Діва Млинища

Маруся ж тішилася тим, що чоловік не змушує до роботи в полі (бо й поля було зо два морги), а велить виховувати гідних «доньок Ойчизни» та готуватися до народження сина.

Сина, проте, Маруся не народила. А коли почалася війна з німцями, Франек заявив, що він як справжній патріот Жечі Посполитої мусить бути на війні зі швабами й шкодує тільки, що не встиг до цього часу добудувати літака, що мав стати гордістю польської авіації.

Війна тривала місяць, через неповних три тижні після її початку прийшли німці, їх за кілька днів змінили совєти, яких потім назовуть першими.

Франек не повернувся.

Маруся вірила, що чоловік живий, попав у полон. Та через півроку, навесні сорокового, з’явився якийсь чоловік, котрий розшукав Марусю й розповів, що бачив, як на аеродромі капрал Франек Ступачинський при наближенні ворога спробував підняти літак у повітря та розбився. Маруся нагодувала гостя, притому поставила на стіл карафку горілки, то, випивши пару чарчин, вісник недоброї звістки поправився й розповів, як хоробрий капрал направив літака назустріч ворогам, як він збив німецького «месершмітта», та був скошений чергою із «фокке-вульфа», що саме налетів. Чоловік, якого звали чи то Степан, чи то Стефан, видко, добре розбирався на марках німецьких літаків і за це заслужив ще одну чарку.

Відтоді Марія не раз виходила з оселі й дивилася на недобудований, майже всуціль дерев’яний літак. Їй спочатку здавалося, що вона бачить, як коханий чоловік сідає в ту машинерію, вона здіймається в небо й зникає в синьому безмежжі. Потім вона стала бачити, як літак спалахує яскравим полум’ям, як борсається в тому вогні Франек, щось кричить до неї. Жінка дивилася, доки сльози не застилали очі й теж робилися тьмяно-червоними.

Марія й так слабувала в останні роки, все важче їй ставало утримувати тіло, що росло й наливалося тяжкістю, набрякали й розпухали ноги, а тепер під осінь вона геть злягла.

— Що ж ви-те будете робити, дітоньки? — сказала Марія дочкам, що в черговий раз стали коло ліжка.

— Будемо жити, мамо, — вельми серйозно відповіла старша Тоня. — Я впораюся з хазяйством.

— Треба написати тітці Юхимці, може, вона приїде й поможе. Або забере хоч Соничку до себе.

— Ні, — ще затятіше вимовила Тоня. — Ми будемо разом. Я догляну і вас, мамо, і наше Сонечко. Я вже доросла.

— Яка ж ти доросла, — зітхнула мати. — Тринайціть літ, зусім пуцьверіньок.

— Чотирнайцять скоро буде. Все, мамо, я пішла поратися. Побачите, як я вмію.

Отако Тоня рішила.

— Я тобі помагатиму, — сказала Софійка.

— Ти сиди ліпше коло мами.

З того дня почалася героїчна боротьба, сказати б без зайвого пафосу, життєвий подвиг зовсім юної Антоніни Ступачинської. Старша Маріїна дочка виявила неабиякий характер і гідну подиву затятість у поєдинку з випробуваннями, що навалилися на сім’ю. Вона поралася в хаті, готувала їсти (недаремно придивлялася, як робить то мама), мила підлогу, а в суботу гріла у відрах воду на плиті, наливала в балію й мила маму, казала при тому, що зовсім їй не стидно й не важко, ретельно вимивала, а потім витирала велике мамине тіло. У неділю гріла воду для сестри. Купання Софійки, котру старша сестра називала тільки Сонечком, перетворювалося на справжній ритуал-священнодійство. Тато Франек добудував до їхньої оселі спеціальну кімнату, у якій стояла велика кругла балія, що правила за ванну. Туди Тоня й наливала теплої води, у яку вкидала за рецептом матері сушені м’яту, любисток, ромашку, а влітку — свіжозбирані, а потім і мила. У це пахуче шумовиння й залазила Софійка-Сонечко. Тоня старанно, як і мамі, мила спочатку голову, потім усе тільце. Причому робила це ніжно й любовно. Вона відверто милувалася сестричкою, казала, яка та гарнюня, називала запозиченими в батька словами «королівна» і «принцеса». Співала пісні, а ще розповідала, як повернеться, обов’язково повернеться з німецького полону татко, то вони полетять на літаку подивитися на далекі невідомі краї. Аж до того краю, де сходить сонце.

— І маму візьмемо, — казала Сонечка. — Вона ж виздоровіє, правда?

— Звичайно, люба. Мама виздоровіє, обов’язково виздоровіє. Побачиш.

Взагалі Тоня любила співати, коли ж їй ставало особливо важко, коли бачила, що мамі стає гірше й гірше, виходила на край городу й дарувала пісню — іноді веселу, а частіше сумну, тужливу — вітрові й простору, що тягнувся крізь поле й лозняки аж до лісу, а над лісом ставав манливим небом, а часом одягав корону-серпанок.

Витирання Софійки також було повільним урочистим дійством, а ще більшим дійством-святом для обох ставало розчісування волосся, що виростало все пишнішим, і як казала Софійка-Сонечко, дужче пахло від поцілунків Тонечки. Очі її притому дивно світилися.

Потім утрьох пили чай з липовим цвітом або м’ятою, листям суниці чи вишневими гілочками. Марія думала, що Бог, забравши чоловіка, позбавивши здоров’я, все ж лишив найбільший скарб — таких доньок. А найбільше — таку Тонечку.

За порадою матері Тоня віддала коня далекому родичеві, дядькові Трохимові, який за це орав город і шматок землі в полі. Жито сіяла Тоня сама, жати й садити та копати бульбу помагали сусіди. Вони ж за монети, які лишилися од тата Франека, привозили дрова. Правда, суворої зими сорок першого — сорок другого років довелося покликати дядька Івана Бройчика й він порубав дерев’яного літака. Тоня перед тим помолилася й попросила вибачення в «татового птаха», як називала це дивне творіння батькових рук. Коли дрова з літака горіли в грубці, Тоня стримувала сльози, а другого вечора їй здалося, що з вогню вилітає маленький пташок-літачок і жалібно квилить. Вона міцніше притисла до себе молодшу сестричку.

Так якось вони пережили воєнні літа. Через рік після спалення літака в них з’явився постійний помічник — хлопець Зенько з третьої од їх вулиці. Він приходив рубати дрова, садити й копати бульбу, а раз почав прибивати штахетину в огорожі. Якось за роботою Тоня зловила себе на думці, що їй дивно приємно дивитися, як переливаються м’язи Зенькових рук при роботі, як він смішно хекає, коли розрубує колоду, як витирає долонею піт з лоба.

Наступного разу вона раптом збагнула й від того залилася густою червоною фарбою — Зенько навідується не просто по-сусідськи помогти, а приходить саме до неї. Вони були ровесниками, разом вчилися в чотирикласній польській школі і в п’ятому класі української школи за «тамтих совєтів». Обопільна симпатія росла й перетворювалася на щось більше, од чого в старшої Бадилинки солодко завмирало серце й перехоплювало подих. Вона дозволяла Зенькові вечорами обіймати за стан і тремтіла, коли він пригортав уже по-чоловічому дужими руками. Навесні сорок четвертого Тоні виповнилося сімнадцять, робота не тільки загартувала, а й витворила з неї сильну привабливу дівчину. Влітку «сімнадцятка», як він жартував, виповнилася і неїному коханому.

Та восени того ж року, після приходу «других совєтів», їх чекала розлука. Зенька забрали до війська, як і кількох інших сімнадцятирічних загорєнців. У селі подейкували, що «нові совєти» боялися, аби ті хлопці не пішли до лісу, в «українську партизанку», в армію повстанчу. Тоня провела хлопця до сільради, а перед тим вони вечір і частину ночі наобнімалися й націлувалися за хатою, на вулиці, в полі. Тоня вся тремтіла, аж заходилася в боязкому й солодкому передчутті чогось більшого, та Зенько тільки прошептав:

— Вернуся, закохаю до смерті.

— Я хочу жити, — прошептала Тоня. — З тобою жити, Зеньочку. Довго-довго.

— Будемо жити до самої смерті, — стиха засміявся Зенько. — І народимо купу гарних голопуцьків. Тільки діждися. Може ж, нас на фронт не пошлють.

— Я діждуся, любий, — пообіцяла Тоня.

Ждати їй довелося довго — цілих сім років. Пізніше їх, призваних сімнадцяти-, а то й шістнадцятилітніми, назвуть останнім воєнним призовом. Зенькові Личуку неймовірно пощастило. Він не підірвався на міні, коли найперше наспіх обучених послали розміновувати поля довкола Луцька, не згинув од холоду й голоду в таборі під Саратовом, де навіки лишилося кілька тисяч волинських хлопців. Його тільки зачепило осколком на двотижневій війні з Японією. Але до того часу Червона армія була геть виснажена. Уцілілих солдатів старшого віку мусили демобілізовувати, а тих, хто мав прийти на зміну, не вистачало. Замість трьох лишили й на четвертий, а потім на п’ятий, шостий, сьомий, а декого — й восьмий роки. За цей час від далекосхідних сопок, коло яких служив Зенько, у поліське село прилетіло майже три сотні листів, а полетіло туди ще більше.