому живуть Захарко з матір’ю. Де господинею буде Олеся, як сказав чоловік-сват.

Компанія заробітчан ще пожила й погуляла в містечку три дні. Олеся за цей час розрахувалася з роботи. Розрахували її швидко. Бо на це місце накинула оком племінниця завідуючої їдальнею. Захарко майже не відходив від неї, дивився захоплено й закохано, і під тими поглядами Олеся танула, як морозиво на сонці. Солодке передчуття несподіваного щастя не покидало її. Вона вже пережила нещасливе кохання, чоловічу підступність, пустилася було берега, а тепер думала, що Бог таки винагороджує за все пережите, за прикрощі, яких зазнала.

Їхали вп’ятьох, Захарко й Олеся весь час трималися за руки, а вийшовши в тамбур, крадькома цілувалися. Цілувалися й обіймалися на станції пересадки і за вуглом на вокзалі в Бресті. Солодке передчуття більшого, першої медової ночі з хлопцем, котрого так несподівано покохала, не покидало дівчину. До того ж Захарко признався, що хоч йому вже двайціть вісім скоро, а вона в нього буде першою. Його, правда, мучив сором при думці, що так підло обдурює кохану, але ж він любив неї більше за все на світі. І дедалі більше, міцніше. При думці, що ж то буде, коли побачить замість обіцяних хоромів їхню бідацьку хатину, де жила ще й нещасна сестра, як він казав, із заскоками, у нього міцно стискалися щелепи й холонуло на душі. Та весь час приходили рятівні слова: «Якось то буде. Я же неї люблю. І вона любить».

Коли нарешті добралися до Загорян, потопали через всеньке село, бо з Бреста приїхали на автобусну зупинку на протилежному боці села. Олеся придивлялася до більших і ліпших хат. Може, ось ця чи ось ця… Та вони йшли і йшли, далі і далі. Напарники… Першим покинув Петро, потім Степан, останнім Іван Бройчик. Обняв обох, Захаркові шепнув на вухо:

— Ну, тримайся, синку…

Лишившись сам-на-сам з Олесею, Захарко відчув, як у нього все затерпло. Задрижав, як самотній листок на дереві, повз яке проходили. Обпекла думка, що то зара буде…

Нарешті коханий сказав:

— От ми й прийшли.

Олеся не повірила своїм очам — вони рушили з вулиці до малесенької, перекособоченої, наче вбитої в землю дерев’яної хатини з манюнім віконечком, що підсліпувато зирило на світ й на прибульців.

— То є твоя хата? — Олеся спинилася, руки в неї затремтіли, а обличчя болісно скривилося. — Твоя хата…

— Так, — тихо, мовби втратив голос од побаченого, прошелестів Захарко. — Прости, люба. Я… Я…

— А де будинок з шістьма кімнатами? Де хороми? Ти… Ти підло обдурив мене… Ти і твоя шайка… Той дідуган! Я вб’ю вас обох.

Олеся випалила це й шарпнула свою валізку з рук Захарка, щоб негайно вирушити геть, назад. Може, до вечора є ще який автобус…

Захарко валізи не відпустив. З чужого, сусіднього подвір’я дивилися жінка й чоловік. І Олеся пересилила себе, пішла до хатини.

У хаті було вкрай бідно й напівтемно. Із лавки підвелася зморщена жінка. Незабаром прийшла ще одна — з лицем, котре відлякувало. Олеся дала волю почуттям і виклала все, що думала. Про підлого ошуканця, про те, що любов так не починається. Сказала, що тут ноги її не буде. Зараз же поїде назад, до себе, додому в Білорусію.

— Та вже пізно, дитино. Мо’ хоч завтра поїдеш? Хоч заночуй у нас, хай уже люде зранечку сміються, — сказала Захаркова мати.

Олеся відмовилася од вечері, заночувала на єдиному в хаті ліжкові. Спала, не роздягаючись, бо здавалося, що стара полатана постіль смердить. Захарко примостився на лавці, мати залізла на піч, а сестру випровадили до якихось родичів. Спалося їй погано, весь час прокидалася й лежала з думкою — швидше б дочекатися ранку. Чула, як той, кого ще сьогодні кохала, зітхав, навіть пробував щось шептати, та вона не відповіла.

Вранці вона відмовилася й снідати, сполоснула лице водою і рушила, покидаючи місце, де її ще раз так жорстоко обдурили. Крикнула Захаркові, щоб не проводжав, що ненавидить його. Захарко вже поплентався за нею до вулиці й сказав:

— Прости ще раз…

— Нєнавіжу, — сказала Олеся. — Нєнавіжу… Божейку…

— Ти той… Ліпше до Ковеля їдь, а там сядеш на поїзд до Бреста, а може, й Мінська… Я тобі грошей дам…

— Обойдуся, — процідила Олеся. — У мене єсть свої.

Вулиця чужого села стелилася їй під ноги. Сльози застилали очі. Навіщо над нею так насміялися?.. Ось хата того старого чоловіка, який найбільше її переконував, запевняв, як багато живе цей Захарко. Старий виявився найбільшим, найпідлішим обманщиком. Пройдисвітом.

Швидше проминути, бо з вікон дивляться чужі очі, вікна з неї сміються.

Минувши цю хату, вона почула чоловічий голос:

— Куди ти, дівчино? Зажди-но…

Той дідуган!

Олеся пришвидшила крок. Довкола неї не просто лежало чуже село, а село обманщиків. Таких, як і цей старий.

Вона приїде додому і все забуде, як дивний дикий сон. Якого, може, й не було. Десь вона читала, що снитися може так реально, мовби відбувалося насправді.

Здається, ось тут повертати, щоб вийти до автобусної зупинки. Там закінчаться її пригоди, почнеться повернення. Але чому вона така довірлива, чому так легко повірила, піддалася на спокусу?..

Вона дійшла до зупинки, голодна, ковтаючи сльози, в чужому селі, самотня, обдурена, зневажена. Через годин дві таки послухалася Захаркової поради й сіла на автобус, що їхав до Ковеля.

Автобус уже виїжджав з села, коли чоловік, який стояв обіч шосейки, раптом кинувся й опустився на коліна посеред дороги. Водій засигналив, а потім загальмував за якийсь метр-два од чоловіка на колінах. Бувало, автобус зупиняли тут, на краю села, просили взяти, але щоб так…