Діва Млинища

Зрозумів — то чує, як пахне неїне тіло.

Проклятої і коханої, котра сказала, тихо й прохально:

— Мо’ трохи одійдемо?

«Якби я вбив неї, то, може, й у війську ни дістали б», — подумав раптом Панас.

Стояли й мовчали, а потім Параска торкнулася його руки.

— Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.

— Роби, що хоч…

Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.

— Подарувати хочеш сибе на прощаннє…

Вона зітхнула. Сказала:

— Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок — то краплина од твого…

Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.

— Ходімо… Десь он туди, в садок, — прошептала Параска.

Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.

Він спинився.

Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.

— Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?

— Панасе, то я… Я рішила…

— Пилип знає? — Панас уже рикнув. — Знає ци нє? Кажи правду!

— Знає, — сказала Параска тихо. — Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…

Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.

— Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…

Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.

…Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув — таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.

Ту, яка мала бути його.

Одну-однісіньку на цілім світі.

І тут обоє, разом, і Пилип, і Параска опустилися на коліна на замерзлу вночі землю. Схилили голови.

Панас одхитнувся. Йому стало ще жаркіше.

— Ви-те що? Нащо?

Казав, а шию мов стискав обруч, або мотузок став душити.

Параска підвела очі, він побачив у них рясні сльози. Тихо-тихо промовила:

— Прости… Хай тибе Біг береже. І Мати Божа… І Мати Божа… Ой, матінко… Ой, матінко… Прости, Панасе…

— Та що ж то таке, людоньки, — Панас хотів гукнути, але скорше прошептав.

Параска раптом нахилилася й поцілувала його ноги в постолах. Панас сіпнув ногою й сказав голосно:

— Ходімо… Пора вже…

Не знав, що й казати, що й діяти. Пригорнув маму, брата, сестер, хрещених. Хлопці-рекрути тоже прощалися. Параска і Пилип все стояли на колінах, й Панас не відав, як йому повестися далі. Змахнув рукою й перший рушив трактом, що вів до Любовня, міста, з якого мав початися його невідомий і незвіданий шлях. Йшов і боявся озирнутися, хоч і треба було. Боявся побачити тих двох, що стояли на колінах. Стояли й досі, він чогось був певен. Звів очі на захмарене небо. Подумав, що хоче побачити тую Діву, про яку казали мама.

Діви не було.

Панас опустив очі, тоді поглянув на людський гурт. За ним уже йшли інші рекрути в супроводі волосного писаря й унтера, що приїхав з полку, який там у місті, казали, квартирується — теї обидвоє їхали на бричці. Частина людей подалася за рекрутами, і Параски з Пилипом вже не було видно. На якусь мить Панас угледів маму, брата, махнув рукою.

Подумав, що нестерпно шкода покидати село, рідних. Як мимо своєї латки поля проходитиме, то хоч поклониться. Поволі пішов сніг, що ставав все ряснішим. Мов хотів замести їхні сліди.

Він ішов і думав про свою долю, і про свою вину. Наче мав її, був прощений і знову взяв на плечі. Нащо ж Параска з Пилипом на коліна стали?..

Що більше — їхнє щастє чи горе його матері і його власний жаль, що, здавалося, засипає, мов сніг, всю дорогу… Що більше?

7. Купівля в Парижі

Через неповних десять років потому рядовий солдат одного з піхотних полків російської імператорської армії Панас Терещук, якого начальство і товариші по службі звали Афанасієм, до чого він поступово звик, йшов у шерензі таких, як і він, вулицями Парижа. За ці роки його ноги також звикли до довгих виснажливих маршів. Спочатку від щоденної муштри на плацу, від переходів до найближчого міста й назад ноги гули, терпли й робилися наче чужими. Їх мовби зовсім не було, а Панас-Афанасій волочив за собою дві нечутливі колоди — вони гребли пилюку, як би високо їх не старався підняти за командою: «Више! Више! Тянуть носок! Ать-два!» Вночі, прокидаючись від того гулу й ломки в крижах, у колінах, Панас мацав, гладив і тер ті чужі ноги, повертаючи їх до себе. Та в якийсь час вони перестали боліти, не одразу, крок за кроком. Як і він сам, ноги звикли до служби, до нового життя, до нової тривалості і витривалості. Вдома він тоже чимало часу проводив на ногах, то й звикати було легше, ніж тим, городським… Помогло в новому житті й службі те, що Панас швидко збагнув своїм селянським розумом: найліпше ставитися до муштри, до чистки зброї, до вправ із рушницями й багнетами, проколювання тюф’яків з соломою і шматтям, як до звичайної, повсякденної, нудної, але тепер потрібної роботи. Він почав сприймати своє нове буття не як покару (тим більше, що сам його обрав), а тим, без чого й саме трудне існування неможливе. Він став солдатом за своєю суттю й нутром. А що вдома ніколи без роботи не сидів, то й тут усе більша потреба щось чинити, діяти дорівнювала потребі жити, виживати, розмінювати дні, тим більше, що за заняттям час летів швидше. Він навчився пристосовуватися — до муштри, розпорядку дня, до «дядька», якого приставили, аби навчив молодого солдата правильно ставити ногу, марширувати й поважати начальство. Його покірність, яка в дивний спосіб поєднувалася з непоказною, але затятою гідністю, розважливість й уміння швидко приймати рішення, коли тривога заглядала у вічі, принесли повагу серед товаришів по службі. А коли рядовий Афанасій Терещук у бою з турками, за рік до великої війни з французами, підказав ротному, поручику Скребньову, як розставити солдатів при обороні, а потім похвалив, мовби ненароком, поручика перед батальйонним командиром, йому було забезпечене прихильне ставлення ротного, який незабаром став капітаном.

Сотні разів згадував Панас ту, заради якої добровільно пішов на службу. Любов і ненависть до неї й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Він не був святим. У тому містечку, де квартирував спершу їхній полк, а особливо в більшому місті, де спинилися після повернення з австрійської кампанії, знаходилося чимало молодичок, удів, розбитних дівах, готових до «дружнього спілкування» не тільки з офіцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утішити їх і зрозуміти знудьговану за жіночим тілом солдатську душу. Начальство дивилося на те крізь пальці, тим більше, що одна війна змінила іншу, а в перервах і належало забувати про смерті, тяжкі поранення й каліцтва — полк порожнів і поповнювався новими бійцями на очах.

У тих походах — до Аустерліца, де відбулася велика битва з Наполеоном, до Відня й назад, на російсько-турецьку війну, а головне, на француза, який вторгся в їхню державу, — Панаса тільки раз і зачепило, у ліву руку вище ліктя, маленький шматочок м’яса вирвало. Зажило як на псові. Двічі був у багнетній атаці, колов сам і його пробували колоти. Та лишився цілим й незабаром набув слави «заговореного», якого ні куля, ні багнет не бере. Кілька разів після кровопролитних боїв Панас міркував, що ж його рятує, бо смерть була зовсім поруч. Молитви матері чи Параски — обидві обіцяли щодень молитися за нього — чи… Якось подумав: а може, то тая біла жінка, Діва Млинища, помагає? Не випадково ж бачив неї за місяць до того, як на службу вирушив…