Діва Млинища

— Я не вмію писати, — сказав Панас.

Асміне зблиснула очицями:

— Ах, не умієш? Тоді я напишу.

— І як же ти напишеш? Чим?

— Найду чим. Писаря козацікого попрошу.

— Я б і сам написав. Напишу.

— Напишеш? Хіба ти грамотіной?

— Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

— Не треба. — Асміне — блись-блись. — Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.

Він збагнув — хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.

Спитала через кілька днів:

— Як там ваш аул називається?

— Не аул — село. Дерьовня по-кацапськи.

— Ну, сьєло… Загорєни?

— Ага. Волинської губернії, Владімірського повіту. Запам’ятаєш?

— Ми, адиге, маємо хорошій пам’ять, — сказала вона.

Що там написала, що послала, не відав. Обоє ждали відповіді, довго-довго. Місяць, два, півроку, рік. Асміне сказала — ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…

Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.

Дивний сон. У казармі приснився і не міг дочекатися вечора, щоб піти, Асміне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.

«Доля, — подумав. — Навіть сон утікає, не хоче прийти до Асміне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душі… Хоч би куди не послали…»

Ходив з рушницею, а над ним світили далекі зорі, й десь та одна, на яку Біла Діва Млинища тоді перетворилася.

Полк зрушив з місця тільки за рік до закінчення його служби — на російсько-турецьку війну.

— Я вернуся, — пообіцяв Панас.

І таки повернувся — поки дійшли морським узбережжям до кордону, війна й закінчилася, запросили турки миру, як сказав їм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасій-Панас Терещук з того останнього в його житті походу. Дякував і Богові, й Матері Божій, і Діві Млинища їхнього за теє щастя — доля довгих двадцяти п’яти літ хоч і не вберегла од кулі, та то були тільки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до їхнього міста, у якім тільки-но перецвіли садки, і стоять уздовж вулиці люди, сяють усмішками дівчата й жінки, а онде його Асміне — сина за руку тримає, якому якраз у його відсутність десятий рік пішов. Панас, не питаючи дозволу, вибігає зі строю, кидається до них і високо підіймає (ого, нівроку виріс опецьок) на руках. Малий щасливо сміється, смикає за вуса, які в тата одросли.

Восени їм належало вирушити в дорогу. Асміне умовляла лишитися в цьому місті, купити хату (грошенят же трохи зосталося) і жити собі. А можна в станицю якусь поїхати, там і землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирішив твердо — мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хіба даремно він довгих півтора десятки літ карту тую, де Млинище їхнє намальоване, з собою носив, як зіницю ока беріг… Хочеться йому вернутися до доми свеї, брата, сестер, а, може, й маму ще живу застати. Певно, вже й ждати його перестали, а тутечки він — ось і я, забули свого Панаса?.. Небожів, певно, назбиралась ціла рота, ось вам дєдько солдат, смикайте, як і син, за вуса.

Та чим ближче строк підходив, темніло лице Асміне. Мовби хто на нього редьки насіяв. Очі й без того темні, геть гасли.

— Чого тобі, мила моя? — питав при зустрічах Панас.

Асміне дивилася якось так дивно, мовби не впізнавала його.

— Чого тобі, любонько? — не витримав раз Панас. — Не хочеш зі мною їхати? Ну добре, останемось, якось тута заживемо.

Асміне похитала головою. І раптом її сумний погляд прояснів, став аж прозорим.

— Нє, ми не останемося, — сказала геть по-їхньому, добре за ці літа навчилася. — Ти тут з нудьги помреш, Паньяс. Твій далекий ліс, у кому рисі живуть, тебе кличе.

— Ми там, у нас, повінчаємось, раз тут ни схотіла, — сказав Панас. — Я ж давно хочу, щоб ти стала мею законною жінкою.

Асміне зновика похитала головою, вся аж колихнулася. Давня іскра сяйнула в її очах і погасла. Натомість темна хвиля пробігла.

— Я не хочу з тобою вінчатися, — сказала.

— Овва, — Панас аж присвиснув. — Розлюбила чи що? Там треба буде, станеш нашою.

— Нє, — вуста Асміне склалися в трубочку, як то бувало, коли в чомусь упиралася. — У тебе свій Бог, у мене — свій. Я багато думала і зрозуміла. Справді нема Бога, окрім Аллаха.

— Авжеж, знаю, знаю, — Панас усміхнувся. — І Магомет пророк його, як там у вас кажуть…

— У нас багато чого кажуть, — Асміне простягла було до нього руку і спинила. — Я вже не та Асміне, що до річки приходила. Та Асміне віддала тобі тіло, а душа її так там, у горах, і осталася. Тепер вона й тіло за собою кличе.

Панас зирнув ошелешено. Холодок пробіг його затверділим, зашерхлим тілом і не хотів покидати.

— Ти що ж, хочеш у той свій аул вернутися?! — вигукнув і відчув, як дрож пробіг по ньому всьому. — Туди, де тебе мали забити камінням?

— Так, — сказала Аміне. — Може, мене вже простили. А ні… У нас є звичай — коли жінка хоче заслужити прощення, їй треба через весь аул на колінах проповзти і біля гори, де стежка до вершини підіймається, припасти лицем до землі, чекаючи своєї долі…

— Я тебе не пущу! — крикнув Панас. — Підеш зі мною і все.

— Перекинеш мене через коня? — Асміне сумно всміхнулася. — Як мій брат? Тільки ж і коня в тебе нема.

— Якщо треба — купимо, — Панас вимовив уже зі злістю.

— Не допоможе. Вернуся я, Панасе.

— Що, може, й Марка хочеш забрати?

Асміне поглянула болісно.

— Марка — нє. Ти не віддаси. Та й я не знаю, як там з ним поведуться. Може, приймуть, а може, й нє. Ти хороший батько. Багато чого навчиш. Він ще малий, приживеться в тому твоєму селі.

Панас зірвав з голови кашкета свого солдатського, кинув об долівку. Тупнув спересердя ногою.

— Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу і свого Бога од сина готова одказатися…

— Наші дороги, як дві стежки в горах, — тихо сказала Асміне. — Одна веде до гори, а друга в гору впирається й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце моє за вами плаче. Тільки рід мене і гора наша кличуть. І той потік, коло якого тебе зустріла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловіком. А за сином кожен день… мої сльози… — і затнулася.

Після довгих хвилин тиші, що, здавалося, тремтіла і теж боліла, Панас мовив:

— А я то думав, чого в нас дітей більше не було… Ни хотіла?

— Не хотіла, — Асміне поклала йому руку на плече. — Прости, любий. Я зробила один гріх і другий беру на свою душу. Тільки цей гріх ніби й не мій… Господи, як мені болить душа! Але бачу свою маму, і братів своїх, і боліло всі ці роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дізнаюся, камінь мій не дозволить дорогою з тобою йти…

— Камінь на твоїй душі? — Панас так сумно, що аж язика заморозило.

— Так. Не смійся.

— Я і не сміюся. — Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. — Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

— Нє, — Асміне дивилися мовби здалеку. — Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.

— Нащо тобі тая мука?

Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.

«Які ж мені слова буде синові сказати?» — подумав Панас.

— Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї жити не могла, — сказала Асміне.

9. Повернення Панаса

Панас із сином добрався в Загоряни наприкінці зими. Село лежало геть засипане снігом. Ще в місті Любовні його попередили, як було поткнувся на поштову станцію, — нащо вам, чоловіче, ті Загоряни, вони геть заметені та й дорога ледве дихає. Хотів було чалапати пішадрала, хоч розумів, що малому буде тєжко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тоді взявся питати, хто би довіз. Усе ж тут йому повезло — до містечка Шацька тре було терміново доставити якусь пошту государську і їх за дорожезні піврубля сріблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на півдорозі між двома містами.