Галка

— Мов гадюки, їхні солдати, — мовив задумливо Юхан. — Скільки ми їх перебили! За це. нам бог простить усі гріхи до двотисячного року.

— Ого!.. Уперше чую, щоб ти думав так далеко наперед, — сказав я.

Ми справді в тилу ворога рідко думали на роки вперед, більше — на час, що втискується в оберти стрілки на годинниковому циферблаті.

— Ти б радіо увімкнув. Із Стокгольма музику з «лістаранчика» передають.

— Пів на четверту ночі? Яка музика?

— Хе! Шведські молоді буржуї танцюють і в таку пору. Що їм? Нейтральна держава! — із заздрістю мовив Орел. — Живуть же! Розпаковуй рацію. Все одно не спиться.

— Так, не спиться.

— А я трохи прикимарив. Уві сні бачив дівчину. Якогось дива чекай. З німцями чи айзсаргами доведеться перестрілюватися.

— Скоро наші повернуться, — сказав я голосно, щоб почули всі поранені.

— Це б і я був на роботі, якби не бій на Абаві 7 березня! — пригадав з жалем Орел день свого поранення.

Я не відповів: думав про Батьківщину. Батьківщина! Батьківщина — це все. І чистий, рожевий захід сонця, і пилюга вздовж села, здійнята чередою, і веселий вереск дітвори, пісні парубків і дівчат, і поле, де породила мене мати й почула пёрший мій крик, що вихопився з маленьких грудей, і повітря, зігріте теплим промінням липневого сонця, яке я вдихнув тоді — двадцять літ тому, і криниця, де серед гарячого літа завжди крижана й чиста вода, і чотири високих осокори, що їх посадив дядько в рік мого народження, і дві верби над заводським ставом, і мова, якою я вперше у своєму житті назвав Зіну (моя кохана), і удари діда-сторожа об рейку, і школа, куди восьмирічним я вперше ступив із книжками в торбинці через плече, на якій дбайлива рука матері вишила півня, і друзі, з якими я вступав одного дня до комсомолу, — все це моя Батьківщина!..

Отак підсвідомо, у глибокій задумі, я повернув ручку рації і почув, як у ній щось клацнуло, а в навушниках зашипіло, потім пролунав урочистий, знайомий голос Левітана.

«— … тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий. Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины! Да здравствует победоносные Красная Армия и Военно-Морской Флот!

Верховный Главнокомандующий.

9 мая 1945 года. № 369…»

Диктор змовк.

— А що ж Левітан говорив до цього?.. — схвильовано мовив Орел, який отямився від дрімоти.

— Щось важливе. Повинен повторити, як завжди! — втрутився голос пораненого бійця.

Хтось протискувався до рації, говорячи:

— Хоч краєм вуха послухаю…

Я раптом розхвилювався. По щоках пробіг трепет. Цей наказ Верховного, певне, незвичайний. Адже залп буде з тисячі гармат.

Левітан став повторювати наказ:

«8 мая 1945 года в Берлине представителями германского верховного командования подписан акт о безоговорочной капитуляции германских вооруженных сил.

Великая Отечественная война, которую вел советский народ против немецко-фашистской армии, победоносно завершена, Германия полностью разгромлена.

Товарищи красноармейцы, краснофлотцы, сержанты, старшины, офицеры армии и флота, генералы, адмиралы и маршалы, поздравляю вас с победоносным завершением Великой Отечественной войны.

В ознаменование полной победы над Германией сегодня, 9 мая, в День Победы, в 22 часа столица нашей Родины Москва от имени Родины салютует доблестным войскам Красной Армии, кораблям и частям Военно-Морского Флота, одержавшим эту победу, тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий…»

— А ти, Юхане, все про музику з шведського ресторана торочив! — зауважив хтось із бійців-латишів. — Узвара!..

— Перемога!

— Перемога! — гукнули хором поранені і вартові так, що я навіть розгубився.

Невже кінець війні?.. Кінець якої так довго, з неймовірними муками ждав увесь народ планети? Може, тому, що так довго ждали цієї Перемоги, в неї ще не вірилося, хоча акт про беззастережну капітуляцію німецьке верховне командування підписало.

Орел і поранені, які могли стріляти, вже салютували з автоматів і з пістолетів.

Хтось урочисто повторював рядки партизанської пісні:

Орел обнімав мене здоровою рукою, стримуючись, щоб не розридатися: усе, що було на серці, в пам'яті, раптом злилося воєдино.

— Стій, хто йде? — гукнув вартовий.

— Вір зінд дойче зольдатен!

— Ми німецькі солдати! — пролунало у відповідь. — Не стріляйте! Ми не воюйм… Ми йдемо в полон.

— Капітуляція!..

— Ніхт шісен! Ніхт шісен! — ще й ще, мов попереджаючи, ґелґотали німецькі солдати.

— Ми не воюйм!..

— Вір капітулірен!..

— Дивись, скільки бісів-анцихристів! — здивувався Орел.

Я підійшов до вартового, перед яким зупинилося зо дві сотні солдатів гітлерівської армії, підняв руку. Наперед вийшов обер-лейтенант:

— Ми шукаємо полон…

— Слухай мою команду! — звернувся я до німців. — Алле зольдатен! Бітте зецен зі зіх! — І запросив «капітулянтів» сісти. Та раптом передумав і гукнув: — Автомати на землю! Вафен штрекен!..

Солдати покірно поклали на траву автомати і карабіни.

— Нехай біси сядуть подалі від зброї, — порадив Орел. — Витягуватимеш затвори, то й за годину не впораєшся. А то ще якомусь стукне в голову вхопити автомат.

— Це так, — погодився я і сказав німцям, щоб ті всілися осторонь.

Німці посідали. Залишився стояти тільки один. Від несподіванки я отетерів: той мав Хвилясту чуприну — вона вибивалася з-під пілотки — Мамонько-Кротов! Упізнав Мамонько й мене. Його права рука, ніби у судорогах, засмикалася і потяглася до кобури з парабелумом. Я не зважився підвести автомат, бо Кротов ніби загіпнотизував мене. Та раптом він присів, дзигою крутнувся, увібравши голову в плечі, кинувся в густий ялинник, петляючи, мов заєць.

Полонені перезирнулися. Якби не вони, я б побіг за Кротовим, але довелося тільки знизати плечима…

Раптовий натужний гуркіт мотора і ляскіт гусениць поглинув усе: сюди прямував танк Т-34, весь обліплений, як вощина бджолами, автоматниками. Між них були і парашутисти Кудрявого, Балтійця. Стоїть на танку також капітан Червоної Армії з білим прапорцем парламентарія, котрий приймав у полон солдатів, що капітулювали.

— Юхан! Друже! Наші біси-анцихристи вже на танк пересіли! Це справді — Перемога! — гукав розчулено і голосно я, дивлячись то на танковий десант, то на пораненого Орла. — Тебе одвезуть в госпіталь. Вилікуєшся, Юхан!..

Кудрявий, Латиш, Короп і. Август стрибнули з броні на землю і кинулися до нас. Поранених ми поклали на броню танка. Радянський капітан повів німецьких солдатів у полон.

«Тридцятьчетвірка» розвернулася і рушила на першій швидкості до траси, а ми пішли слідом за танком.

За кілька гонів ліс скінчився і перед нами розіслалося поле. Зеленіло молоде жито. А в небі сяяло сонце 209-го дня перебування розвідників у тилу противника.

— Німці! — хтось попередив звично. — Дивіться, скільки!..

Та ніхто з нас не скинув з плеча автомат, хоча то справді були вчорашні вороги. Стояли вони гуртами, а поруч — штабелі складеної зброї. По шосе колонами йшли дивізії з генералами на чолі. Одні солдати тюпали, похнюпившись, інші байдуже озиралися на всі боки. Фашистська Німеччина беззастережно капітулювала. Група військ «Курланд» здавалася в полон військам Ленінградського фронту.

Побачивши парашутистів, солдати, що розташувалися на хуторі, підвелися, стали струнко, а офіцер підніс руку до козирка.

Та ми ніби не помічали їх. Ми думали про своє, і кожен намагався дихати глибоко, на повні груди.

У небі ласкаве травневе сонце. Зеленіли ниви між хуторами. А за полями виблискував від роси молодий березняк…