Діва Млинища

Іван і про батькову історію відав. Батько якось признався, як разом випили, — мав гинчу дівчину, ніж твоя мама Марина, а таки на ній женився. Бо давали аж три морги й реманент, і корівчину. І що… Живемо по-людськи, давнє забулося. Діло таке: двох дочок оддав, лишився ти й Катька. Катьку тре оддати, та ти ж сам знаїш: таку, що накульгує, хіба із добрим приданим візьмуть. Тут і любов навряд ци поможе, та й хто полюбить…

— То як собі хоч, — завершив батько, — Катьку мусимо видати, а ти як так вже на ту Мокриницю запав, то можеш у приймаки йти, я ни бороню, хата там є, од вітру, правда, хилиться, ну ти ж хлопець хазяйновитий, підрихтуєш, можу плуга вділити, та чим горати, як і коня нима, та диви чимось і розживешся.

— Дєкую й на тим, тату, — Іван зітхнув, перечити батькові не хотілося, подумав: «Якось то воно буде, головне, він Мокринку любить, а вона, казала, його, як душу свою в серці викохує, — отако гарно й мовила».

Та тут Тиміш стиха, слово бочком, що є інший варіянт, генчий спосіб рушити справу. Він говорив ото з Митром Римачівським (прозвали так, бо колись з села Римачі в приймаки до Загорєн прийшов):

— Ну ти ж знаїш, сину, що в нього дочка Федоська на виданні, вже засилали кілько родин сватів, бо ж є на що — дівка дзвін, вибачєй, куди твоїй Мокрині, і Митро ни бідний, то чом би й ни жинитися? Тико казав Митро, що дочка вперлася, хоть кілля на голові теши. І той ни такей, і той ни до вигоди. Казав Митро, що сердитися почєв, бо якби ни сваталися, то й мови нима, а тутка злітаються, як пчоли до цвіту. Тико він чув якось, що матері признавалася Федоська — любить вона тибе, Іване, вельми любить, жити, каже, ни може, хоть бери топися, а ти ж од свеї Мокрини ни ногою. Ну й казав Митро, що якби зговоритися та сім’ями поєднатися, то він би за Федоською цілих три морги дав би та й худобину, — Тиміш казав так, а як побачив, що син скривився й кудись ніби рвонувся, завершив: — Ти-но, сину, ни горячися, добре подумай, бо воно любов і присядки з одного боку, а з другого — Федоська дівчина і вдатна, і розумна, й на руки вміла, кажуть, ну й, що ни кажи — три морги з худобою ни дурничка. Спитай мине, ци мині з твею матір’ю зле було, і любов якося прийшла, і діти ни з гірших, а що Катька накульгує, то як Біг дав, і панові не все золотом кладеться, а мужикові тим більше. Подумай, я кажу, як є.

Іван подумав. Спершу од батькових слів скипів і стиснув кулаки, навіть майнуло — чи не двизнути батька, піти, або без бійки назовсім піти до Мокринки. Та він просто пішов, навіть не чекаючи вечора. Дівчина здивувалася й зраділа, зраділа й здивувалася, бо посеред білого дня явився, бачив — жде якихось слів. Особливих слів. Ті слова сиділи у Йвана в горлянці й жалібно кававкали. Помагав тин підлатати і вперше глянув на бідне обійстя іншими очима. Звісно, він підрихтує і хатину, і все тут доведе до ладу, і тин, і хлів… Та бідна дома все одно дивилася на нього сумними вікнами-очима. Здалося — очима Мокриночки. А поруч стояла Мокринка, усміхалася, чогось ждала, і мовби в чомусь дорікала.

У чому й за що? Де він зараз і де був години дві тому, ци скіко там, із батьком…

«І що буде далі?» — подумав Іван.

Той Іван, чийого гострого слова вже боялися, а надалі більше боятимуться…

А того вечора сталося, що він вернувся додом, а там і мама посміхалася, і тато не сердився, і Катруся, сестричка люба й кульгава, наче щось просила в нього лагідно, хоч і безмовно, схожа на вечірній промінчик, що востаннє зазирнув у вікно.

Не знати чого, та Іванові захотілося, коли вийшов надвір, щоб раптом закувала зозуля й накувала роки. Щасливі, аж до терпкості. Та надворі скидала першу позолоту осінь, зозулі в цей час не кують. Надворі стояла осінь тридцять п’ятого року двадцятого століття. Наполеон Бонапарт, який зробив тектонічні зрушення не тільки у світовій історії, а й віддалено, за принципом ефекту метелика, у свідомості родини поліщуків (Іван Бройчик був далеким родичем Терещукам-Рекрутам) давно спочивав у паризькому Будинку інвалідів, куди його прах був перевезений з острова Святої Єлени. Друга Річ Посполита ще була вельми моцна, не готова віддати ані ґудзика з мундира своїх вояків, ані п’яді своєї землі, не кажучи вже про морг.

Іван Бройчик постояв трохи надворі й рушив у вечірню мандрівку вулицею з однією метою, одним бажанням — не зустріти Федоську.

Федоськи він того вечора не зустрів.

— Вінчається раб Божий Іван на рабі Божій Феодосії, — ці слова пролунали в Загорянській Свято-Дмитрівській церкві десь через місяця півтора, між храмовим святом Дмитра і Михайла, який мав приїхати на білому коні.

А перед весіллям були таки випадкові зустрічі Феодосії й Івана на вулиці, й на весіллі її подруги й Іванового товариша, і спільний танець, і прихід Дмитра, батька, в гостини до Тимоша Бройчика. І похід обох Бройчиків у гості до Римачівських, і перемовини, під час яких ціна Феодосії зросла, окрім трьох моргів, корови, ще й на коня, і сватання, і запитки, в обох сім’ях, які передували весіллю, ну й зустріч Івана з Мокринкою, теж на вулиці, і її запитання із широко розплющеними очима:

— Що сталося, Іванку?

Бо ж Іван вже кілька тижнів як уникав — і вечорниць, і приходів на обійстя Параски і Мокрини.

— Я женюся, — сказав правду Іван.

— На мені?

— Нє, ти ж знаєш, на кому, — відповів Іван.

І Мокринка сказала, мовби зовсім без суму, чудернацькі слова:

— Нє, Іване. Ти женишся таки на мині, тико думаїш, що мине звати Федоська.

Отак дивно й сказала.

Та женячка готувалася і відбулася вельми поспішно. Мовби хто за ними гнався і намагався щось одібрати.

Івана в Федоськи.

Чи Івана в Івана?

Подумав раз так і вилаявся. Село захиталося, а він устояв на ногах.

Весілля відгуляли за тиждень до Михайла, в останню неділю, коли ще й можна весільничати. Рішили, що переждати Пилипівський піст і ще святі вечори пусля Різдва — задовго.

На весіллі Іван щось казав, жартував, бо ж від нього ждали жартів, танцював з молодою головний танець, обличчя її, соковиті губи, все тіло аж пашіло любов’ю. Він уперше, отак зблизька, подумав, що Федоська таки з біса вродлива. Вродлива і розкішна. Як казали в них у селі — розкішна й до любові пишна. Враз до цього тіла захотілося притулитися. Порух якийсь зробив і відхлинув, подумав, що занадто довго щось грають троїсті музики цей танець. Наче спеціально затягують, щоб молодий з молодою натанцювалися.

Випала нагода — з подвір’я вийшов, спустився до річки. Сів на березі й осінній прохолодний вітер остудив лице. І сидячи подумав — чи тую музику коло їхнього двору чує Мокрина?.. Недалеко ж, усього через кілька вулиць, за поворотом, через десять домів. Бач, і порахував…

Хай би ни чула, він за обох чує.

А яке тіло у Федоськи побачив першої шлюбної ночі. Коли вдвох осталися. Катьку-Катрусю в другу хату батьки випровадили. Місяць, як на те, зазирнув у вікно, і в тому світлі Федося сорочку скидала.

Спинилася, нижня половина була вже голою, руки з сорочкою закривали груди й лице.

— Мо’ поможеш? — спитала. — Щось я заплуталася.

Вдав, що ни почув. Одвернувся. Чогось найбільше злякався, коли ті пишні білі груди в місячному світлі побачить.

Його законна жінка лягла поруч, на бік, і тими грудьми дотулилася. Почала пестити, а що він тилько слабко ворухнувся, сказала сердито, навіть зло:

— То що ж мині самій пробивати, щоб завтра родина кров на постелі побачила?

Виходить, незаймана була.

Незаймана, хоч така вродлива, для багатьох бажана.

Берегла себе для нього…

Од тої думки йому чогось стало соромно. А потім кинуло в жар.

Місяць освітив початок його сімейного життя і сховався. Він же сховатися нікуди не міг. І до, і після першого їхнього кохання.

Життя, проте, потекло, як і належало. Як Мережка тече — невідворотно.

Федоська виявилася вправною хазяйкою. Усе вміла, мама Марина не могла натішитися. Щебетала, рот ни закривався. І питала, хоч сама до роботи проворна, як те й те зробити, щоб ліпше було — свекруху те тішило ще більше.