Діва Млинища

— Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.

— Дєкую, — прошелестіла Тетяна.

— Як це у вас робиться? — звернулася Ліонелла до служниці.

— Та обнаковенно, — сказала Одарка. — Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.

Вона винесла давню ікону, яка зберігалася на дачі, дала в руки своїй хазяйці. Ліонелла невміло перехрестила — спочатку Остапа, потім його суджену. Зрозуміла — треба ткнути обом цю ікону, хай цілують. Вони й поцілували. І припали по черзі губами до її руки. Колись зі сміхом вона змушувала слугу цілувати ті руки і навіть черевички. Але тепер, коли його гарячі вуста торкнулися її довгих пещених пальців… На мить наче кольнуло шкіру, легко-легко.

«Нічого не сталося», — подумала Ліо-Неллі.

Треба було щось сказати. І вона вимовила дерев’яними вустами:

— Счастлівой вам жизні. І много дєтєй.

— Дєкуємо, ваша ясновельможносте, — відказали вони по черзі.

Потім благословив граф.

Ліонелла хотіла сказати, щоб Аристарх приніс вино — такий випадок! — та подумала, що те буде зайвим. Пани — вищі істоти в очах цих селян, ті, хто покликаний благословляти, не спускаються з небес, щоб пити вино з простими смертними.

Ліо-Неллі звеліла Одарці принеси коробочку, ту, що стоїть у шафі-серванті в її спальні. Тоді сказала: «Я сама», — і метнулася всередину. Коли діставала ту коробочку, у неї тремтіли руки. Враз відчула — їй хочеться кинути цю багато інкрустовану коробочку, впасти на цей килим, заплакати, заридати, забитися в істериці.

«Я тільки дівчина, жінка, — подумала. — Що знають ці двоє про любов?..»

Вона була жінкою, яка щойно поблагословила на щасливе життя з іншою свого коханого.

Свого коханого?

Який жах! Яка очевидна ганьба для графині Тальміоні й майбутньої графині Долганової.

Треба було дограти виставу й вона дограла. Винесла прокляту коробку й дістала з неї два золоті хрестики. Їх колись лишила тут мама Марія. Хотіла забрати, та вирішила зробити це, коли дачу продадуть. Навіть коли приїжджали ті, хто орендував дачу, хрестики лишалися на місці. Навіщо? Для того щоб одягти на шиї двом, яких хотіла б убити, змусити зникнути з цієї землі? Виходило, що так… Чому мама, яка прагла позбутися дачі, не забрала хрестиків? Учора, побачивши цю коробочку, подумала, що настав час це забрати…

Вчора вона не знала, що в Остапа є наречена, суджена (ха-ха, яке слово)…

Винесла коробочку, відімкнула, дістала хрестики. Сама одягла — спершу Остапу, потім його коханій.

— Ось і все, друзі мої, — сказала. — З Богом.

Так, вона проганяла їх. Проганяла геть зі свого життя. Розмова, яку заготувала для Остапа, була не потрібна. Як і спогади. І ще щось, якесь диво, на яке потаємно сподівалася…

Невже він привів цю прокляту дівчину, щоб насміятися?

Він, який не став ні слугою, ні другом…

Він, що зник з її життя й виник хтозна з якої підсвідомості, таємних думок і бажань. Забутий проклятий хам…

Вона не стала дивитися їм вслід. Повернулася й пішла всередину палацу. Коли ж туди явився Аристарх, спитала зневажливо, навмисне італійською:

— Ти щось хочеш сказати? Чи спитати?

— Про що ти, люба? — Аристарх відповів французькою. — Що, власне, сталося?

— Нічого, — сказала вона. — Дрібна пригода. Ми зробили благородну справу.

— Так, вони, здається, раді.

— Раді? Так, раді. У мене легка рука.

Чи відчував він цієї ночі, кохаючи її, що в глибині своєї безсоромної душі вона належала іншому — безрідному за походженням і породою, підлому й примітивному, хоч і вродливому? Який володів дивним магнетизмом…

«Як це сталося? — спитала себе Ліо-Неллі. — Не тоді ж, коли я брала його до себе слугою. Тоді була просто дитяча примха. Невже сьогодні?»

«Це пройде», — сказала вона собі.

Авжеж, пройде. Мусило пройти.

Дрібна пригода.

Вона не могла поєднатися з Остапом.

Була нездатна на розрив з Аристархом.

Подумала лише: «Чи вже Остап кохався зі своєю обраницею?»

Їй це важливо?

Подумала: ці двоє знають щось таке про життя, про кохання, чого не знає вона.

Вона бачила Рим, Відень, Мадрид і Париж…

Її бачили і знали Рим, Відень, Мадрид і Париж, не кажучи про Санкт-Петербург.

Двоє селюків, хамів, які ніколи, певне, й не вибиралися за межі свого села… Хіба в сусіднє, де такі самі смердючі й примітивні оселі.

Їх чекає спільне життя, якому не позаздриш.

Що могли вони знати…

«Чого чекав Остап, зраджуючи мене?» — думка пронизала її наскрізь, ніби велика, неправдоподібно велика голка.

Під ранок, після безсонної ночі, вона знала, що робити далі.

Колись у цьому палаці служив такий собі Гаврилко Цимусів за вуличним прізвиськом. Хлопець шалапутний, він був спійманий на крадіжці. Графиня Марія не стала звертатися в поліцію, просто веліла всипати п’ятдесят різок і прогнала. Ліонелла пригадала, як в останній, минулий свій приїзд у Загоряни чула, як та ж Одарка казала пані, що Гаврилко той дострибався — за бійку до криміналу потрапив, десь там у турмі сидить.

Тепер уранці вона сказала Аристархові, що мусить навідатися в село до колишньої їхньої служниці.

— Не бійся, я не піду туди, куди ти думаєш, — сказала вона.

— Я й не боюся, — відповів Аристарх. — Піду тимчасом на озеро, скупнуся наостанок. Тут м’яка вода.

Ліонелла мала добру пам’ять. Згадала, як колись Гаврило казав: «Живу он там, на цій вулиці, що од палацу веде, крайня хата, коло самої річки». Тепер і попрямувала тою вулицею.

Вчора ввечері ніби ненароком спитала сторожа Омелька, чи пригадує колишнього сторожа, Гаврилка.

— Чом би нє, — сказав Омелько. — Зувсім спаскудився чоловік. Два рази уже сідав до буцегарні. То за розбій, то за крадіжку. З хати все повитягав на шинок, мати бідує. То типерка, як десь щось потягне та продасть, ци мішок бульби з городу — і зновика за своє, очі заливати. Так і не жиневся, хто за такого пуйде?..

«Я до такого прийду», — подумала тепер Ліонелла.

Небо зранку затягло хмарами, збирався дощ. Що ж, їй це на руку. А ось нарешті й хата на березі річки — стара, чорна, перекособочена. Натужно рипнули двері, коли їх торкнулася. Вдарив у ніздрі важкий, застійний смердючий дух. Ліонелла затулила рукою носа й видивилася в напівтемряві чоловіка, що лежав, прикритий лахміттям. Пересилила себе, торкнула за плече. Чоловік щось пробурмотів, уткнувся лицем у брудну подушку. Ліонелла злісно шарпнула його.

— Мамо, я ж казав не будити, — просипів чоловік.

— Це не мама, — сказала Ліонелла. — Може, підніметесь?

Чоловік пововтузившись, таки звівся на лікті. Блимнув раз, вдруге, змахнув рукою.

— Бр-р, привидиться ж таке… Откуля, пані?

— З того світу, — сказала Ліонелла, не приховуючи в інтонації бридливості. — Вийдемо надвір.

У дворі вона спитала, чи пригадує її.

— Та вроді панянка. Виросла як. Звиняйте, що я так… Вчора тріньки випив.

— Заработать хотітє? — в лоб спитала Ліонелла.

— Заробити? Щось у палаці зробити?

— Ні. Інша робота.

Вона дістала з сумочки сто рублів, помахала перед носом Гаврила. Той очманіло поводив очима.

— І що ж то за робота така?

— Зараз поясню.

І вона пояснила. Спитала насамперед, чи знає він Остапа Терещука.

— Остапа? З Гапликівської родини? Того задаваку…

— Можливо. — Слово «задавака» їй сподобалося. — І наречену його знаєте? Тетяну.

— Та вроді. — Гаврило чмихнув. — Сусід мій, Платон, до неї сватався. Так одкоша дала, за того бугая збирається. Гордячка з косою.

Ліонелла сказала, що Остап з Тетяною її образили. Посміли образити. До суду вона подавати не буде, а от провчити варто. Ні-ні, бити не треба, не можна ні в якому разі, а ось просто провчити…

— І як то… Мо’ пудкажите? Коли бети ни мона…

— Вам видніше. Не бити і не убивати.

— Холєра… Задачка… То всьо за сто рублів…

Графиня дістала ще сто рублів. Сказала, що провчити треба не одразу, а через тижнів два, а то й три, як вони поїдуть. А восени вона повернеться і перевірить… Йому буде погано, якщо комусь скаже.