Діва Млинища

«Вперед, Маріє!» — сказала собі тоді майбутня графиня.

«Вперед, Маріє!» — подумки скомандувала вона, коли рік тому, приїхавши під час чоловікової відпустки до Санкт- Петербурга, на одному з прийомів побачила, як став упадати за донькою доволі симпатичний чоловік десь так під тридцять.

Команда означала, що треба навести довідки, що вона й зробила. Бідні і незнатні на такі прийоми не потрапляли. Спершу, звісно, спитала в доньки, хто це.

— Граф Аристарх Долганов, — відповіла Ліо-Неллі. — Тобі що, він сподобався?

— А тобі?

— Щось у ньому є. Увічливий і з гумором лади. І танцює майже добре.

Такі слова багато важили. Але були випадки, що крім титула й знатного, навіть древнього родоводу, в його ясновельможності мало що за душею водилося. Правда, вона чула, що є такі багаті промисловці — Долганови. Виявилося, що і промисловці, з тих аристократів, що не цураються відкривати заводи, й мають аж чотири маєтки в різних російських губерніях.

А через кілька днів Рафаель Тальміоні кинув ще одну скіпку до вогнища, що починало розгорятися:

— Люба, ти, звичайно, запам’ятала молодого чоловіка, котрий танцював з нашою Лієчкою на прийомі у князя Істоміна?

— А треба було запам’ятати? — лукаво спитала Марія.

— Гадаю, твоє око було пильнішим, ніж завжди, — Рафаель посміхнувся. — Це син графа Михаїла Долганова, а Михаїл Ардаліонович — один з найближчих друзів нашого міністра закордонних справ.

— Он як?

— Саме так, любонько.

Марія ледь не присвиснула, як давно, в дитинстві чи юності.

Породичатися не просто з багатою родиною, а й з другом міністра, від якого залежала кар’єра чоловіка, — це багато важило. Удача сама пливе до рук і треба бути останнім лайдаком, щоб її упустити. Крок за кроком Марія почала обережну обробку доньки. Про можливу роль старшого Долганова в долі батька вирішила до пори не згадувати. Та ніби ненароком похвалила й статуру, й манери молодого графа. Донька посміхнулася й, здається, замислилася. А ще через два дні дворецький доповів, що просять прийняти їх ясновельможність граф Аристарх Михалович Долганов. Графиня мало не заплескала в долоні й проспівала:

— Проси.

Так увійшов у їхню сім’ю, як і до зали, — скромно, елегантно, але енергійно, Аристарх Долганов. Граф. Майбутній володар власної імперії — окрім чотирьох маєтків, ще й два заводи, дві фабрики, чотириповерховий будинок у столиці. Все це мало дістатися йому (якщо не все, то в основному), оскільки двоє сестер — старша і молодша за нього — вже були заміжні й отримали своє придане.

Нарешті — син друга міністра.

Між молодими людьми зав’язалося листування. На різдвяні свята він прибув до Рима й зробив розкішні різдвяно-новорічні подарунки всім трьом: своїй обраниці — діамант, який італійський ювелір оцінив сотнями тисяч — і не лір, а фунтів стерлінгів, її матері — дорогоцінного браслета, майбутньому тестеві — набір дорогих люльок разом з пачкою сигар. Звісно, й він своє отримав.

Тепер вони чекали, що це відкликання старшого Тальміоні принесе радісні зміни.

І він приїхав, бо мав супроводжувати кохану разом з її мамою («мама´» казав з наголосом на другому складі) до Санкт-Петербурга у вагоні вищого класу. Під час переїзду Ліо переходила в його купе, але тільки вдень. Гра тривала і входила до завершальної фази. Вона завершилася ще в поїзді освідченням, а по прибутті — офіційним візитом Михайла й Аполінарії Долганових. Ще через два тижні відбулися заручини й було домовлено про весілля в першу неділю після Покрови з дотриманням усіх необхідних православних ритуалів.

Після заручин, вже в новому статусі, наречений і наречена (обидві родини дотримувалися доволі ліберальних поглядів) вирушили в літню подорож, під час якої запланували відвідати чернігівський маєток Долганових, а потім побувати в Криму, де саме мала відпочивати царська родина. Та в тому маєтку сталася придибенція — наречена забажала показати їхній палац на Волині. А чом би й ні? І вони поїхали потягом до Ковеля, а звідти найняли екіпаж до Любомля. У містечку наречена: любий Арику, тут неподалік у нас є ще літня дача, маленький, але симпатичний палацик неподалік чудового затишного озера, чи не бажаєш поглянути? Знову — а чом би й ні? Погода гарна, можна й скупатися, на Чорне море ще встигнуть. Так вони опинилися в Загорянах.

Літній палац-дачу так і не продали, бо хто захоче телющитися відпочивати в цю глушину? Його тільки орендував неповний десяток літ один місцевий поміщик. Тепер дача стояла пусткою, при сторожі й садівнику (біля дачі розрісся чималий сад) та покоївці, вона ж і прибиральниця. Тут і поселилися Аристарх Долганов і Ліонелла Тальміоні.

Дісталися вони в Загоряни під вечір, встигли сходити на озеро й помилуватися, як відбивається у воді призахідне сонце, що мовби заплутувалося й зависало у кронах високих сосен та рвалося й собі скупатися. Викупався й поплавав Аристарх. Ліо-Неллі намочила ноги, а потім зайшла далі у воду, підкасавши плаття, й Арик сказав, що тепер вона трохи схожа на молоду, дуже симпатичну, чаплю.

Вони вирішили, що побудуть тут ще наступний день — всього лиш день — і післязавтра вирушать у зворотну дорогу — до Києва і в Крим.

Вранці Ліо-Неллі відмовилася від нового походу на озеро, хоч Аристарх спокушав, що саме таке вранішнє купання запобігає передчасному старінню шкіри. «І в чоловіків також», — додав. Вона сказала, що хоче пройтися вранішнім селом, де минула частина її дитинства. Начебто воно, село, в цей час особливе — виглядом і запахами. Наречений не заперечував проти такої безневинної примхи, тільки нагадав, що в селі можуть бути собаки. Безпородні сільські пси.

— Вони мене знають, — посміхнулася Ліо-Неллі.

— Можна, я піду з тобою? — Аристарх сказав це швидше для годиться, бо його струнке тіло манили легенькі озерні хвилі.

Цієї ночі коханий приходив до неї, але Неллі послалася на втому від дороги. Хіба вони не накохалися минулої ночі в палаці та й у потязі, в купе на двох? Тепер лишала сліди на сільській вулиці, потім за дерев’яною церковкою повернула на другу, далі мала бути третя, куди, власне, їй і треба. Наодинці, в селі, що вже не спало й готувалося до виїзду в поле, бо ж починалися жнива, Ліонелла мусила собі признатися, що заради цього походу вона й підбила майбутнього чоловіка зробити такий крюк у їхній подорожі до моря. Не вранішній моціон, не милування сільським пейзажем покликали її сюди. Вона хотіла, прагла побачити його, Остапа. Глянути, перемовитися словом. Яким він виріс, колишній слуга, подивитися. Особливий слуга. Слуга, що мав ще, за дівчачою примхою, стати й другом, але не став.

— Кузьмо, йди, глєнь, то ж молода пані приїхали, — почула дзвінкий жіночий голос з чийогось двора. — А яка контетна, як виросла, геть чисто пава, — і тихіше, але чутно, — хвостом нашу вулицю замітає… Хі-хі, подивися… Їй-бо ни брешу… І куде то йдуть… А капелюшок який, глєнь!

«Я вернусь, — думає Ліонелла. — Куди я йду…»

Вона вернеться, цей похід безглуздий.

І розуміє — не вернеться. Мусить дійти.

Думає: «Моє право. Ось я скину капелюшка, дивіться на моє волосся».

І не скидає, і простує далі.

Ліонелла хотіла вдягтися в цей похід попростіше, у легеньку прогулянкову сукенку, та в останній момент переважило щось жіноче, потаємне, вперте, і ось вона в розкішнім довжелезнім платті справді тягне за собою шлейф сільської пилюки! Наче навмисне взяла сюди валізу з одягом. Для нього, репаного селюка, що певне, й забув набуті в ролі слуги манери?

Пси тільки двічі й загавкали на її дорозі. Зате все лункіше билося серце. Ніби знаходилося вже зовні, а не у ній. А ось і та хата, здається, вона не забула. Щось змінилося, хата чи не друга або третя в селі, крита тепер червоною бляхою, але та сама.

Авжеж, за службу Остапові Терещуку заплатили цілих дві фантастичні тисячі царських рублів. Три тисячі за два роки сякої-такої служби й розкішного, як для селянського підлітка, життя…

Побачила на дворі приземкуватого дужого хлопця, що порався коло воза. Як привіталася, то підвів голову. Ні, не він. Остап має бути молодшим. Збентежилася, спитала: