Діва Млинища

Матвій простяг руку, яку баба довго обмацувала. Може, якісь лінії життя пальцями своїми карячкуватими, тремтячими справді намацувала…

Врешті видала глухо, мов із погреба на білий світ:

— Чую тико, що ти жити вельми хочеш. І ще думаєш, що те, що мав би на цій землі сповнити, ще ни зробив. За те ни печалься. Вернешся, голубе, у славі й почоті. Тико, як довго йтимеш, ни спотикайся.

Далі баба сказала, що мусить в убитих німців зрізувати волоссє й кудись складати. Як багато назбираєця, то закопати в землю.

— І так до самого кунця войни, — сказала баба.

— Думаїте, що то допоможе?

— Тибе нихто ни питає, щоб рота роззявляв, — несподівано сердито сказала знахарка. — Мош і ни робети, то твоє діло.

— Я робитиму, — поспішно пообіцяв Матвій.

— Ну й добре. Раз прийшов, то й послухайся стареї. А типерка йди. І то швидко, поки я всерйоз ни розсердилася. Бач, він питає… А сам, нибось, думаєш, що в баби солома на доми поїхала. Ми мо’ з тею панею, якої ти так боїшся, типерка, як рідні сестри.

Матвій виклав десяток яєць, які привіз, і хлібину. Отак подякував для годиться. Як виходив, сплюнув. Надворі вже сутеніло. Ще їден день — і до війська. Як на коня сідав, подумав, що якби ті бульбаші, «степанові хлопци» дорогою стрітилися, може, й пуйшов би за ними до лісу. Їден дідько, де вмирати. Ци повірити бабі про славу й почот? Що за дурню про волоссє варнякала… Солома їде, га…

Варнякає стара, сама ни знає чого. Уб’ють же його, точно уб’ють. У чужій землі лежатиме, і даремно ждатиме та земля, котру ни обробив, ни приголубив, бо ж проситься земелька до його рук, нутром відчуває. Нихто з такою любов’ю ни вміє обробити неї, доглєнути, мов малу дитину, як він, Матвій. І так мало ще неї пуд його плугом побувало.

Сів на коня, їхав і плакав. Без сліз, десь таким глибоким нутром, що сліз було не здобути. Жалівся світові, Богові, цьому погожому літньому вечорові, на брата, матір, що давно не навідується, бо ж брата боїться, з яким посварений, на долю, на батька, який колись молодим загинув. І враз подумав, що їдна жива душа, котра його любить і жде, й хоче, щоб він вернувся, то ж дурна, непутьова, досі дитина Мариська.

14. Служба Матвія й підступна Марися

Кинутий у пекло війни, Матвій все ж вирішив спробувати перехитрити стару каргу на ім’я Смерть. Хотя й попав у піхтуру, якій, відомо, на війні дістається найбільше. Просився в артилерію ци кавалерію, про останню повідав офіцерові з трьома зірками на погонах, що вельми коней любить. Ни зважили.

— Не трусь, мужик, — той офіцер плеснув по плечі.

Марисьці на прощаннє сказав:

— Я тобі ни писатиму, може, щоб і накалякав, трохи грамоти знаю, так ти ж всеїдно ни прочитаїш. Вернуся — то й вернуся. Худобу доглядай, поле чоловік меї сестри Килини виоре, я договорився. Як худобина яка здохне — сто лупнів получиш, ще й шкіру спущу, і сіллю посиплю. Дивися і жди.

— Ой, Матвієчку, — завела було Марися і прикусила язика, а тоді: — Я за тобою кожен день об стінку головою битимусь.

Матвій знизав плечима, закинув на них торбину з харчами на пару днів, ложкою та квартою.

За два дні був у запасному полку, за місяць на фронті.

Смерть була такою тварюкою, з якою варто погратися, — вирішив тепер Матвій. Коли піднімали в атаку, він кидався бігти чи не першим й одразу починав стріляти з автомата. Стріляв так часто й люто, поводячи дулом вправо-вліво, що смерть, певно, тильки ошелешено поводила очима, якщо вони в неї є. Як добіг до першого вбитого (а мо’ й кимось другим) німця, то спинився й подивився на нього, як та баба з хутора веліла. Очі вбитого ще не встигли заплющитися, й Матвій помітив у них здивування.

«Я вбитий, ти живий?» — здавалося, питали ті вирячені очі.

Матвій подумки похапцем проказав «Отче наш», зрізав бритвою з німця жмут волосся, як тоже веліла баба, й побіг далі. Торба з протигазом скоро була повна того мертвого волосся, й коли Матвій на привалі не стримався й зазирнув у неї, враз йому здалося, що волосся заворушилося. Матвій скрикнув, перед очима в нього затанцювали білі чоловічки. Він висипав волосся на землю й почав топтати. Те побачили солдати, дивилися ошелешено й, певно, вирішили, що рядовий Терещук з глузду з’їхав. Доповіли ротному командиру. Ротний, лейтенант з дивним прізвищем Красуля, підійшов і подивився на Матвія, котрий наче танцював по втоптаному в землю німецькому волоссю.

— Что ти робиш, солдате? — спитав ротний.

— Хіба не бачите? Танцюю, — одказав Матвій.

— Хватайте єго, — звелів Красуля.

Матвія схопили, скрутили й одвели до полкового лікаря — симпатичної, хоч і рябої жінки років під сорок. Та пильно оглянула солдата з ніг до голови й спитала, як він почувається.

— Добре, — сказав Матвій. — Я, пані дохтурко, цілком здоровий. Як не вірите, спитайте ще що-небудь.

Лікарка, котра була українкою, й спитала:

— Можете пояснити, що ви робили?

Матвій повагався, вирішуючи — казати правду чи ні. Він подумав, що дохтурка, певно, дуже стомлена. Оглянув стомлену жінку з офіцерськими погонами й раптом подумав про те, про що зовсім не мав би думати, — чи ряботиння в неї по всьому тілові, чи рябі груди й живіт, дупа й те, що в них зветься поцькою. Спитати не міг, бо ще більше повважають несповна розуму. Раптом відчув до цієї жінки таку довіру, яку не відчував до жодної людини у світі, навіть матері в дитинстві.

— Я, пані-товаришко дохтурко, — сказав Матвій, — зрізував волосся в убитих німців. А як його назбиралося багацько, то й викинув, і в землю втоптав. Тико й усього.

— А навіщо ви збирали волосся?

— Бо так веліла їдна баба з нашої мєстності. Вона, певно, думала, що так якось мона перехитрити смерть, от мені і нараяла.

— Ви дуже боїтеся смерті?

— Вельми, пані дохтурко, — признався Матвій. — А хто ж ни боїться? Якби хто пудказав, як неї перехитрити… Я от пробую й поки вдається. То мо’ й далі повезе. Я ще, пані-товаришко, коло землі ни находився й жінка в мене ни вельми розумна, хто ж неї догляне, як мине коцнуть? От і граюся з тою каргою, як можу. Тільки й усього.

«Такої обеззброюючої щирості я ще не чула», — подумала лікарка.

Вона сказала, що лишає його при полковому пересувному санітарному пункті санітаром. За однієї умови: якщо він згоден надалі робити геть усе, що вона скаже…

«Ну не наказуватиме ж когось убивати, — подумав Матвій. — А мо’ неї обслуговувати, то чого…»

— Дєкую вельми, — сказав уголос. — Я буду старатися, як мона.

— Ну-ну, — сказала лікарка.

Так почалися його нова служба й нове життя. Відтепер під час бою санітар Матвій Терещук разом з лікаркою, двома медсестрами, ще трьома санітарами і фельдшером, йшов услід за наступаючими. Підбирав поранених, клав на ноші, відносив до якогось визначеного місця. Часом і сам перев’язував. До них тільки зрідка долітали кулі, іноді розривалися міна чи снаряд, які випускала відступаюча німчура. Та небезпека згинути була вдесятеро, чи скільки, меншою. Матвій не раз подумки дякував бабі-провісниці й лікарці-рятівниці, яку звали Калерія Андронівна.

Десь через місяць (стояла уже пізня осінь) на пристановищі в якомусь польському місті Калерія відкликала Матвія за будинок. Спинилася й сказала, що є розмова, від якої багато що залежить.

Матвій і зрадів, і збентежився. Він уже знав (як і всі на пункті), що Калерія — коханка майора Геволіна, начальника полкового штабу. Той навіть з підозрою спершу поставився до нового молодого й ставного санітара, взяти якого наполягла Калерія. Та потім заспокоївся, певно, збагнув, що цей неотесаний солдат-селюк йому не суперник.

Розмова ж вийшла не про те, про що було подумав Матвій. Калерія поглянула на нього вивчаюче, якось так, наче вперше угледіла, зустріла несподівано серед воєнного виру.

Сказала по короткій мовчанці:

— Бачу, нова служба тобі подобається?

— Так, — видихнув Матвій. — Вельми дєкую. Хай вас Біг і далі береже.

— Спасибі за побажання.